У своїй статті «Від твітер-царів» до «твітер-президентів», у розділі «Чому Тимошенко — не креатура Путіна» Ігор Лосєв, полемізуючи з Лілією Шевцовою, а також і зі мною, намагається спростувати твердження про зацікавленість Путіна в перемозі на останніх президентських виборах Юлії Тимошенко. Свої міркування пан Лосєв, за його словами, ѓрунтує на «фактах», на «логіці» і «здоровому глузді», а також на підставі «вчинків і заяв» Путіна.
Не знаю, як Лілія Шевцова, а от я точно ніколи і ніде не стверджував, що Тимошенко — креатура Путіна, тому що, будучи лінгвістом, добре знаю значення слова «креатура» і в російській, і в українській мовах. Креатура (від латинського kreatura — створення) означає в обох мовах ідентичні поняття — «ставленник кого-л., тот, кто выдвинулся благодаря чьей-либо протекции» (Словарь иностранных слов, Москва, 1979) і «Той, хто посідає значне місце завдяки протекції впливової особи і є слухняним виконавцем її волі; ставленик» (Новий тлумачний словник української мови, видання друге, Київ, 2004).
Свою політичну кар’єру Тимошенко зробила без будь-якої допомоги Путіна, спочатку — в команді Лазаренка, потім як соратниця на той час доволі популярного серед патріотично налаштованих українців Віктора Ющенка, а після цього, на парламентських виборах, досягала успіху без політичних «патронів» — маючи неабиякий авторитет серед більшості прибічників «помаранчевих», на тлі падіння авторитету Ющенка. Протекція з Москви на той час їй була не лише не потрібна, а могла й зашкодити. А скористатися підтримкою Путіна на останніх виборах задля своєї перемоги і, можливо, стати його «ставленицею» Юлії Тимошенко просто не вдалося.
Та й бути довготривалою і надійною ставленицею для кого б там не було Тимошенко не може просто через те, що сама має занадто владний і непостійний характер. Усім відомі факти її політичної кар’єри свідчать: вона підігравала іншим лише тоді, коли це було вигідно їй особисто або коли до цього її змушували обставини. Отож креатурою Путіна вона насправді не є.
Мої ствердження полягають у наступному.
1. Газові угоди Юлії Тимошенко — це надто сильний удар по Україні, враховуючи економічну ситуацію у світі і в самій Україні.
2. Ці газові угоди Тимошенко «просунула» тому, що цього захотів Путін, який мав важелі для впливу на неї, а також і тому, що сама Тимошенко сподівалась отримати певну користь з угод і для себе.
3. На виборах Путін підтримував саме Тимошенко, а не Януковича.
Що стосується першого твердження, то Ігор Лосєв сам в одній зі своїх статей написав, що газова угода була «як мінімум трагічною помилкою» Юлії Тимошенко. На жаль, він не продовжив свою думку і не написав, чим ця угода була «як максимум». Думаю, що «в максимумі» оцінки пана Лосєва і мої дуже не розрізнялися б, і таким чином необхідність дискусії щодо цього пункту відпадає.
До речі, там же пан Лосєв припустив, що якби Тимошенко відмовилась укладати сумнозвісні угоди і пішла у відставку, то зараз вона була б президентом. І з цим твердженням я абсолютно згоден. Проте Тимошенко вчинила зовсім по-іншому. Цей факт, разом з іншими історичними прикладами, свідчить: політикам, навіть дуже обдарованим і відомим, «здоровий глузд» іноді підказує рішення, які зрештою призводять до невдач і навіть поразки.
Взагалі-то здоровий глузд чесного університетського доцента, великого політика і, скажімо, рекетира — це дещо різні «здорові глузди», хоча якась спільна основа в усіх трьох повинна існувати.
Що стосується другого і третього пунктів, то можна, все-таки ґрунтуючись на «логіці і здоровому глузді», припустити таке: як людина, яка володіє цим самим здоровим глуздом і має таких політичних опонентів, як президент Ющенко і Партія регіонів на чолі з Януковичем, Тимошенко розуміла, що своєю газовою угодою здійснює ризикований крок, який може бути використаний проти неї. І якщо вона пішла на це, то: або це було вигідно їй особисто, або у неї просто не було вибору через певні обставини. Або і те, й інше разом.
Зрозуміло також, що особиста вигода Тимошенко від цих угод повною мірою могла матеріалізуватися лише у разі її обрання президентом. Путін теж був зацікавлений у її перемозі, оскільки тримав її тепер у подвійному нашийнику (справа Олійника і газова угода). Крім того, за перемоги Тимошенко Путін міг, з одного боку, використати свої «комфортні взаємини» з нею для укладання нових, зовні цілком пристойних, а по суті програшних для України договорів та угод, а з іншого боку — продовжувати масовану пропагандистську кампанію своїх ЗМІ проти «помаранчевої» України.
І. Лосєв стверджує, що Путін, якби він хотів перемоги на виборах Тимошенко, повинен був підписати газовий контракт, вигідний для України на два-три роки, щоб викручувати руки Україні вже потім; і у такому разі Тимошенко повернулася б додому «в ореолі слави», маючи чудові шанси на президентських виборах.
Нагадує він і про те, що коли Росія підтримувала Януковича 2004 року, то газові ціни були для України сприятливими, а Путін особисто приїздив до України розхвалювати Януковича, якого Кремль тоді підтримував.
Проте 2004 року газові відносини між Україною та Росією ще не стали ареною запеклих війн. Відому тезу Путіна про те, що Росія застосовуватиме економічні важелі для досягнення політичних цілей, було на повну силу задіяно дещо пізніше, і не лише проти України. Та й про прагнення України до НАТО Віктор Ющенко під час своєї першої президентської кампанії загалом мовчав. Ця гостра для Росії проблема, яка різко погіршила відносини Москви з Києвом, теж виникла пізніше.
Повернення в Україну Тимошенко «в ореолі слави» було б великим ударом по іміджу Путіна в Росії, оскільки вся інформаційна машина Росії від самого початку помаранчевої революції працювала на повну потужність проти «помаранчевої чуми» (у розумінні більшості росіян «помаранчеві» невдовзі перетворились на радикальних українських націоналістів, прибічників НАТО і навіть майже на фашистів). Дискредитація «помаранчевих» та їхніх лідерів була важливою складовою частиною антиукраїнської пропаганди в Росії. При цьому офіційно і напівофіційно «поганим помаранчевим» протиставлялися «хороші» регіонали й особисто «друг Росії» Янукович, які виступали за надання російській мові статусу другої державної і за тісні відносини з Росією. До думки, що Янукович — «хороший», звикла більшість громадян Росії і дотримувалась її навіть тоді, коли у верхах до нього вже ставились холодніше, запідозривши в ньому м’якотілість, нерішучість і прагнення служити «і нашим, і вашим». (Сподіваюся, що пан Лосєв не забув про той доволі прохолодний прийом, який Януковичу влаштували у Москві незадовго до виборів).
Після кількох років інтенсивної інформаційної війни проти «помаранчевої» України тріумф «помаранчевої леді» на газових переговорах був би прийнятий основною масою громадян Росії з подивом або навіть з обуренням — серед іншого і як зрада щодо «хорошого» Януковича. Крім того, виграш України в тій напруженій газовій війні (з демонстративними закручуваннями вентиля і погрозою «задавити хохлів») міг би однозначно розцінюватися як значний програш усієї Росії й особисто Путіна, чого він теж допустити не міг.
Крім того, Путін — реаліст. Хто знає, що там могло статися з Тимошенко через два-три роки? Відкладати на потім те, чого можна досягти зараз, — це було б нерозумно саме з точки зору «здорового глузду». А в перемозі на виборах Тимошенко на фоні слабких Ющенка і Януковича тоді багато хто не сумнівався, зокрема й сама Тимошенко. Тому кабальний для України договір, за який Путін тепер так чіпляється, він уклав одразу ж, а особисто для Юлії Володимирівни зробив відтермінування різкого зростання цін на рік. Подальшу лінію поведінки йому повинен був підказати результат президентських виборів в Україні і поведінка самої Тимошенко після її можливої перемоги, оскільки про її здатність до різких і несподіваних поворотів знають не лише в нашій країні, але й у Кремлі. Наприклад, уже після газової угоди Путін дуже образився на Тимошенко за те, що вона разом із Ющенком сприяла відомій енергетичній угоді (декларації) з ЄЕС, яка не враховувала думки «національного лідера». Щоправда, з цієї угоди, зрештою, нічого практичного не вийшло.
Щоб переорієнтовувати всі російські ЗМІ на підтримку «помаранчевої Юлі», Кремль повинен був зрозуміло пояснити усім цим ЗМІ, та й простим громадянам, яку користь Росії може принести «помаранчева Юля» — ця страшна українська націоналістка. Робити цього Путін, звісно, не став, і це теж цілком узгоджується зі здоровим глуздом, тому що після таких роз’яснень Тимошенко втратила б усі шанси стати президентом України.
Ось тому між Тимошенко і Путіним «усе залишилось на платонічному рівні». Хоча — чи справді залишилось на цьому рівні?
Водночас деякі громадяни Росії все-таки встигли зрозуміти, що Путін підтримує саме Тимошенко на майбутніх виборах в Україні, і це їх турбувало. Під час розрекламованих бесід із народом «національного лідера» йому було поставлено запитання (не виключено — спеціально заготовлене владою): «Чому ви, Володимире Володимировичу, підтримуєте Юлію Тимошенко на майбутніх виборах в Україні?». Путін відповів дипломатично, що особисто нікого на українських виборах не підтримує, але що з Тимошенко йому «комфортно працювати». Те, що Путіну і Тимошенко разом працюється комфортно, помітив багато хто і в Україні — особливо це було видно під час їхніх спільних прес-конференцій, які частково носили і рекламно-передвиборчий характер.
Усім відомі зірки російської естради, які колись масовано підтримували на виборах Януковича, тепер, хоч і в ослабленому складі, але все-таки демонстративно веселились напередодні Нового року разом із Тимошенко, а вже ці зірки добре знали, з ким в Україні їм можна співати разом, а з ким — не можна, щоб не прогнівити російське начальство.
Особисто приїздити в Україну й агітувати «за Юлю» Путін, напевно, не став якраз із тієї причини, що якось уже сів у калюжу, відкрито підтримуючи Януковича. І взагалі, помаранчева революція показала, що Україна за роки незалежності все-таки змінилась — і тому однозначна підтримка Росією якого-небудь кандидата може виявитись для нього ведмежою послугою, як це і сталося з Януковичем, який 2004 року своїми відкритими проросійськими передвиборчими заявами викликав потужний спалах українського патріотизму. Двічі припускатись тієї самої помилки Путін не захотів і вчинив цілком згідно зі здоровим глуздом. Та й авторитет самого Путіна під час останніх виборів в Україні став уже зовсім не таким, яким він був під час помаранчевої революції. Війна з «братською православною» Грузією, просто-таки хамські висловлювання Путіна і його вірних російських послідовників на адресу Української держави, демонстративно-зухвалі газові атаки на Україну зробили свою справу. Швидше за все, в Кремлі знали про це, оскільки проросійські «дослідницькі центри» постійно проводили і проводять у нас найрізноманітніші опитування громадської думки.
Тому твердження І. Лосєва, що «якби кремлівський вождь робив ставку на Тимошенко, то президентом України стала б Тимошенко, а нинішній президент не мав би жодних шансів», спізнилось як мінімум років на дев’ять-десять.
Викликає подив і твердження І. Лосева, що однозначна підтримка російськими ЗМІ дала б Тимошенко ще 5—7% і привела б її до перемоги. Тимошенко активно намагалась розширити свою електоральну базу і просунутись на південний схід. Саме в цьому й повинна була їй допомогти м’яка підтримка Путіна, яка не викликала разом із тим масової втрати голосів у західному регіоні. Юлія Володимирівна наїжджала на південний схід із візитами, проте досягти значних успіхів їй тут так і не вдалося. Для місцевих виборців вона була і залишилася «помаранчевою», тобто — українською націоналісткою; тому шансів стати тут своєю вона не мала. Це й показав уже перший тур президентських виборів.
Саме тому Тимошенко перед другим туром усі сили кинула на захід і в центр України, щоб зібрати голоси прибічників Ющенка, Яценюка і Тігіпка. Саме між першим і другим туром вона уклала доволі дивний договір про співпрацю між урядом і Вінницькою областю, а у Львові заявила, що якби народилась раніше, то вступила б у «Січові стрільці». Відкрита підтримка російських ЗМІ й «організаційно-політичні заходи» Путіна лише посилили б поразку Тимошенко, відібравши у неї голоси на заході і в центрі і не додавши нічого істотного на південному сході, де все було міцно схоплено прибічниками Януковича.
Що ж до факту, що Путін (і Кремль взагалі) раптом почав «топити» Тимошенко, з якою йому так «комфортно» працювалось раніше, то дивуватися тут не слід — у політиці, як відомо, не буває постійних друзів, а бувають постійні інтереси. До речі, цей принцип завжди наслідувала і сама Тимошенко. У якийсь момент у Кремлі вирішили, що швидке повернення на вершину влади «помаранчевої революціонерки» стало занадто малоймовірним, і треба прагнути налагодити не менш «комфортні» відносини з новою владою. З цієї миті й почалося певне «підтоплення» Тимошенко. Хоча було помітно, що в Кремлі відтягували фактичне визнання Януковича і налагодження з ним взаємин, наскільки це було можливо. Усі пам’ятають, що перше зарубіжне запрошення Януковичу надійшло не з Москви, а з Брюсселя. Лише після того, як нового президента однозначно підтримав Захід, а спроби Тимошенко не дати йому закріпитись у владі провалились, Москва почала надсилати сигнали у відповідь до Києва про бажання налагодити відносини з новою владою.
Що ж до припущень про те, що під час виборів на Януковича робив ставку Медведєв, то це малоймовірно, і щодо цього пункту цілком можна погодитися з Ігорем Лосєвим. Можна до цього також додати, що ставку на Януковича в Росії робили всі ті, хто не знав про таємниці кремлівської політичної кухні і все ще був переконаний, що Ющенко і Тимошенко — «погані», а Янукович — «хороший». До речі, після перемоги Януковича найвпливовіші російські ЗМІ почали підводити росіян до думки, що Янукович не такий уже й «хороший» і слухняний. Триває ця «копітка» робота й зараз.
У цьому ж розділі «Чому Тимошенко — не креатура Путіна» пан Лосєв, визнавши, що суд над Тимошенко — це «комедія», водночас намагається виправдати її поведінку на суді. Описуючи ток-шоу Шустера, І. Лосєв вказав на те, що спеціально запрошені не визнали цього суду об’єктивним і справедливим більшістю у 80%. Проте вищеназване голосування було спарене з іншим, у якому голосуючі більшістю в 60% засудили поведінку Тимошенко на цьому самому суді. І правильно зробили, що засудили. Якщо влада перетворила суд на комедію, то Тимошенко намагається перетворити його на балаган. При цьому обидві сторони, напевно, не зацікавлені в об’єктивному і скрупульозному розслідуванні.
Дивно, але влада не використовує навіть ті шанси, які їй дає сама Тимошенко. Спосіб захисту Юлії Володимирівни та її соратників поступово перетворював на жертву не Тимошенко, а суддю Кірєєва. Дедалі більше людей, які спостерігали за цим процесом, дивувалися з його спокою і витримки. І якби у відповідь на вимогу надати їй перекладача суддя задовольнив цю її, очевидно, юридично законну вимогу, то смішно виглядав би не суддя, а Тимошенко.
Але влада, позбавивши свободи підсудну, все-таки наполегливо робить із Юлії Володимирівни героїню України. Мабуть, ця влада не впевнена в судді Кірєєві. Або вона не впевнена у собі. Або у неї просто недостатньо сильний мозковий центр. Або вона все-таки вирішила піти російським шляхом — знищити найімовірнішого конкурента, а потім орієнтуватися за ситуацією. Цей варіант здається найімовірнішим.
І в такому разі дуже мало надії на те, що цей суд розкриє всю суть укладання сумнозвісних газових угод, на що сподівався багато хто, зокрема і я.
