Кінець минулого й початок нового року ознаменувалися в Україні бурхливими політичними подіями. Не зупиняючись на різних моментах політичних результатів цих подій, хочу відзначити головне — вони зародили в свідомості співвітчизників сильну віру — очікування позитивних змін, причому швидких. Про те, яким чином події можуть розвиватися в нашій країні і внаслідок яких причин, хочу зупинитися нижче.
ПРЕЗИДЕНТ І НАРОД
Президент став іншим — упевненим володарем. Я б сказав, що на сьогодні за рівнем сили своєї влади він не тільки не поступається, наприклад, В.Щербицькому в застійні часи, але й значно перевершує його.
Щоправда, в цьому місці істини заради потрібно зробити одну невелику ремарку і розставити акценти в запитаннях «Його влада над ким?» і «Що може принести на вівтар України ця сила влади?» Відповідь очевидна. Звісно ж, у масі своїй це влада над чиновниками-боярами й політиками-підприємцями. Щодо народу, то відповісти буде важко. Ця сильна влада реальних важелів управління не дає. Тут є тільки один важіль — реальне поліпшення умов життя. Але, як показують усі прогнози, надій на поліпшення не видно, а весь джентльменський набір чинників для посилення кризових явищ є в повному обсязі.
Передвиборна кампанія Л.Д.Кучми в свідомості української інтелігенції народила одну дуже цікаву ілюзію. Багато хто повірив у те, що під час другого терміну правління вони побачать Президента таким собі українським Гавелом — тонким психологом і демократом, який вибудує цивілізовану політичну систему.
Я ж ризикну припустити, що Президент, навпаки, дотримуватиметься логіки сильної влади, що ігнорує думку партій, парламенту, зберігши уявлення про уряд як про технічний орган, який виконує його волю.
У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує майбутнє ставлення Президента до політичних партій, а також питання політичного структурування суспільства.
Не тільки закінчується бум активності політичних партій, що спостерігався в період передвиборної президентської кампанії, але й настає період деградації багатопартійності: партіям буде відведено резервацію у вигляді Верховної Ради, котра вже знаходиться на периферії політичного й державного життя.
Звідси велика небезпека для держави та суспільства. Як показує історичний досвід, політичні системи, подібні тій, що складається зараз у нашій країні, завжди нестійкі, тому що будуються на одній людині. І якщо вона втрачає популярність і підтримку, система починає давати тріщини, просідати загалом, включаючи уряд, парламент, регіональні власті.
ПРЕМ’ЄР І УРЯД
Проводячи дослідження ставлення населення до призначення Віктора Ющенка прем’єр-міністром України і формування нового Кабінету Міністрів, я вперше в своїй науковій практиці зіткнувся з такими суперечливими оцінками. (Дослідження проводилися методом фокусних груп). Класифікуючи отримані відповіді, ми розбили їх на три групи.
До першої групи ввійшли в основному представники інтелігенції та частина підприємців. Так ось, вони однозначно стверджують:
— Це перший коаліційний уряд. Коаліційний не за політичним забарвленням, а за вираженням інтересів правого крила, котре ставить перед собою завдання посилення ролі і значення власності як у житті держави, так і кожного громадянина. Він має, з одного боку, прискорити, а з іншого, зробити прозорим процес «капіталізації» як найважливішого чинника реформування вітчизняної економіки.
— Це перший «безприв’язний» уряд. Усі попередні являли собою корпоративно-номенклатурну бригаду, в якій багато які члени кабінету виступали в ролі лобістів-посередників між кимось «Ікс» і джерелом збагачення. В цьому кабінеті це малоймовірно.
— Це перший уряд, здатний відображати й захищати інтереси середнього класу, дрібного та середнього бізнесу.
— Це уряд нових фінансово-економічних джерел реформування економіки. І, як висновок, вони вірять, що саме цьому Кабінету Міністрів призначено вивести Україну з кризи.
Як бачимо, аванси видано вельми суттєві.
На жаль, думка наукової інтелігенції й частини представників підприємницького середовища різко контрастує з думкою регіональників, фахівців-управлінців і господарських керівників.
Останні дуже сумніваються в реальних можливостях і здібностях команди В.Ющенка виявити політичну волю, щоб переломити соціально-економічну ситуацію на краще. Мотивують вони так. Цей уряд нічий. В.Ющенко прийшов на посаду голови кабінету без власної команди. Фактично він був змушений формувати її з позикових постатей, які належать до різних політичних і економічних угруповань.
— Люди, зібрані в Кабміні, в основному чистої води теоретики, які мають слабке уявлення про реальні процеси життя. Тому будь-який крок нинішнього уряду сприйматиметься або критично, або з недовірою.
— Перші кроки, зроблені Кабміном, показують, що в своїй роботі ця команда та її капітан орієнтуватимуться на методи, що використовуються в благополучних європейських державах, а не на нашу «розхристану» економіку, якій сьогодні потрібно ручне управління.
— Чи можна говорити про те, що Віктор Ющенко вже затвердився як повноцінний голова уряду? Ні. На сьогодні він не сприймається як самостійна фігура ні держапаратом, ні парламентом, ні існуючими фінансово-промисловими угрупованнями.
— Ставлення Президента до нового уряду внутрішньо суперечливе. З одного боку, у нього немає будь-якого бажання допустити автономізацію кабінету, і тому він намагатиметься тримати його на короткому повідку. З іншого, без перетворення В. Ющенка на досить самостійну фігуру неможливо забезпечити позитивне розв’язання існуючих соціально-економічних проблем не тільки на перспективу, але й одномоментних.
— Обставини в зовнішньоекономічній сфері складаються несприятливо, і з Росією вони не зможуть порозумітися.
Такі дві абсолютно протилежні точки зору на перспективу Кабінету Міністрів Віктора Ющенка.
Які ж реальні перспективи?
Призначення Віктора Андрійовича народ зустрів з радістю. В нього сьогодні один з найвищих рейтингів. Але не хочу пророкувати. Наголошу лише на одній дуже важливій обставині. На долю команди В.Ющенка випало дуже важке завдання — здійснити рішучі кроки до консолідації влади. На перший погляд, уже дещо зроблено в цьому напрямку. Та поки що це не більше, ніж видимість.
Тому що неможливо консолідувати залежну від народного голосування владу, яка змушена здійснювати непопулярні заходи, протистоячи одночасно і впливовим економічним угрупованням, і політичному класу, і роздратованому суспільству.
Справа зовсім не в тому, що збирається робити і чого не робитиме «уряд фінансистів-економістів». Його наміри можуть бути цілком осмисленими й раціональними. Безглуздо сперечатися з тим, що бюджетна політика має бути відповідальною, а не популістською, що податки треба платити і що кримінальна діяльність керівників підприємств і посередників, з якими вони вступають у взаємовигідні операції, має каратися згідно із законом.
Однак слабкими силами декількох десятків високопоставлених урядових чиновників, об’єднаних у владну корпорацію, всього цього не зробиш, навіть перетворивши всіх віце-прем’єрів і міністрів на комісарів, які роз’їжджатимуть і покликані наводити порядок на місцях. Для цього необхідна консолідація всього чиновницького класу, якої немає, як немає і його некорумпованості. І щоб домогтися цього, потрібні неабиякі зусилля й час. А його, на жаль, в уряду немає.
ПАРЛАМЕНТ І СПІКЕР
У жодної політичної сили в Україні немає такого низького рейтингу, як у Верховної Ради. Критично її роботу оцінює близько 70% населення. Але винне в цьому саме суспільство, котре розколене на частини і роздирається безліччю протиріч. І скільки б виборів-перевиборів у найближчі 5—10 років не відбувалося, змін не буде.
Опитування депутатів Верховної Ради різних фракцій і політичних поглядів про те, що найбільше заважає в роботі, показало, що переважна більшість відповідей звелася в різних варіаціях до одного поняття — політиканство.
До цієї проблеми безпосередньо примикає інша — парламент став ареною ідеологічних битв.
Єдина функція, яку парламент справно виконував до «оксамитової» революції, — то це те, що був досить сильним стримуючим чинником для Президента.
Останні ж події січня-лютого у Верховній Раді свідчать, що ситуація все більше набуває критичного звучання. Більшість не має в своїй основі конструктивної ідеї, залишаючись тимчасово-ситуативною.
У цій обстановці складаються всі об’єктивні і суб’єктивні передумови для переходу України до нової політичної моделі без противаг. При якій виконавча влада перебере всю владу на себе, а парламент стає оперетковим органом навіть з меншими можливостями, ніж за радянської влади. Єдине, що він має робити, — то це час від часу освячувати акти легітимізації виконавчої влади. Референдум — пряма дорога до цього.
У контексті останніх бурхливих політичних подій якось на задній план відійшло повернення Івана Плюща на посаду голови Верховної Ради. Не приділили цій події належного значення і олігархи, і клани, і всі інші впливові сили. Та тим гірше для них. Адже ця подія, на відміну від «оксамитової» парламентської революції, має довгострокове політичне продовження, причому таке, що багато що з того, що сталося, незабаром може повернутися в інший бік.
Я не хочу ідеалізувати Івана Степановича, але те, що на сьогодні він після Л.Кучми найбільша політична постать — це однозначно. Як немає сумнівів і в тому, що незабаром вони з Президентом України складатимуть активний тандем.
Є ще декілька важливих моментів. Плющ — патріот-державник. Україна для нього понад усе. Це не бравада, не показуха, а глибокий внутрішній зміст. Ну, й що не маловажно, він нічого ні в кого не брав і нікому нічого не винен.
Керувати парламентом буде він, а не хтось інший. І слухатися себе він примусить: де хитрістю, де силою, а де й просто гострим словом.
І які б політичні орбіти журналісти не малювали — орбіта І.Плюща в державному будівництві, кадрових призначеннях і звільненнях буде найближчою до Леоніда Кучми.
ЕЛІТИ, УГРУПОВАННЯ, АГЕНТИ ВПЛИВУ
Можна довго і багато теоретизувати про українську політичну еліту, про олігархів, угруповання тощо. Але реальність є такою, що сьогодні на центральній українській політичній орбіті обертається близько 100 великокаліберних фігур, які дійсно мають серйозний вплив на владу, політику, економіку.
На базі цих «корінних» сформувалися чотири наймогутніші угруповання.
Угруповання перше — «дворяни». Воно вельми малочисельне й атомізоване, але має наймогутніший вплив на вищих чиновників державного апарату. Вся тактика і стратегія зводиться до двох елементів: а) якомога частіше бути на очах у Президента, демонструючи йому свою відданість; б) демонструвати оточенню, якими близькими вони є до глави держави. При цьому вони забувають кожного дня ставити собі одне й те саме запитання: а як до цього ставиться Президент? Адже досить давно Бальтасар Грасіан у кишеньковому оракулі написав: «Не входити в таємниці вищестоящих. Думаєш — з тобою ділять пампушки, а виходить — шишки. Багато які повірники так і загинули. Повірник — той же колобок, і чекає на нього та сама доля. Коли владика передає тобі свої таємниці — це не милість, а тягар».
Угруповання друге — «змінники» — ті, хто спить і бачить, як посісти місце тих, хто, як їм здається, знаходитися поруч із Президентом. Команда ця численніша і хоча досить аморфна й розбита на купки, але ці маленькі купки легко можуть трансформуватися в боєздатні загони для вирішення завдань, пов’язаних з боротьбою проти представників першого угруповання. Є й ще одна найважливіша особливість — багато хто з них має тісні зв’язки із західним бізнесом, а через нього — із західними політиками і представниками засобів масової інформації.
Угруповання третє — «імігранти». Його основу становлять ті бізнес-політики, які змушені були залишити Україну і які зараз живуть за кордоном, причому не тільки на Заході, але й у Росії. І хоча всі погляди спрямовано на П.Лазаренка як на його лідера, вважаю, що поруч з ним є ще декілька досить впливових людей.
Четверте угруповання — «реалісти». Вони поза бойових дій. Вони опікуються поки що зміцненням своєї фінансово- економічної бази, розширенням політичних зв’язків і томливим очікуванням закінчення сутички, що відбувається.
Вони праві. Суперзагострення політичної внутріелітної кризи неминуче. Воно диктується двома найважливішими чинниками: зміною поколінь і розкручуванням маховика тотальної війни другого й третього угруповань проти першого. При цьому як основний таран вибрано західні засоби масової інформації, причому в основному тих країн, де будь-яка стаття в газетах, особливо про корупцію, стає предметом пильної уваги з боку державних структур. Процес, як мовиться, пішов, компроматне бомбометання почалося й ведеться планомірно і точно цілеспрямовано.
ЗОВНІШНІЙ ЧИННИК
На даний момент ситуація склалася так, що Україна стала заручницею президентських кампаній у Росії й Америці.
Почнемо з Америки. Як показує останнє вивчення громадської думки в цій країні, серед проблем, що найбільше хвилюють населення, — посилення криміналізації суспільства за рахунок представників держав колишнього Радянського Союзу. І не випадково у виступах лідерів Республіканської партії все частіше звучить тема: Клінтон своєю ліберальною політикою, особливо щодо Росії й України, сприяв цьому. Цілком очевидно, що по мірі наближення до апогею тема ця набуватиме посиленого звучання. Тим більше, що головний український «мафіозі», колишній прем’єр-міністр П.Лазаренко сидить у них у в’язниці.
Але списувати все на передвиборну кампанію, в якій борються республіканці проти демократів, — це означає вводити в оману народ. Є головна причина, котра пояснює природу скандалу, що розгортається в світових засобах масової інформації з приводу великомасштабної корупції у вищих ешелонах української влади, — це пелена, що спадає з очей західних лібералів. Раніше вони бачили в нас тільки боротьбу благородних рицарів демократів-реформаторів проти дракона (старої комуністичної системи). Зараз же з жахом виявили: старий комуністичний дракон давно помер, а на його місці пустує молодий і голодний, котрий швидко росте й відразу жиріє, дракончик, якого вони вигодували своїми руками. Ім’я йому — криміналізована, корумпована олігархічно-бюрократична верхівка. І ось із нею ніхто на Заході не хоче мати справи. Такий вирок, який і формулюється в світових ЗМІ: в пристойне суспільство пускають тільки пристойних людей. Якщо хочете їздити усім світом і мати справу з цивілізованими людьми, наведіть цивілізовані порядки у себе вдома.
Як поведе себе в цій ситуації адміністрація Б.Клінтона, МВФ та інші щодо реструктуризації боргів і виділення нових кредитів, важко передбачити. Але одне очевидно: вони відносно нас займатимуть усе жорсткішу позицію.
Не менш тривожна ситуація може скластися й у відносинах з Росією. Особливо тепер, після президентських виборів. У цьому питанні заслуговують на увагу два чинники.
Чинник перший: ідентифікація політичних еліт. Під час «царювання» Б.Єльцина у вищих ешелонах влади і в Україні, і в Росії перебували люди з одного інкубатора «ЦК — Міністерства СРСР». Усі вони, в основному, були представниками Москви в різних регіонах колишнього Радянського Союзу. І попри те, що, роз’їхавшись, стали самостійними начальниками в регіонах, внутрішньо-ментально вони досить міцно були пов’язані між собою минулим життям. Б.Єльцин же, коли пішов сам з політичної арени, забрав із собою й більшість інкубаторних начальників, з якими завжди можна було домовитися. На зміну їм приходить нове покоління, яке досить слабко адаптоване до владної української еліти. Тобто в Росії відбулася зміна поколінь, а в нас вона затягнулася. І тому домовитися по-братському, без краваток за обіднім столом, за чаркою чаю буде дуже складно.
Чинник другий: різний рівень реформування суспільства, а точніше, його капіталізації. Саме звідси виникає роль і значення в розв’язанні основних питань першої особи держави і владних структур. Росія в своєму розвитку підійшла до того рівня, коли президент, прем’єр-міністр та інші високопоставлені чиновники вже не можуть абсолютно впливати на всі процеси. Більше того, по суті, вони, з одного боку, змушені починати обслуговувати певні верстви, ім’я яким — національна буржуазія, а з іншого — вписуватися в систему управління державою за допомогою політичних партій та інших демократичних інститутів. Тут суспільство вже більш або менш структуроване, і процес цей активно триває.
В Україні ж усе відбувається дещо по-іншому. Попри 10 років реформ, рух у бік приватної власності порівняно з Росією вельми незначний. Тому 80% матеріальних та фінансових ресурсів знаходяться в руках у держави. І я міг би навести десятки прикладів, коли досить заможні люди стояли й стоять навколішки перед Президентом і благають дати їм державну посаду. Саме звідси виникає коріння єдиновладдя Президента. І, як наслідок, подальший шлях будівництва держави.
Який висновок можна зробити з вищевикладеного? Політичні відносини України й Росії, що базувалися більше на особистих «емоційно-родинних» відносинах можновладців, завершуються. Настає період пріоритету національних відносин (насамперед, з боку Росії). Позиція її щодо України буде жорсткою й непоступливою. Паралельно з цим розпочнеться активна робота з формування в Україні серйозної лобістської групи у владних структурах, причому не тільки в центрі, а й у регіонах.
НАРОД
Які б процеси та активні дії не відбувалися у владних структурах і політичних колах, все одно погляди політиків і можновладців завжди будуть спрямовані до народу, до його соціального самопочуття, до його ставлення до влади.
Відразу після президентських виборів Українсько-американським центром стратегічних комунікацій було проведене вивчення громадської думки щодо тих проблем, котрі хвилюють середнього українця. Ось які результати було отримано у відповідях на деякі запитання.
1) Яких першочергових кроків ви чекаєте від Л.Д.Кучми?
— Зупинити подальше падіння рівня життя — 52%
— Забезпечити справедливий розподіл прибутків в інтересах простих людей — 51%
— Повернути простим людям кошти, що були ними втрачені під час реформ — 32%
— Забезпечити зміцнення закону та порядку — 32%
— Продовжувати реформи, але з більшою увагою до соціального захисту населення — 31%
— Покінчити з корупцією у вищих ешелонах влади — 28%.
2) Як ви вважаєте, перехід до капіталістичних суспільних відносин — це для України добре чи погано?
— Погано — 52%
— Добре —31%
— Вагаюся з відповіддю — 27%.
3) Які з перерахованих проблем протягом останніх 2 місяців торкнулися особисто вас або ваших близьких, друзів, найбільше засмутили вас, викликали невдоволення?
— Затримка з виплатою зарплати, пенсії, стипендії — 71%
— Брак грошей на предмети першої необхідності (продукти харчування, ліки, одяг тощо) — 59%
— Неможливість влаштуватися на роботу — 21%
— Брак грошей на предмети довготривалого користування (меблі, побутова техніка, ремонт тощо) — 20%
— Свавілля чиновників — 11%.
4) Скільки грошей ви витрачали протягом 1999 року на купівлю одягу, взуття тощо?
— від 50 до 100 грн. — 48%
— від 100 до 300 грн. — 12%
— від 300 до 500 грн. — 22%
— від 500 до 1000 грн. — 18%.
5) Якщо говорити про ситуацію в Україні, що з перерахованого, передусім, викликає у вас особисто тривогу й побоювання?
— Підвищення цін, зубожіння людей — 51%
— Загроза масового безробіття — 26%
— Економічна криза, зупинки підприємств — 22%
— Загроза масових заворушень — 18%
— Загроза масового голоду — 12%
— Загроза диктатури й масових репресій — 11%.
6) Як ви вважаєте, сьогодні реформи в Україні потрібно продовжувати або треба припинити?
— Припинити — 36%
— Продовжувати — 34%
— Вагаюся з відповіддю — 30%.
Про що, насамперед, говорять вищенаведені цифри? Про значні економічні тяготи переважної частини населення. А якщо порівняти ці дослідження з дослідженнями дворічної давності, то можна побачити зростаючу від місяця до місяця частку бідних. Це сьогодні головний чинник зростання соціальної напруженості й гальмування реформ у суспільстві. Не випадково, що серед цієї категорії населення найпопулярнішими заходами з подолання кризи є такі: необхідність експропріації у «нових українців» несправедливо нажитого багатства; повернення в державну власність стратегічних галузей економіки, великих підприємств, переданих у приватні руки; відновлення державного контролю над цінами тощо.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Оцінюючи політичну ситуацію, що склалася в Україні на початок 2000 року, можна зробити деякі висновки, які свідчать про те, що в державі і суспільстві складається нова політична парадигма. Вона базується на наступних ключових домінантах:
По-перше , сталися кардинальні зрушення в психології суспільства: замість потреби в негайному поліпшенні якості життя прийшло розуміння того, що відразу, швидко цього зробити не можна, що спиратися потрібно, передусім, на власні сили.
По-друге, Україна стоїть на порозі переходу до іншої конституційної моделі — абсолютно президентської республіки. А отже, треба чекати на чергові серйозні поправки до Конституції.
По-третє, Україна все менше присутня в західному світі, про неї все менше й менше говорять у позитивному сенсі.
Отже, попереду нові горизонти, нові політичні пріоритети і нові правила гри.
Колумб увійшов в історію як найбільший у світі дослідник, можливо, найзнаменитіша людина в історії, тому що він знайшов щось довершене — Америку, а вона виявилася повною золота. Мораль цієї історії в тому, що важливо бути розумним, але ще важливіше — коли вам щастить. Адже зрештою Колумб досяг успіху тому, що зважився спрямувати корабель у незвичайний бік, всупереч сильному опору навколишніх. Без цієї величезної рішучості він не опинився б у такому становищі, коли йому так нечувано поталанило.
Що залишається робити нам із вами в нинішній ситуації? Тільки одне — розпочати наше плавання з такою ж завзятістю і прагненням досягнути невідомого.
