Коли будеш ціле життя хрунем, а останній рік — патріотом, поховають тебе, як князя, коли навпаки — поховають тебе, як пса. Це дуже практично, але не педагогічно. Автор української Конституції має перестудіювати дві речі: організацію Запорізької Січі й армії батька Махна. Без того не дасть ради . Роман КУПЧИНСЬКИЙ
Історичне виникнення влади грунтується на праві народу на самооборону, захист нації, людності від зовнішньої небезпеки. До цього, природно, приєднується захист від небезпеки внутрішньої, від злочинності. Тому влада з часу свого виникнення об'єднує в собі військову та поліційну функції. Все інше — другорядне, тобто те, що може бути здійснене в чистому вигляді (без прикрас), — це військовий та поліційний захист населення, яке проживає на даній території.
Аспекти історичного формування влади цікавлять нас остільки, оскільки ці процеси йдуть і нині і, власне, мало чим відрізняються від тих, які формувалися в глибокій давнині, але іноді вони настільки замасковані гучними фразами та пропагандою, що розібратися в них можна лише, застосувавши історичний аналіз.
Почнемо з того, що влада, яка створюється для захисту суспільства від зовнішньої агресії та внутрішньої злочинності, легітимна, тобто за згодою народу, прибирає форму організованого насильства й у цій формі дістає можливість чинити насильство вже над власним народом. Ці два процеси формування влади — захист від зовнішнього насильства й насильство над своїм народом — історично та органічно взаємопов'язані. Порівнюючи історію розвитку народів і держав, легко переконатися, що деспотії та тоталітарні режими народжувалися та зміцнювалися саме в тих країнах, які постійно перебували в стані загрози зовнішньої агресії, і, навпаки, там, де загроза зовнішньої агресії слабшала, починали розвиватися демократичні й ліберальні тенденції. Цілком зрозуміло, чому в Росії, яка протягом усієї своєї історії зазнавала зовнішніх нападів, і не тільки з боку кочівників, але й західних сусідів, сформувався деспотичний режим самодержавства, що згодом змінився на ще більш деспотичний режим більшовиків. У той же час в Англії, а згодом і в Америці, захищених протоками й океаном від зовнішнього нападу, раніше, ніж в інших західних країнах, гору стали брати демократичні тенденції розвитку.
І знову про Росію. Саме в Новгороді, географічне розташованому віддалік від войовничих кочівників, тривалий час існував устрій, який можна було б назвати республіканським і демократичним. Абсолютизм Тюдорів, а згодом Стюартів в Англії та Бурбонів у Франції формувався та змінювався на тлі гегемонії в Європі монархії Габсбургів, котрі об'єднали під своєю владою Німеччину та Іспанію, підкорили собі Католицьку церкву й прагнули створити світову імперію. І таких прикладів можна навести багато.
Загалом легко зрозуміти, що загроза зовнішньої агресії сприяє встановленню абсолютизму влади або її посиленню, і коли такої загрози немає, то влада імітує її.
Лідер більшовиків Ульянов- Ленін, будучи найманцем німецького генерального штабу, зумів за допомогою отриманих мільярдів марок здійснити колосальну диверсію в Росії: зруйнувати армію, нав'язати країні грабіжницький мир, кинути її в хаос громадянської війни й червоного терору. Фактично всі ми в СНД досі розплачуємося за отримані Леніним мільярди. Якщо мова зайшла про Брестський мир, то нагадаємо, що на Східному фронті Німеччина на той час тримала лише 33 дивізії. Це на фронті, що простягнувся на кілька тисяч кілометрів! Росія мала на той час на фронті близько ста дивізій. Так що з боку Німеччини була лише вузька смуга оборони, яку легко можна було б прорвати, не кажучи вже про те, що Німеччина з такими силами ніяк не могла становити загрози для Росії, чим так панічно страхав Ленін. У той же час на Західному фронті (якихось кількасот кілометрів!) Німеччина виставила проти союзників 193 дивізії, маючи тут же 84 в резерві (Строков А. А. История военного искусства. М., 1967, с. 600).
Інакше кажучи, Ленін і очолювана ним партія відверто зрадили національні інтереси, що за законами військового часу карається стратою. І недаремно Ленін так істерично репетував про необхідність укладення Брестського миру. Якби умови німецького генерального штабу не були ним виконані, то, цілком імовірно, що він викрив би свого шпигуна. Цього й боявся вождь світового пролетаріату.
Звичайно, наведений приклад злочинної діяльності політичної партії проти свого народу й держави унікальний, але водночас і характерний тим, що політична партія здатна в своїх інтересах піти проти держави, проти народу, не зупиняючись перед жодною ницістю. Навіть самі німці, вочевидь, соромилися вчиненого ними, оскільки й після поразки Німеччини продовжували зберігати мовчанку про свою участь у організації жовтневого заколоту в Петрограді 1917 року. Можливо, жахнувшись жорстокості громадянської війни, що вибухнула вслід. Потрібно враховувати, що це були німці догітлерівської доби.
Період після закінчення Першої світової війни, до приходу Гітлера до влади, був відносно спокійним у Європі. Проте більшовицький уряд СРСР не шкодував зусиль і засобів для створення в суспільстві образу ворога — світової буржуазії, яка тільки й мріє, аби «задушити молоду радянську республіку». Щоправда, справжнім ворогом виявився не англо-американський імперіалізм, якому приписувалися всі підступні наміри, а двоюрідний брат більшовизму — націонал- соціалізм. Однак після його розгрому в Другій світовій війні знову запрацював старий сценарій. Головна мета так званої холодної війни полягала в тому, щоб комуністи могли утриматися при владі.
Після її закінчення й розпаду Радянського Союзу політичні сили, які сподіваються прийти до влади і встановити своє панування, цілком природно, беруть на озброєння випробуваний метод імітації зовнішньої загрози, але, звичайно, образ ворога змінює, як говорили в Радянському Союзі, прописку: адресу ворога переміщують в регіони проживання колишніх братніх народів, у колишні радянські республіки. Відтак гарячково шукається привід. А приводів завжди можна знайти скільки завгодно. Згадаймо хоч би гоголівських Івана Івановича та Івана Никифоровича. Які друзі були, а посварилися через дурницю! Що ж стосується міжнаціональних конфліктів, то тут і глупота і підлість. Підлість тих, хто в своїх корисливих інтересах штовхає народи на конфлікт, і глупота самого народу, який піддається на таку провокацію. Треба лише розуміти, що ненависть відрізняється від любові тим, що вона завжди взаємна. Ті, хто сіє серед свого народу ненависть проти сусіднього, діють на руку тим, котрі займаються тим же в сусіда. Вся трагедія полягає в тому, що ті й ті посилюють політичне становище один одного. Цього не можна забувати, інакше імітований образ ворога перетвориться на ворога справжнього, і народам за свою глупоту доведеться розплачуватися життям своїх синів.
Коли Монтеск'є наприкінці XVIII століття проголосив принцип поділу влади, він, власне, не зробив ніякого відкриття. Цей принцип існував споконвіку, у витоках самоорганізації людства в племінних, а згодом державних структурах. Спочатку роль законодавчої влади відігравали народні збори. У стародавньому Новгороді, приміром, влада князя обмежувалася народним вічем. У Римі існувало народне зібрання, сенат, консулат, трибунат. Нечітко була визначена лише судова влада. Вона належала то народному зібранню, то колегії жерців, то трибунам, то спеціально обраним суддям. Протягом усієї історії людства судова влада була своєрідним яблуком розбрату між законодавчою та виконавчою владою. Це спостерігається й у наш час.
Найсильнішою гілкою влади є, природно, виконавча. Природно тому, що в руках цієї влади зосереджені засоби насильства, і до них вона, не замислюючись, вдається, коли виникають відповідні умови. Причому вдається так само, як і тисячі років тому. Володіючи засобами насильства, виконавча влада історично трансформувалася в авторитарну — монархію, яка за стародавніх часів, за доби середньовіччя стала домінуючою формою правління. У своїй боротьбі з законодавчою виконавча влада завжди вдавалася і вдається досі до одного й того ж методу: виступаючи нібито з позицій захисту інтересів народу від правлячої олігархії. Історично це можна простежити на поведінці від Лісістрата до нинішніх найвищих посадових осіб СНД.
Юлій Цезар зміг зруйнувати республіку й почати перетворення її на імперію, очоливши рух демократів і плебеїв. Іван IV, на прізвисько Грозний, у боротьбі з боярством, яке відігравало роль законодавчої влади, спирався на низи суспільства. Людовік XI у своїй боротьбі з французькими феодалами шукав собі союзників серед міської буржуазії. Одне слово, у тому, що президенти Єльцин і Кучма виступають нібито з більш прогресивних реформістських позицій, ніж відповідні парламенти, немає нічого несподіваного. Потрібно, однак, пам'ятати, що весь історичний досвід показує, що як тільки виконавча влада підімне під себе представницьку, то вона перетворюється в автократичну і одразу забуває про свої обіцянки прогресивних перетворень, і всі турботи її спрямовуються на зміцнення автократії. Щодо цього історія не знає жодного винятку. Дальшим кроком виконавчої влади після придушення парламенту є запровадження жорсткої цензури і цілковитого підпорядкування собі засобів масової інформації. Вибори і так зване волевиявлення народу імітуються. Як приклад можна навести недавній референдум в Узбекистані. Кишеньковий парламент, засоби масової інформації — апарат славослів'я, а волевиявлення народу завжди на 99,9 відсотка збігається з волевиявленням і бажаннями самого президента. Зовсім недавно таке спостерігалося в СРСР, і треба зберегти залишки здорового глузду, щоб це не повторилося в Україні.
А така небезпека, на жаль, існує. Бо застереження Івана Ільїна, висловлені ним 1956 року в «Аксіомах влади», не втратили своєї актуальності донині: «Влада, позбавлена авторитету, гірша від явного безвладдя; народ, який принципово відкидає правління кращих або не вміє його організувати і підтримати, є черню; і демагоги суть його достойні вожді.
Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і «інтелігент»... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питання сили, спритності й удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, а розгубившись, тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках... Але, посадивши свою владу, вона не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки; вона починає підозрювати й її, проймається ненавистю і до неї і тим розхитує та губить своє власне протиполітичне породження. А якщо їй все ж вдається створити якусь подобу «режиму», що здійснюється під виглядом «демократії», настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...»
Законодавча (представницька) влада історично виникла з народного зібрання. Тому вона вважається немовби вищою від виконавчої і в багатьох країнах має право контролювати призначення уряду і може відправляти його у відставку. Це в так званих парламентських республіках. Щодо страхування від автократії така форма вигідніша суспільству, ніж президентська республіка.
Президентсько-парламентська республіка передбачає пост президента, який, однак, не є главою виконавчої влади, але в ряді випадків контролює зовнішню політику і, звичайно, здійснює представницькі функції — приймає паради, роздає ордени тощо. Такими є президенти Франції, Німеччини, Італії.
Президентська республіка передбачає верховенство президента над виконавчою владою. Як правило, такі президентські республіки скочуються до автократії. Це держави Латинської Америки, Африки і Близького Сходу. Єдиним винятком серед таких республік є США. Основною передумовою такого щасливого винятку є широкий федералізм країни; будь- які поправки до конституції повинні бути схвалені майже всіма штатами. Особливо важливим є те, що не поєднуються посади глави штату й представництва штату в сенаті. Тому провести в життя щось таке, що обмежує права представницької влади, майже неможливо.
Варто також зауважити, що в конституції США (Білль про права) записано, що ніхто (тобто жодна гілка влади) не може приймати законів, що обмежують права громадян, а також законів, спрямованих проти свободи друку. Тобто в США потурбувалися про те, аби в конституції були статті, яких ніхто ніколи вже відмінити не може.
Основна хвороба представницької влади — хвороба, якої не змогло уникнути жодне суспільство незалежно від його політичного устрою — це корупція. Причому корупція представницької влади є першоджерелом корупції всього суспільства, починаючи від найвищих чиновників, суддів і закінчуючи автоінспекторами на шляхах. Будучи корумпованою, законодавча влада ніколи не прийматиме ефективних законів проти корупції. Навпаки, під виглядом боротьби з корупцією прийматимуться закони, які полегшуватимуть корупцію, робитимуть її більш безпечним заняттям.
Візьмімо, наприклад, закон про відповідальність хабародавця нарівні з хабарником. На перший погляд, закон нібито наповнений благонамірним змістом — хабарі давати погано. Але насправді цей закон створює між хабарником і тим, хто дає хабара, кругову поруку.
З корупції законодавчої влади випливає лобізм — так би мовити, цільовий підкуп і навіть підкуп авансом, коли купуються цілі політичні партії, які ще не прийшли до влади, але мають перспективу здобути депутатські мандати. Чи існує хоча б один парламент у світі, в якому не відбувалися б скандали з приводу хабарництва його членів? Корумпованість законодавчої влади робить державу безпомічною в боротьбі з організованою злочинністю, яка тепер проникає вже в саму владу і зростається з нею.
Зупинімося ще на одному законі, що сприяє корумпованості народних обранців. Це закон про депутатську недоторканність, який забороняє правоохоронним органам не лише притягати депутата до відповідальності, але навіть збирати відомості про його протизаконну діяльність без згоди на це самого парламенту.
Історично цей закон виник унаслідок боротьби парламенту з королівським абсолютизмом, і тоді, в часи Людовіка XVI, був немовби гарантією від королівського гніву й свавілля. У демократичній державі, а ми порівняно з добою Людовиків усе- таки можемо назвати себе громадянами такої держави, цей закон — нонсенс і служить лише прикриттям корумпованості. Що до захисту від свавілля виконавчої влади, то, як показує досвід радянської держави, цей закон абсолютно не рятував депутата від свавілля партійного керівництва країни, не гарантував йому ні збереження посади, ні свободи, ні життя. За умов нашої посттоталітарної держави цей закон є шкідливим для самої держави.
З іншого боку, історія засвідчує, що посилення законодавчої влади за рахунок послаблення виконавчої неодмінно призводить до ослаблення держави. Прикладом може слугувати Польща періоду XVII — XVIII століть. Тут всесилля сейму та слабкість королівської влади врешті-решт призвели одну з найсильніших держав Європи до втрати територій, а згодом незалежності. В цій державі будь-який шляхтич, делегат сейму міг, користуючись правом так званого «вільного вето», заблокувати будь-яку ухвалу сейму. Недаремно Катерина II, зацікавлена послабленням свого західного сусіда, як одну з умов мирних відносин з ним ставила збереження цього права в законодавстві Польщі. Другий приклад (щоправда, менш яскравий) — Франція періоду Директорії: у той час корумпованість влади й чиновників, злочинність досягли апогею, економіка розвалювалась на очах, а армія зазнавала поразки за поразкою. Характерно, що прихід до влади Наполеона і встановлення ним цілковитого панування виконавчої влади спочатку врятували Францію від анархії, а згодом, унаслідок воєнних авантюр, призвели до глибокого виснаження.
Отже, боротьба між виконавчою і законодавчою (представницькою) владами може дати три результати: при слабкості представницької — авторитарний режим, при слабкості виконавчої — анархію та корупцію, розквіт злочинності; третій варіант — угода між виконавчою та законодавчою владами на тому чи іншому рівні рівноваги, найчастіше із зсувом у бік виконавчої влади. Але така угода стане можливою за утворення клановості, елітарності законодавчої влади. Прикладом такої угоди були монархічні режими з тим чи іншим ступенем домінування влади монарха, який, своєю чергою, гарантував майнові та політичні права аристократії. До певної міри така угода існує і в США, клановість складу парламентів намічається в Узбекистані, Таджикистані. Така ж клановість у майже довершеному вигляді (номенклатурна) існувала і в СРСР. До речі, сьогодні про клановість (територіальну) в Україні не пише і не говорить хіба що лінивий. Верховна Рада СРСР не була законодавчою владою, а виконувала роль муляжу цієї влади. Законодавча влада зосереджувалася в ЦК КПРС. Реформи Хрущова фактично були такою собі номенклатурною революцією із зсувом рівноваги влади від авторитарного деспотизму до так званого «колективного керівництва», підвищення ролі кланової представницької влади. Спроби Хрущова повернутися до автократичної системи закінчилися зняттям його з поста першого секретаря ЦК КПРС і приходом до влади «боярського царя» — Леоніда Брежнєва.
Цілком зрозуміло, що кожен з трьох названих варіантів не влаштовує народ. У цих варіантах його роль зведена до функції робочої сили і гарматного м'яса. Та чи інша гілка влади намагається привернути народ на свій бік, кидаючи йому якісь подачки з «панського столу», а то й пустими обіцянками в час гризні між собою, коли ще жодна з них не здобула перемоги. В цей період можливі деякі демократичні свободи. Тому дуже важливо, щоб жодна з гілок влади не мала змоги підкорити собі іншу.
Почасти таким механізмом поділу влади є судова влада, а на вищому рівні — Конституційний суд. Але ця влада має бути незалежною і, як пишеться в конституції, підкорятися лише законові. Одначе про таку незалежність при призначенні суддів можна лише мріяти. Не дивно, що довкруж призначення суддів Конституційного суду розгорнулась така гостра боротьба між президентською і парламентською владою. У нас вони скоренько домовились між собою, що судді будуть не обиратися, а призначатися. Тобто цим самим була виключена залежність суддів од народу. Все зведено до того, скільки суддів призначає парламент, а скільки президент і які судді будуть ближче до тієї чи іншої політичної групи.
Незалежність суду є головною гарантією демократії, свободи і законності. Але для цього необхідні:
1. Виборність суддів на всіх рівнях.
2. Довічне перебування на посаді.
3. Конституційне закріплене за суддями матеріальне утримання, знизити чи підвищити яке не має права жодна з гілок влади.
4. Суд присяжних.
5. Підвищена карна відповідальність суддів за хабарництво. Слід розуміти, що свобода містить у собі диктатуру, але диктатуру ЗАКОНУ. Свобода — це насамперед відповідальність, яка стосується кожного члена суспільства, надто посадових осіб. Чим вищий ранг посадової особи, тим більшою повинна бути відповідальність і тим суворішою має бути кара за вчинений злочин. І це цілком логічно. Ми звільняємо од відповідальності душевнохворих, одночасно позбавляючи їх громадянських прав. Натомість надаючи великі права носіям влади, ми (тобто суспільство) повинні цілком логічно і законно вимагати від них більшої відповідальності і створення таких законів, які б карали за скоєні злочини носіїв влади суворіше, ніж звичайних громадян. У нас же все навпаки. Майже за Марком Твеном: «У нас за крадіжку булки можна опинитися у в 'язницi, а за крадіжку цілої залізниці можна потрапити до парламенту». І ще. Геракліт Ефеський у V ст. до н. е. констатував: «Основна проблема людського суспільства полягає в тому, щоб поєднати свободу, без якої закон перетворюється на тиранію, із законом, без якого свобода перетворюється на вседозволеність...»
