Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Влада сірості

Утопії та реальність передвиборних обіцянок
18 березня, 2006 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Чим пояснити таку кількість партій і блоків, що йдуть на вибори? Зрозуміло, що більшість із них у парламент не пройде, але всі вони демонструють впевненість у перемозі! Разом із тим, навряд чи тисячі(!) претендентів на законодавчу владу пішли на вибори просто так, заради спортивного інтересу. На що вони сподіваються? Спробуємо розібратися.

УВЕДЕННЯ В КОНТЕКСТ

Парламентські вибори, котрі відбудуться вже за тиждень, уже продемонстрували дозволені й недозволені засоби боротьби, методи й прийоми. Разом із білим і чорним піаром вони невіддільні від поняття «демократія», що цілком зрозуміло для українського соціуму, в якому у специфічному симбіозі з’єднані пережитки колишньої радянської системи, мутації капіталізму періоду первинного нагромадження капіталу й нові, вже тепер породжені, форми напівфеодальної особистої залежності. Представники всіх цих сил прагнуть за будь-яку ціну зберегти або завоювати владу, в більшості випадків не гребуючи жодними засобами. Зокрема, підсумком такої «демократизації» все більше стає авторитарне політико-ідеологічне маніпулювання. І це всупереч усій гучній критиці його застосування для виховання «комуністичного світогляду» за радянської доби.

Які ж причини цього маніпулювання? Вони головним чином — у нестабільності. Сформовані за роки реформ (а незалежність — це й є епоха української Реформації сьогодні) інститути влади (формальні й неформальні) виросли багато в чому стихійно, тому що процес перетворення, за великим рахунком, не завжди здійснювався так, як планувалося. Іншими словами, соціальні інститути, «правила життя» в Україні формувалися не стільки організованим громадянським суспільством чи навіть елітою (елітами), скільки поставали як результат стихійного пристосування широких мас населення до виживання в умовах болісних суперечностей ринкової економічної системи, яка тільки почала розвиватися. Вони знайшли вираз не стільки у формі міжнаціональних і міжкласових сутичок, скільки в численних корпоративних, групових, олігархічних, кримінальних баталіях, котрі прикриваються демократичними принципами, як ширмами.

Ці інститути, формально не зафіксовані ні законом, ні моральними нормами (якщо такі існують), поставили державу перед необхідністю почати наводити деякий, хоч відносний, але порядок. Це відбулося тоді, коли люди як основні суб’єкти ринкових трансформацій усвідомили неформальні правила й на практиці переконалися, що їх вигідніше дотримуватися, чим порушувати. І, одночасно, більшість населення навчилася стихійно переборювати невизначеність соціальних інститутів, тобто вічний розгардіяш, виробивши свої, часто навіть неусвідомлені правила виживання. Саме останні стали основним фактором відносної стабілізації економічного й громадянського життя, а не різні форми діяльності всіх партій та блоків. Пропаганда останнім часом своєї, нібито надактивної діяльності, фактично, не має підстав. Адже виживання — це «колективне несвідоме» українського соціуму.

Такий стан речей є певною закономірністю політичної системи олігархічного капіталізму, яка склалася за роки незалежності й яка полягає в підміні демократичного, громадянського суспільства механізмами масового політичного виробництва та ідеологічним маніпулюванням населенням із боку як держави, так і зацікавлених приватних корпорацій. У результаті на місце активної діяльності індивіда (громадянина), котрий самостійно приймає політичні рішення, поступово приходить масове виробництво необхідних владі рішень. При чому, як правило, часто далеких від інтересів народу, залишеного, як завжди, на пошук самостійних шляхів життя й розвитку. Механізм продукування подібних рішень у нашій країні добре відомий: ті, хто має владу й капітал (гроші), за допомогою найманих професіоналів (політтехнологів) організовують масове політичне виробництво всього, що потрібно (чого бажаєте?). «Сировиною» є електорат, тобто пасивний суб’єкт, його «продуктом» — голоси, віддані за потрібний блок або партію, а сам процес заснований на нових високотехнологічних механізмах не світоглядного визначення, а політико-ідеологічного маніпулювання. Про що свідчить уся сучасна передвиборна кампанія, яка буквально придушує громадянську активність індивідів надлишком програм, наступальною агресивністю рекламних роликів, різними інноваціями для підриву авторитету конкурентів та ін. У цьому випадку перед нами вже немовби і не боротьба за становлення демократичного суспільства, а приклад міжусобної війни періоду феодальної роздрібненості Київської Русі, ледве стримуваної законом про вибори.

Таким є реальний, а не вигаданий і позначений абстрактним словом «демократія», глобальний «контекст» існуючої політичної системи в нашій країні. Її декларована трансформація в парламентсько-президентську республіку, навіть при здійсненні цього проекту, по суті, не змінює порядку речей, тобто глибинної сутності політичної системи.

ДЕМОКРАТІЯ: УКРАЇНСЬКИЙ ПІДВИД

За таких умов в Україні відбувається зміна новою генерацією «старої» номенклатури, яка, загалом відіграла свою історичну роль і виходить у тираж, яка взяла на себе звання реформаторів, творців незалежної України. Приходить нова номенклатура професіоналів-політтехнологів («піарщиків»), яка представлена вітчизняними корпоративно-державними хазяїнами й одночасно контрольована могутніми геополітичними гравцями. Паразитуючи на бідності населення, відсталості його свідомості, яка все ще перебуває в полоні утопічних ілюзій (чесна влада, добрий президент, справедливий закон та ін.), вони разом із тим залишають видимість демократичних інститутів. У першу чергу для того, щоб зберегти поле для відносно відкритої боротьби кланових і олігархічних структур, котрі ще не поділили остаточно владу й сфери впливу. Так що очікуваний «демократичний порядок» і загальне благоденство наступлять не скоро. Хоча потрібно радіти мирному перебігові подій, оскільки революції завжди закінчуються громадянськими війнами, тим більше, коли замішані колосальні фінансові потоки. Адже на карту поставлені не просто амбіції, а інтерес, який, за словами Н. Макіавеллі, є найбільшою рушійною силою життя людини.

Україна не тільки не Росія, але й не Захід з його цивілізованими формами політико-ідеологічного впливу, демократичними традиціями й сильним громадянським суспільством. В умовах тривалого напіврозпаду радянсько-номенклатурної політичної системи ми не могли не прийти до державно-бюрократичного синтезу існуючих у нас форм політичного маніпулювання (адмінресурс). До того ж багато в чому пов’язаними з неформальними інститутами влади — «блатом», зв’язками, корупцією, родичами та іншими механізмами, об’єктивно обумовленими культурно-історичними традиціями України.

Тим самим можна констатувати утворення державно-олігархічної різновидності демократичної системи політичного й ідеологічного маніпулювання в Україні з такими особливими (порівняно з Заходом) рисами: неформальне підпорядкування головних демократичних інститутів державному апаратові й, зрощеним із ним, олігархам; залежність від тих же суб’єктів та механізмів маніпулювання, тобто засобів масової інформації; боротьба основних олігархічних угруповань за вплив на бюрократію та інші структури; пасивність населення й збереження у свідомості комплексу неповноцінності, що виявляється в патріархальних (патерналістських) тенденціях як домінуючих при слабкості форм організації громадянського суспільства.

ЛЮДИНА — ТВОРЕЦЬ ЧИ ВИКОНАВЕЦЬ?

Електоральним фундаментом і соціальною базою такої «піраміди» став пострадянський обиватель, свідомість якого в основних параметрах залишалась майже без змін. Це та звичайна людина, пересічний українець, який хоче добре жити. Вироблений за століття безправ’я рефлекс конформізму дозволив більшій частині українського суспільства, що була homo sovetiсus, пережити всі суперечності й провали реформ. Щоправда, значна частина суспільства в цих колізіях утратила людське достоїнство, здоров’я, а то й життя. Мало того, нинішня, як і інші, влада в Україні стабільна лише в тій мірі, в якій не порушує неписані правила виживання пасивно-слухняної більшості. Чи не звідси безперспективність «вічної» боротьби з корупцією, яка залишається при такому рівні розвитку державних відносин ледве не єдиним способом вирішення особистих проблем?

Звідси висновок: істинним гарантом подальшого існування влади є не олігархи, не силові відомства, не величезна кількість чиновників і, тим більше, не інтелігенція, яка давно розгубила свої можливості творця суспільної думки, а ця «звичайна» людина, яка, незважаючи на багато можливостей вибору інших орієнтацій, усе-таки залишається вірною владі як перевіреній і надійній силі. Якою б ця влада не була, вона завжди залишається тим, до чого потрібно пристосовуватися. Помаранчева революція — це ірраціональний спалах, осяяння, вихід з установлених правил, небувала подія, але яка ввела народ практично в ту ж країну, у те ж середовище і приблизно у ті ж правила гри, що нав’язуються олігархічними групами, які перегрупувалися. «Проста» ж людина повинна знову пристосовуватися до цих нових умов. Інакше як пояснити прийняття всього, навіть найбільш неприємного, в тому числі корупції, обману, скандалів та інше, але на іншому, новому, більш високому рівні?

Потрібно враховувати, що ця пересічна людина, у своїй масі, відтворила найгірші риси міщанина, а в його звичному й обридлому вигляді — homo sovetiсus — пасивність, запопадливість на подачки. Вона сповнена байдужості й разом із тим — утопічних надій. Головне — вижити, але в цій свідомості виживання затвердився особливий тип посередності, мовчазна згода якої завжди була умовою приходу до влади людей, далеких від демократичних принципів.

Пересічний українець не існує сам по собі, а утворює певний прошарок, масу, котра засмоктує в себе всіх, хто не дотримується його правил. Останні відповідають рівню мислення й розуміння сутності соціального життя — слухати й виконувати. Прошарок «пересічності», тобто «посередності», «сірості», не визнає таланту, стратегічного мислення. Завдяки цьому ствердилася система, універсальним правилом якої стало підпорядкування всіх, від низу до верху, сформованим неформальним інститутам і тим офіційним структурам, які їм підкоряються. Це означає, що до влади прийшла виконавська маса, котра спирається на масу низів, і включила в себе підкорені їй «еліти» від колишніх партійно- комсомольських структур, які трансформували себе в нову соціополітичну реальність, до «нових українців», фінансовий успіх яких у багатьох випадках досить далекий від біблійних настанов про мораль.

Саме ця маса, при всьому її неприйнятті інтелектуалами й борцями за «висоту духу», за національну свідомість та інше, є тим основним стабілізаційним критерієм, який не дозволяє до кінця розійтися відцентровим силам. На неї націлена така ж «сіра» пропаганда. У підсумку з’являється горезвісне «маємо те, що маємо».

УТОПІЧНА СВІДОМІСТЬ

Розрахунок на свідомість простої людини має глибоке коріння у вітчизняній історії. Така людина виховувалася століттями, генетично всотавши за цей час безправність, безпорадність, знання своєї повної залежності від можновладців, нарешті, приреченість. Розрадою ж завжди були (і залишаються) утопічні ідеї й обіцянки. Десятки років «будівництва комунізму» закріпили цю традицію, й людина вже нової, незалежної України у своїй масі все-таки залишилася носієм утопізму, віри в ідеали, тобто в те, чого немає й ніколи не буде. Але чому, незважаючи на епохальні зміни в житті України, вона залишилася у свідомості в основному колишньою?

Напевно, завдяки надзвичайній живучості утопічної свідомості. Адже чим, як не утопізмом, можна пояснювати «епідемії» ентузіазму мас із приводу нових барвистих гасел та ідей, які періодично спалахують? Особливо під час чергових виборів, коли знову пропонується до болю знайомий набір обіцянок, навіть без особливих новинок. У всіх «здобувачів» схожі теми-бренди — демократія, гідний рівень життя, європейські зарплати й пенсії, боротьба з корупцією, безкоштовне житло, навчання, медицина, пільги, духовність, мораль... Новинки ж — від особистих переваг політтехнолога, ідеолога, лідера партії або блоку. Наприклад, спекуляція на тому, що вступ до ЄС (або ЄЕП) здатний автоматично вивести Україну з економічної, політичної, соціальної й духовної криз, зробити відразу всіх щасливими. Або проблема введення другої державної мови. З подібними поп-проектами, у реалізацію яких мало вже хто вірить, виступають майже всі претенденти на владу.

Чим же ще, як не рецидивом утопії, можна пояснити метання наших політиків і ідеологів між «капіталізмом із людським обличчям», цим споживацьким раєм на зразок розвинених країн Заходу, й уже обридлими гаслами відродження, але такої України, якої, фактично, ніколи не було. Або нескінченні суперечки про українську національну ідею, носієм якої проголошує себе періодично та або інша політична сила, покладаючи на неї ті функції, які раніше виконувала комуністична ідеологія? І національна ідея, позбавлена освітнього, культурного, інтелектуального обґрунтування, втрачає свою конструктивність і перетворюється на щось аморфне.

Ідеалізація минулого демонструє лише розходження утопічних проектів. З нього й реанімують образ простої людини, яку можна підкупити продуктовим набором, максимум на 25—30 грн. за нинішніми цінами, або розповідями про красиве життя, «як у Європі» (за аналогією з комуністичним майбутнім), або гарного життя за умови обрання саме цієї партії або блоку до органів влади. І перше, й друге, й третє спрямоване на свідомість, котра сприйнятлива на простенькі подачки й на такі ж обіцянки. Чому ж, усупереч історичному й культурному досвіду, люди не можуть залишити утопічних мріянь і віри до тих, хто їх роздає? А може, справа не в них, а в тих, хто й далі продукує політичні міфологеми? Чи не є в такому випадку утопія атрибутом нашого, українського соціуму, така собі «дитяча хвороба політичної еліти»? А може причина все-таки в нерозвиненості свідомості як простої людини, так і того, хто його хоче облагодіяти?

ВЛАДА — ХРЕСТ, А НЕ БЛАГО

Ніхто не заперечує невідповідності цілого ряду сторін українського життя європейським стандартам, цінностям і нормам. І ця невідповідність не тільки в нерозвиненій демократії, рівні заробітної плати, корупції або поганих дорогах, але й у свідомості. Цивілізоване (європейське) суспільство — це організація державного життя відповідно до вимог розуму, який є визначальною рисою свідомої діяльності людини, позбавленої утопізму й недомислу. У цьому й полягає суть відмінностей між європейською й нашою свідомістю. Нерозвинена, вихована на утопізмі свідомість виступає стихійною силою із суто руйнівним потенціалом. Очевидно, у цьому одна з причин тієї обережності, яку виявляють до України західні інвестори, політики, різні фонди та ін.

Однак свідомість, котра має досить абстрактне уявлення про цивілізаційні цінності, орієнтована в першу чергу на виживання, пристосовництво, конформізм, саме це — найбільш прийнятне для сьогоднішніх вітчизняних політиків. Адже рудименти утопічної, рабської, «совкової» свідомості гальмують волю вибору, можливість прояву творчого підходу, який допоможе зрозуміти хто є хто, де правда й неправда. Очевидно, із цього розрахунку виходить та «армія» нинішніх претендентів на владу, пропагуючи й представляючи свої програми й обіцянки, наперед нездійсненні.

Можливо, саме почуття своєї некомпетентності в економічних, політичних, господарських, технічних та інших проблемах, необхідних для сучасної діяльності, змушує йти у владу? Забувши або не знаючи, що влада — хрест, а не благо! І розрахунок — на ту ж просту людину, так переконливо, у вигляді діда Мазая в колгоспній шапці-вушанці, зображену в одному з політичних роликів. Розраховано те на свідомість простака. Але чи не є спрощеною, бідною свідомість тих, хто саме так уявляє собі сучасного українця? Чому ніхто не думає, що в нашій країні багато культурних, творчих людей, які присвятили себе науці, культурі й мистецтву, професорів, докторів і кандидатів наук, учителів, лікарів, людей творчості, сучасних робітників і селян, моральних підприємців, що складають славу України, її майбутнє!

Звичайно, приємно відчути себе причетним до великої справи, якою є будівництво нової держави. Однак варто нагадати, що варварство буває двох типів: перше, яке все руйнує, й друге, котре будує. Перше — зрозуміле й коментарів не потребує, друге, як це не дивно, більш деструктивне, тому що будівництво стає результатом непрофесіоналізму, некомпетентності. Воно — приклад реалізації посередньої, відсталої свідомості. Хрущовки, вузькі дороги, непродумані магістралі, незручний транспорт, кам’яна субординація бюрократичного апарату й багато чого іншого, створеного вже за сучасних умов, заважає культурно й гідно жити — усе це наслідок тієї убогої свідомості, яку часто вважають у нас нормою. І тому саме вона, а не Росія, або НАТО, або США, позбавляє українське суспільство перспективи. Проблема — у необхідності формування й становлення раціональної, цивілізованої свідомості.

ПОСЕРЕДНІСТЬ ПРОТИ ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

Незважаючи на глобальні трансформації у світі й Україні, вона не зникла, не змінилася — ця проста людина зі своєю свідомістю, яка міцно вкоренилась у всіх структурах життя. Завдяки цьому вірус буденності, посередності, бажання все підвести під знаменник подоби до себе, «однаковості» не тільки ствердився, але став показником стабільності та успіху. Звідси — безвідповідальність за доручену справу та її результати, байдужість до всього, що виходить за межі особистого інтересу. Подібна пересічність зовсім не відповідає вимогам європейської раціональності, для якої користь і вигода можуть бути отримані тільки від професіонала. Саме він може бути справжнім, незалежним патріотом, громадянином, оскільки дійсно знає, що й як робити, куди й з ким іти.

«Пересічна» свідомість заважає ствердженню дійсної професійності. Замість справи починається «говорильня», а дійсне життя й продуктивна діяльність залишаються знову десь поза нами. І все тому, що знову може перемогти аморальність непрофесійності, завдяки якій свідомість простої людини «поведеться» на «етикетку» — розрекламований ерзац замість дійсної якості. Пересічність — вона ніколи нічого нового не створює, тому не здатна на результативну творчу діяльність. Свідомість пересічності догматична, оскільки віддає перевагу завжди шаблонові, стандартові, звичайності.

Свідомість, не здатна до творчості, робить людину залежною від когось і від чогось. Вона не може протиставити альтернативне вирішення різного роду проблем, яких сьогодні все більше й більше. Залежна, невільна, догматична свідомість і похідне від неї мислення позбавляє людину гідності — національної, громадянської, професійної, сімейної та ін. Гідність же тісно поєднана з професійністю, завдяки якій людина й стверджує власне «Я». У своїй єдності достоїнство й професійність є найбільш надійними партнерами у вирішенні державних і особистих проблем.

Усі прорахунки як минулої, так і нинішньої влади зумовлені ігноруванням професійності. І для одних, і для інших вона означала відданість, спорідненість, партійну колегіальність, у кращому випадку — диплом, який формально відповідає займаній посаді. Сьогодні, наприклад, стало правилом ототожнювати поняття «опозиціонер-революціонер» із професіоналізмом. Як схоже на більшовицьке «професійний революціонер»! Завдяки посередностям, котрі зрозуміли помаранчеву революцію як поділ владних крісел, у цілому ряді випадків відбулося розчарування й у революції, й у новій владі. Адже велика справа відновлення суспільства в метушні перерозподілу влади та одержання привілеїв для «борців» просто забулася. Ось тут і виявила себе повною мірою свідомість посередності. Саме вона здатна на забуття. Те ж саме буде й зараз, якщо знову відбудеться «оптичний обман», і, не побачивши дійсних професіоналів, ми «поведемося» на обіцянки, за якими — порожнеча й метушня в пошуках країни обітованої.

Це не означає, що в Україні, крім пересічності, сірості й простоти, відсутні й інтелектуальний ресурс, енергійні та творчі особистості, фахівці, професіонали й ті, хто має громадянську свідомість і совість. Вони є й живуть не заради теплого місця, годівниці, а заради бажання здійснити себе разом із своєю країною й своїм народом. Їх багато, вони вірять у свою потрібність Україні, особливо під час її відновлення. Адже за ними віра, добро й закон. Але, як кажуть, бал поки що правлять не вони...

Життя в сучасному архіскладному світі, а мислення поняттями вчорашнього дня й абстрактного гуманізму робить убогими політику, економіку, життя. І вихід тут — тільки в кардинальній зміні суб’єктів політичної й державної дії через науку, творення, наповнення їх знаннями сучасного світу. Але чи можливо це сьогодні, коли колони людей, які нічим себе не виявили, але повірили в підтримку себе простими людьми, стіною йдуть у владу?

Василь КРЕМЕНЬ, академік НАН України
Газета: 
Рубрика: