Очевидно, що в нашому житті не всі наші дії та вчинки визначаються можливістю безпосередньої вигоди, з одного боку, чи мимовільними ірраціональними поривами, з іншого. Зрештою, жодна людина не може існувати без певного комплексу переконань, ідей, моральних цінностей, уявлень про оточуючий світ. Ця сфера ідеального є невід’ємним атрибутом будь-якої людини, навіть такої, яку прийнято називати нігілістом. Здебільшого, цей комплекс не є прямим координатором наших рухів, проте надзвичайно важливий як опора й фундамент нашої діяльності. Для декого, як наприклад для релігійних людей, він є основним життєвим пріоритетом, до якого вони звертаються постійно, хоча й не завжди усвідомлено. Для багатьох інших його значення помітити й виявити важче, але завжди воно полягає в найбільш загальному спрямуванні дій і поривань людини. Людина, яка не має такої сфери чи яка розчарувалася в тому, що її складає, втрачає опору під собою й зазвичай не знає, як їй жити далі. Закономірно, що для людей, які щиро цікавляться політикою, віра в певні принципи та установки також надзвичайно важлива, так само як і підкріпленість цієї віри дійсністю.
Зрештою, сучасний рівень розвитку політичного процесу в Україні робить для нас цю сферу тим більше важливою. Ні для кого не секрет, що для нашої держави абсолютно нехарактерні політичні партії з чіткою ідеологією, крім, хіба що, КПУ та СПУ. Усі образу та тих цінностей, які він представляв, від часу президентських виборів до сьогодення збереглася. Та в цьому зовсім не його заслуга. Перш за все, він має подякувати Президентові за вересневі скандали та підписання меморандуму, що призвело до різкого зростання рейтингу Партії регіонів та повернуло популярність В. Януковичу. З іншого боку, роль опозиції нинішній владі, яку так назвати іноді язик не повертається, може принести дивіденди будь- якій політичній силі, яка більш-менш розумно користується явними недоліками владної команди. Зрозуміло, що й останні події навколо російської мови та військових навчань у Криму не можуть не грати на руку «біло-блакитним». Додайте до цього затягування й, урешті, зупинку переговорного процесу з створення «помаранчевої» коаліції й перешкоджання нормальній роботі парламенту з боку тих же сил — й отримаєте надзвичайно сприятливу ситуацію для В. Януковича й компанії.
Та, зрештою, не це є важливим. Значно більшу увагу слід звернути на настрої серед нашого населення. Адже будь-яка влада не може бути стабільною, якщо не спирається на підтримку народу. А для нинішньої влади й одне, й інше необхідне, як повітря. Саме через це в мене є підстави говорити, що перспективи в неї дуже далекі від обнадійливих. Повертаючись до важливості сфери ідеального в житті кожної людини, варто зазначити, що не менш важливим є й відповідність цих ідеалів хоча б якомусь аспекту оточуючої дійсності. Кожна людина вірить у щось: у те, що її існування не позбавлене сенсу й для чогось варто жити. Людина політична вірить у те, що суспільний прогрес можливий, вірить у те, що її ідеалам відповідає певна політична сила, яка прагне втілити їх у життя. Учасники помаранчевої революції вірили в ідеали, вірили у В. Ющенка та його команду як їхніх носіїв. Утрата зв’язку між вірою та дійсністю загрожує небезпечними наслідками — розчаруванням не лише в певній політичній силі, але й у всій політиці цілком. Тим більше, якщо на зміну політикам, в яких розчарувалися, не приходить ніхто новий. Чи буде цікавитися людина політикою, якщо її цінності не поділяє жодна політична сила, а та сила, на яку вона такі надії покладала, насправді носієм цих цінностей не виявилася? Чи буде вона вірити в користь політичного процесу, якщо переважна більшість його учасників не мають інших пріоритетів, крім власної вигоди? Чи коли сила, з якою вона асоціювала власні уявлення про чесність та справедливість, виявляється дріб’язковою та корисливою? Чи, врешті-решт, коли ті, на кого вона покладала стільки сподівань на вирішення найбільш нагальних проблем, роблять усе, крім того, щоб працювати? Очевидно, що на кожне з цих питань можна дати абсолютно адекватну відповідь. Тим більше, що їх усі можна поставити цілком конкретним адресатам усіх гілок влади. Лише їхні дії зможуть зберегти зацікавленість людей у політиці. ж інші політичні сили України передусім орієнтуються на власних лідерів, які й приносять їм переважну більшість виборчого електорату. Очевидно, що така картина не може бути дуже втішною, адже Україна як держава, що прагне в Європу, зобов’язана переймати й певні європейські традиції, в тому числі й партійні. Тим більше, що ідеологічні партії більше відповідають демократичному суспільству. Та, з іншого боку, поки що про можливість цього говорити зарано. Боротьба партій, кожна з яких представляє певну ідеологію та пропонує суспільству власний шлях розвитку, є ознакою того, що в державі вже склалися певні демократичні традиції, які дозволяють населенню не сумніватися в чесності політичних сил, за які вони голосують. Змагання в цьому разі йде лише між різними баченнями соціально-економічного та політичного розвитку країни та здатністю їхнього професійного втілення в життя. Зрештою, стабільний розвиток більшості європейських країн залежить багато в чому від чергування різних ідеологічних політичних сил, що змінюють одна одну в моменти, коли попередня сила вже не здатна справлятися з поставленими завданнями. Для прикладу можна взяти хоча б яскраві зразки держав, де основна влада зосереджена в руках парламенту — Велику Британію чи Німеччину. А враховуючи те, що з 1 січня цього року Україна стала парламентсько-президентською республікою, то цілком закономірно, що за приклад для неї мають слугувати передусім такі країни.
Але така картина в Україні не діє, сподіваємося — тимчасово. Обирають у нас не ідеології, а персоналій. І саме через це ціннісний елемент відіграє в цьому виборі основну роль. Узявши до уваги останні чи то президентські, чи то парламентські вибори, побачимо одну картину. Кожен із лідерів президентських чи парламентських перегонів виступав, передусім, як носій певних цінностей, загальних ідей та бачення подальшого розвитку країни. Грубо кажучи, між В. Януковичем та В. Ющенком ми вибрали останнього в основному завдяки тому, що саме його ми вважали чесним політиком. Очевидно, що й сподівання ми покладали на нього відповідні. Риси, носієм яких В. Ющенко виступав у наших очах, ми прагнули побачити втіленими в життя всієї країні в разі його президентства. Так, В. Ющенка ми бачили політиком інтелігентним, розумним, розсудливим, справедливим і навіть твердим у разі потреби. Саме він був носієм європейських цінностей, справжнім українцем із відчуттям гордості за власний народ. Кому з нас не хотілося бачити таку людину Президентом? Зрештою, й за В. Януковича багато людей голосували не просто так. Крім того, що він був «своєю людиною», його вважали політиком дієвим і рішучим, справжнім господарем, що зможе твердою рукою навести порядок у країні та підняти її економіку.
Зараз мало хто не погодиться зі мною в тому, що більше розчарування присутнє серед колишніх прихильників Віктора Андрійовича. За останній рік він зробив, а ще більше — не зробив, більш ніж достатньо, щоб відвернути від себе чималу частину колишнього електорату. Тим більше очевидно, що ті переконання, носієм яких він вважався багатьом із нас раніше, лишилися в нашій уяві, а дійсність дала нам нові — ті, які ми мали нагоду спостерігати протягом часу його президентства — м’якість, нерішучість, відсутність стратегічного бачення, низька працездатність, некомпетентність тощо. Зрештою постало питання, чи було правдою те, що цінності, проголошувані ним перед президентськими виборами, були насправді такими, які він хотів утілити в життя. Навіть головна з них — чесність — була поставлена під великий сумнів у світлі корупційних скандалів, відносин із «любими друзями» та «пригодами» Ющенка-молодшого. Для мене, наприклад, В. Ющенко зараз постає носієм лише однієї беззаперечної риси — невміння працювати. І, до слова, тут можна прослідкувати один парадокс. Разом із тим, що в багатьох сферах державного управління В. Ющенко вже продемонстрував свою некомпетентність, він, тим не менше, прагне брати участь у всьому політичному житті країни, хапаючись за ті повноваження, які в нього лишилися, й претендуючи на ті, яких у нього вже немає. Нещодавня поїздка В. Ющенка до Нідерландів наштовхнула мене на одну думку щодо того, яка робота йому буде вдаватися найкраще. Як на мене, гарант нашої Конституції — найкраща кандидатура на президентську посаду країн із парламентським типом правління, де формальний глава держави займається в основному лише зустрічами із главами закордонних країн. Зрештою, з усієї роботи, яку на себе хоче взяти наш Президент, лише цю він виконує досить адекватно. Тому якщо коли-небудь Україна стане на шлях чисто парламентської республіки (на зразок Німеччини), то в мене не виникне сумнівів на рахунок кандидата в президенти.
Очевидно, що більш задоволеними мають почуватися прихильники Віктора Федоровича, адже відповідність його
