Здатність верхівки української влади ігнорувати власне законодавство відома вже давно й ні для кого не є секретом. Несерйозне ставлення до процесу його зміни з недавніх пір також стало звичним для українського суспільства. 2006 рік став підтвердженням ще однієї закономірності: український політикум ще зовсім не готовий усвідомлювати важливість змін, які, принаймні з формальної точки зору, наближають його до системи європейських цінностей. Процес створення парламентської коаліції та формування уряду дав чітко усвідомити, що представники більшості українських політичних сил мають дуже й дуже туманне уявлення, на чому базується європейський парламентаризм та з чим його їдять.
Очевидно, що безліч приводів для усвідомлення цього дав так званий процес формування коаліції, який ніяк не може завершитися. На жаль, зростання політичної ваги парламенту, а отже — політичних партій, не призвело до дійсного усвідомлення цього ними самими. Очевидно, що без налагодження механізмів співпраці між основними політичними силами, які вже є чи будуть перебувати в парламенті в майбутньому, політичний розвиток країни буде постійно гальмуватися, а парламентські кризи будуть постійними атрибутами українського політичного життя. Саме через це дуже важливо зрозуміти, в чому полягає корінь проблем, які були на поверхні літа 2006 року. Чи дійсно причина цього полягає в тому, що українські партії ще недостатньо підготовлені до демократії та до притаманних їй переговорних процесів? Чи справді проблема обмежується лише нездатністю політичних партій домовлятися між собою? Особисто мені видається, що першопричину усього слід шукати в іншому.
І полягає вона передусім у відсутності передумов, які будуть сприяти успішному переговорному процесу і мають бути представлені самими партіями. Для виявлення цих передумов доречним буде звернутися до досвіду європейських країн, де політичні партії відіграють значну роль. Проведене нідерландським політологом Арендом Лійпгартом дослідження двох типів суспільств та відповідних їм форм демократії є досить актуальним та може допомогти у розумінні українських реалій. Так, для держав, що мають досить високий рівень однорідності суспільства, притаманне існування небагатьох великих партій, які є дійсно впливовими. Партії таких країн відрізняються між собою в основному лише засобами, цілі ж у них у більшості випадків є однаковими й полягають у створенні держави загального добробуту. Засоби досягнення цього можуть різнитися, і саме в цьому полягає основна відмінність між такими партіями. Так, у Великій Британії, Німеччині, Італії почергове перебування партій при владі зумовлюється передусім їхніми засобами провадження політики, і саме за ними можна зробити їх умовний поділ на партії лівого та правого спрямування. Проте наявність спільної мети у цих політичних сил сприяє стабільному розвитку держави та відсутності серйозних протиріч усередині самих суспільств. Але демократія можлива не лише в подібних державах. Навіть такі країни, населення яких можна досить чітко поділити на певні сегменти, кожен з яких має свої власні інтереси, можуть бути зразками демократії та стабільності. За умов, що кожен сегмент суспільства матиме своє політичне представництво у владі, яке не лише буде відстоювати його інтереси, але й намагатися знайти компроміс із представниками іншого сегменту, розвиток держави набуває демократичного характеру. Яскравими прикладами цього є держави Бенілюксу та Швейцарія.
Тому абсолютно закономірно виникає питання: чи здатна Україна скористатися досвідом становлення та розвитку демократії у країнах Західної Європи та який із шляхів буде більш прийнятний для неї? Питання, яким є українське суспільство: однорідним чи сегментованим — є досить складним та болючим, і очевидно, що єдино правильну відповідь на це питання знайти дуже важко. Чи можливе в такому разі застосування для України тих владних механізмів, притаманних для обох типів суспільства? Спробуймо знайти відповідь.
Для держав із однорідним суспільством характерне існування декількох провідних партій, які мають загальнонаціональний характер. Такі партії намагаються представляти інтереси усього населення, не спираючись лише на певний клас, етнічну чи релігійну групу. Еволюція ідеологічних партій до партій загальнонаціональних є характерною ознакою політичного процесу XX ст. Такі партії, як лейбористська та консервативна у Великій Британії, соціал-демократична та християнсько-демократична у Німеччині, мають широке спрямування, а їхня програма охоплює увесь комплекс політичних, економічних та соціальних заходів. У цьому українські партії є подібними до них, адже ідеологічні основи у них відсутні повністю (або майже повністю), а орієнтація на виборах зумовлена їхнім намаганням представляти та виражати інтереси усіх виборців. Проте різниця між ними у найголовнішому — у їхніх цілях. Щоб зрозуміти це, можна розглянути провідні українські партії, представлені у Верховній Раді. Очевидно, що згідно з переслідуваними цілями їх можна умовно поділити на три групи: першу з них буде представляти Партія регіонів, основна ціль якої не становить секрету і полягає у подальшому нагромадженні свого капіталу та встановлення економічного та політичного контролю над державою; абсолютно відмінні цілі представляє Блок Юлії Тимошенко та частина депутатів із «Народного Союзу «Наша Україна», для яких демократія, добробут населення та обіцянки виборцям не є порожніми звуками; третю групу становлять так звані соціалісти та комуністи, а також інша частина нашоукраїнців, цілі яких є досить аморфними й полягають передусім у користуванні всіма перевагами влади та фактичній відсутності відповідальності за її діяльність. То, зрештою, про який конструктивний діалог тут можна говорити?
Чи будуть більш підходящими для України механізми здійснення демократії, притаманні для країн із сегментованим суспільством? Навряд чи. Адже у таких державах основні політичні партії представляють інтереси відповідних частин суспільства, які часто різняться між собою. І коли ці інтереси відрізняються настільки, що загрожують виникненню конфліктів усередині суспільства, роль партій дуже зростає. Характерними для таких країн є існування широких коаліцій, куди включені партії, що представляють інтереси усіх основних прошарків населення. Існування однопартійних урядів призвело б до дискримінації та неврахування прав усіх етнічних, релігійних чи соціальних груп населення, не представлених у владі. Та навіть якщо провести умовний поділ українського населення за територіальним принципом на жителів Сходу, Центру та Заходу, користь широкої коаліції в українських умовах була б зовсім незначною. Причиною цього є прагнення усіх українських партій мати загальнонаціональний характер і хоча б формально відображати інтереси всього українського суспільства. Насправді ж для більшості з них пріоритетними лишаються лише власні інтереси, а інтереси народу використовуються виключно з метою збільшення власної підтримки серед населення. Так, регіонали ніколи не були й ніколи не будуть представниками інтересів жителів східних областей України, а їхня висока популярність там зумовлена лише вдалою грою на почуттях і проблемах східних українців. Так само не відповідає дійсності й те, що БЮТ та НСНУ є виразниками інтересів жителів відповідно центру та заходу України, тут можна говорити лише про більшу чи меншу підтримку їхньої діяльності з боку населення цих регіонів. Тому широка коаліція між ПР та НСНУ сприяла б урахуванню інтересів не населення і Сходу, і Заходу, а лише верхівки обох партій. Зрештою, до чого ще може призвести об’єднання олігархів?
Стає зрозумілим, що українські реалії не вписуються у жодну з запропонованих моделей. В основному через те, що більшість провідних українських партій сповідують егоїстичні інтереси, а інтереси держави і населення використовують для досягнення власних цілей. Саме тому вітчизняні партії неможливо чітко поділити ні за ідеологічною, ні за будь-якою іншою ознакою, що притаманно демократичним країнам. Характерним для нашої країни буде поділ за зовсім відмінним критерієм. Він може називатися по-різному: пріоритет загальнодержавних або особистих інтересів, демократичність або антидемократичність, зрештою, чесність або нечесність. В умовах відсутності чітких ідеологічних платформ та орієнтації на певну категорію населення саме відповідність партії нашим уявленням про такі поняття як справедливість, чесність, моральність тощо стали нашими основними критеріями при виборі тієї чи іншої політичної сили. І саме через це найприроднішим для нашого парламенту було б об’єднання політичних сил демократичного спрямування та їх чітка опозиційна діяльність щодо лише ззовні неприродного об’єднання олігархів із соціалістами-комуністами. З іншого боку, велика неоднорідність «Нашої України» та її постійні хитання найліпше були б вирішені, як не дивно, її розколом. Як єдина політична сила вона вже не існує дуже давно, а відсутність механізмів забезпечення імперативного мандату (що цього разу грає позитивну роль) дозволила б нашоукраїнцям безболісно розділитися на учасників коаліції та опозиціонерів. У такому разі і для суспільства розвіялися б ілюзії з приводу членів цієї фракції, і вони самі змогли б, не кривлячи душею, працювати у «своїй» команді. Лише у разі чіткого розмежування прихильників демократичного та антидемократичного розвитку України та відсутності будь-якого їх лицемірства з цього приводу, наша держава матиме хоч якийсь шанс на досягнення західноєвропейських принципів ведення політики.
