Власники та силовики

ДЕРЖАВА ВЛАСНИКІВ

Є думка, і я не хотів би її заперечувати, що справа філософствування геть відірвана від життя. Щодо цієї властивості, немає, мабуть, прикладу яскравішого, ніж філософія марксистсько-ленінська. Взяти хоч би поняття «власність». Що є власність? Що є квартира, машина, дача, модний одяг або меблі, велика заначка (по-сучасному, рахунок у банку) тощо? Для багатьох людей це — все. І не будемо їх засуджувати. Отже, марксистсько-ленінська філософія про все це міркувала невиразно, і взагалі міркувала не про те. Про якийсь «історично визначений суспільний спосіб привласнення», про якусь «внутрішню основу всієї сукупності виробничих відносин» та іншу абстрактну нісенітницю. А ось, до речі, П’єр Прудон сказав прямо: «Власність — це крадіжка». Крадіжка, і все тут, кожному ясно. Особливо тим, хто приватизацію, що відбулася після комунізму, вважає пограбуванням народу, закликає повернутися до нульового рівня і все поділити наново.

«Наїзд» силовиків на найбагатшу російську компанію — гарний привід поміркувати про власність. Адже власність, справді є всім. І не тільки в згаданому вище банальному сенсі, але й у глибшому. Квартири, машини тощо — все це було у людей і за часів махрового тоталітаризму. А власності ніхто не мав, навіть вожді, тобто не було такого МОГО, завдяки якому я можу поставити себе у незалежний від держави стан. Такого МОГО, заради захисту якого сама держава виникає та існує. Йдеться, зрозуміло, про ліберальну версію походження та значення держави. У найрадикальнішому вигляді вона представлена у працях Джона Локка. На запитання: що таке політична влада і для чого вона існує, Д. Локк відповідає так: це є «право створювати закони, що передбачають страту та відповідно усі менш суворі заходи покарання для регулювання та збереження власності». І все. Ось для чого існує держава. Вона вторинна, а сама власність полягає, передусім, в особистості людини — в «праці її тіла та роботі її рук». Коли окремий індивід спрямовує свою працю на предмет природи, даної Богом усьому людству спільно, він приєднує до цього предмета себе, і «таким чином робить його своєю власністю». Вода, що б’є із джерела, спочатку нічия, та ж сама вода, яку я налив у мій глек, стає моєю власністю. Люди об’єднуються у суспільство «заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь, що я називаю загальним ім’ям «власність», — писав Д. Локк. Ну що? Хіба не очевидно, що власність — це все? Якщо, звичайно, дотримуватися цієї простої та красивої теорії. Вона, на мій погляд, у засадах своїх непогрішна. А якщо задати запитання, яку ця теорія виражає соціально значущу ідею, то відповідь буде такою: власність, здобута працею, важливіша за власність, захоплену у війні або отриману у спадщину. Ця ідея лежить в основі капіталізму.

А ось міркування Іммануїла Канта. Громадянський стан суспільства, що розглядається тільки як стан правовий, грунтується на таких принципах: а) свободі кожного члена суспільства як людини; б) рівності його з кожним іншим як підданого; в) самостійностi кожного члена суспільства як громадянина. Для нашого суспільства важливим є таке зауваження Канта: ці принципи не стільки закони створеної держави, скільки закони, єдино на основі яких і можливе утворення держави відповідно до принципів людського права взагалі. Отже, СВОБОДА, РІВНІСТЬ, САМОСТІЙНІСТЬ — це умови, без дотримання яких про правову державу можна тільки мріяти. Свобода в цьому контексті означає, що ніхто не повинен нав’язувати мені хоч би яке уявлення про щастя. Якщо я замислив певну справу, котра нікому не завдає збитків, скажімо, посадити на дачі банан, подивитися порнографічний фільм, одружитися з двадцятирічною дівчиною тощо, ніхто не має права примушувати мене відмовитися від задуманого на тих підставах, що це мені є невигідним, або це для мене є небезпечним, або знизить мій статус. Рівність (кожного з іншим) означає, що кожний член суспільства має щодо кожного іншого примусові права. Взагалі кажучи, це — принцип верховенства права, але у Канта він висловлений виразно: я можу притягнути до відповідальності кожного, хто ущемляє мої права. А той, зрозуміло, — мене.

Власне, це — ази демократії, і нехай пробачить мене обізнаний читач, але повторювати ці істини в наших умовах, думаю, ніколи не зайво. Не тривіальним, однак, є принцип самостійності. Тут мається на увазі умова, за якої член суспільства набуває статусу громадянина, тобто має право входити до числа законодавців. Кожний громадянин є законодавцем, суб’єктом законодавчої діяльності, бо він «має право голосу в цьому законодавстві». І той факт, зауважу, що законодавцями називають звичайно тих, хто сидить у парламенті та приймає закони, означає тільки технічне спрощення процедури. Отож, за Кантом, щоб бути громадянином (законодавцем), член суспільства повинен мати одну-єдину якість — бути самому собі паном, отже, продовжує Кант, мати «якусь власність». У повній відповідності до приказки стародавнiх римлян — «Quantum habeas, tanti habearis» (маєш щось, тоді й будеш кимось). Отже, строго кажучи, державу (її законодавчу гілку) утворюють власники. І зрозуміло, що вони прийматимуть такі закони, які працюють на велику ідею — «власність священна та недоторканна».

Відхилюся на хвилину, бо читач відчув, що запахло «цензом». Вимога цензу присутня й у Канта. Крім згаданої вище (соціальної) якості — бути самому собі паном, член суспільства, щоб мати статус громадянина, не має бути обтяженим певними природними властивостями — не бути дитиною або жінкою. Передбачається, що ці властивості несумісні з належним рівнем розуму і станом волі (пробачимо великому філософу упередження його часу щодо жінок). Ідея цензу спочатку, у древніх римлян, передбачала оцінку майнового стану громадянина, а звідси — визначення його соціально-політичного статусу і, в кінцевому результаті, здатності до відповідального державного мислення. У сучасному світі усе ще діють виборчі цензи — умови — допуску члена суспільства до формування політичної влади. Таких умов багато. Інші цензи — статевий, расовий, майновий — у цивілізованих країнах вважаються дискримінаційними. З певного часу, зауважу. Наприклад, жінки отримали виборче право у Франції 1944 року, а у Швейцарії — 1971. У деяких арабських країнах — досі не мають. Майновий ценз зберігається в Канаді для громадян, що обираються до верхньої палати парламенту. Сподіваюся, що цей екскурс дещо знизить притаманну більшості читачів упередженість до ідеї цензу. Не слід одразу пов’язувати її з дискримінацією. Для ранніх демократій не заважало б, на мій погляд, деякі цензи мати. Щоб людина, яка опускає бюлетень до виборчої урни, хоча б розуміла, що вона, власне, робить.

Повернімося, однак, до Канта, до його розуміння власності. У нашого філософа виникли тут ускладнення. Сказати, що громадянином є тільки той, хто має власність, — цього замало. Слід указати на субстанцію власності, щоб можна було щоразу однозначно вирішити питання, належить ось ця конкретна людина до власників чи не належить. Ясно, що такою субстанцією є земля, землевласники, безумовно, — власники. Вони живуть, мають прибуток від землі. Далі — власники нерухомості. Потім ремісники. Вони отримують кошти для існування від продажу продуктів своєї праці — того, що їм належить (до продажу). Але продажу підлягають також твори красних мистецтв, науки і, взагалі, будь- якого уміння. Люди, які працюють у цих сферах, — також власники. І тут ми підходимо до межі. Не є власником, вважає Кант, той, хто не виконує opus, тобто роботу або працю у значенні продукту для продажу, а лише здійснює praestatio operae (виконання роботи), тобто дозволяє іншим людям користуватися своїми силами. Тонкість цього розрізнення Кант показує на прикладі перукарів і цирульникiв. Цирульники — просто operarii (працівники), вони тільки стрижуть, перукарі — artificies (майстри), вони ще і перуки виготовляють. Так само розрізнюються, скажімо, ремісники, які належать до власників, бо їм щось належить (передусім, продукт як товар), і домашня прислуга, прикажчики тощо, які не належать до власників, бо, згідно з Кантом, їм нічого не належить і вони лише дозволяють іншим людям користуватися своїми силами. Ще один критерій обговорюваного розрізнення: майстри служать суспільству, працівники — окремим особам. Мені уявляється, як сімдесятирічний Кант, закінчивши це роз’яснення, зітхнув і додав ще одну пропозицію. «Признаюся, досить важко визначити те, що необхідно для домагання на стан людини, яка сама собі пан». Інакше кажучи, важко визначити, що є власність.

Ця трудність породжена ідеєю зовнішнього об’єкта або продукту. За Кантом, я маю власність, коли мені належить щось зовнішнє, що я можу відділити від себе і передати іншому. І цей інший понесе це з собою, а далі може передати третьому. Усе це належить до речей. Проте до землі й нерухомості також, але тут він (інший) приходить, а я йду, отже, також відділяю себе від того, що мені належало. Але пригадаємо Д. Локка: він іменує словом «власність» життя, свободу і володіння. Якщо, крім володінь, і життя, і свобода, то власність — це все. І визначення Канта також відповідатиме цій ідеї, якщо забути про «зовнішнє», обов’язково відчужуване, або якщо вважати, що до власності потрібно віднести все, що охоплює РИНОК.

За час, що минув після Канта, ринок втягував дедалі нові й нові нетрадиційні феномени. Речовинність випаровується. Вісімдесят відсотків прибутку американський бізнес має в секторі послуг. А послуги — поняття невизначене, Прийшов хлопчина, почаклував біля мого комп’ютера, і ця штука зі скла та металу ожила. Я продовжую набирати на ній статтю про власників і силовиків. Тим самим, що і цей хлопчина, у принципі, займаються сьогодні мільйони людей — вони приводять у робочий стан технічні об’єкти, людські організми, соціальні групи, фінансові та політичні системи. Що таке мають психотерапевти, юристи, менеджери та інші умільці, що їм належить? Багато що, із зовнішнього, матеріального. Але все це — вторинне. А первинне — те що вони можуть і від чого живуть, це — виправлення душ, тіл і справ за допомогою ЗНАННЯ. Так послуги, послуги…Тепер про ТІЛО. Я не маю жодного продукту для продажу, але мені належить моя фізична сила; я несу її на ринок і стаю робiтником. А пам’ятаєте анекдот: «Чи є в Парижі жінки, які не продаються? — «Є, але вони дорого коштують». Ось, до речі, зовсім свіжа новина. Парламент Нової Зеландії прийняв постанову про робітниць «індустрії сексу». Відтепер вони матимуть ті ж права і можливості, що й інші фахівці, включно з соціальною та медичною страховкою, пенсійними гарантіями, системою охорони праці. Серед моєї колекції оголошень є таке: «Куплю волосся. Дорого». Не далекий той день, коли з’явиться оголошення: «Продам нирку. Торг доречний». Речовинність випаровується, хоч тілесність залишається і навіть передбачає відчуження. Наступний крок — випаровування тілесності. Вже існує прошарок людей, для яких вілли, авто, інша матеріальна мішура — усе це, знову ж таки, вторинне. А первинне те, від чого вони живуть, — ІМ’Я. Настав час символічної власності.

Отже, власність є все, що рухається у просторі ринку. Перше завдання нормальної держави — забезпечити надійне та вільне функціонування цієї інституції. Не обов’язково згадувати тут про виробництво. По-перше, це не має бути для держави головним, без неї обійдуться, по-друге, не все, що рухається на ринку, виробляється. Звісно, сучасна держава турбується і про інше — вирішує, як може, так зване соціальне питання. Але кошти на це піклування і заступництво воно отримує від ринку. Символ такої держави, створений її ворогами, — дядечко у циліндрі, а поруч мішок монет зі знаком $.

ДЕРЖАВА СИЛОВИКІВ

Є, однак, держави, для яких власність не тільки не все, але навіть не головне. А що для них це все, одразу в поняттях і не висловиш. Можна спробувати через художні образи. У російського письменника В’ячеслава П’єцуха є повість «Державне дитя». Там виведено серед інших іноземну блондинку-славіста, спеціалістку iз «Срібної доби», яка осягає таємниці російської дійсності. Деякі її спостереження і думки вдало характеризують тип держави, розгляд якої ми розпочали. Наприклад, таке. «Я думаю, що, якщо росіянам запропонувати на вибір — безкоштовне триразове харчування або щоб Росія першою висадилася на Марс, — вони виберуть, щоб Росія першою висадилася на Марс». Зауважу, що затіяне мною соціологічне опитування, яке охопило рівно одну людину із сусідньої російської області, повністю підтвердило припущення славістки. Ще вона каже, що росіян бояться на Заході через те, що вони — романтики. Той, у кого є достаток і дах над головою, нікому не страшний. Бо він думає тільки про те, що у нього є достаток і дах над головою. А від романтиків усього можна чекати, вони здатні на що завгодно. Візьмуть, приміром, і просвердлять під землею тунель від Москви до Вестмінстерського абатства. Блондинка не роз’яснила, для чого тунель. Я думаю, може, для виконання спецоперації, а може, і нi для чого, а так, iз любовi до мистецтва. Оскільки — романтики.

Читаючи це місце із В. П’єцуха, пригадав я випадок зі сталевою блохою, описаний Миколою Лєсковим в оповіданні «Лівша». Звісно, багато хто ще пам’ятає, а радянські люди знали всі поголовно, що Лівша зробив «посрамительную для англицкой нации работу» — підкував виготовлену їхніми майстрами мікроскопічну блоху. Ту блоху заводили ключиком, вона стрибала і дансе танцювала. Чому всі радянські люди знали про подвиг Лівші, хоч «Лівшу» не всі читали? Тому, що добре була поставлена виховна робота і пропаганда соціалістичного патріотизму. Щоправда, мало хто з тих людей знав, що Лівша зробив не один, а разом із двома приятелями, що сходили вони перед тим до повітового міста Мценська і відслужили там молебень, і що, між іншим, англійська блоха після цієї операції вже не стрибала і не танцювала, тобто зіпсована була.

А ось вже не художній текст, а серйозний політичний документ — нещодавнє послання президента В. Путіна Думі і, зрозуміло, народу. Є у посланні такі слова: «Впродовж усієї нашої історії Росія та її громадяни здійснювали та здійснюють справді героїчний подвиг. Утримання держави на великому просторі, збереження унікальної спільноти народів при сильних позиціях країни у світі — це не тільки величезна праця. Це ще й величезні жертви, поневіряння нашого народу. Саме таким є тисячолітній історичний шлях Росії. Такий спосіб відтворювання її як сильної країни». Сильна країна з сильними позиціями у світі… Збирання земель та утримання держави на величезному просторі за будь-яку ціну… Іноді з’являється у російській пресі тема «країни, яку ми втратили». Це про тих, хто залишається, якщо від СРСР відняти Росію. Вони їх втратили. З усього цього напрошується попереднє визначення другого типу держави. Це держава, для якої все не власність, а сама держава. Велич, честь, гордість та унікальна місія спасіння людства — заради цього, вважають силовики, необхідно приносити величезні жертви та поневіряння народу.

Хто ж такі силовики? Ті, хто обожнює державу як осереддя сили та застосовують цю силу на власний розсуд. Силовики люблять говорити про сильну державу. Для них держава — це легальний інструмент насильства. Влада силовиків — влада диктаторська. Про це Ленін: «Диктатура означає необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон». Дивне словосполучення «диктатура закону», що з’явилося нещодавно, по-перше, виражає приховане визнання ідеї диктатури (у значенні Леніна), по- друге, його вигадали як знак відмови від диктатури, точніше, як намір це зробити. Однак, судячи з усього, наміром діло й обмежилося. Сила усе ще залишається попереду закону, а не навпаки, тобто закон використовують як виправдання сили. У державі власників основний, так би мовити, суспільний тип влади — влада над РЕЧАМИ. Ця влада суспільна тому, що багато приватних осіб розпоряджаються своєю власністю. У державі силовиків панує влада над ЛЮДЬМИ — вузької групи номенклатурних осіб над суспільством загалом. Ціна цієї влади, влади над людьми, сьогодні є особливо високою. Бо, якщо раніше вона обмежувалася примушенням до дії людей, які жодної власності не мали (пригадаймо народний вислів «погнали на буряки»), то сьогодні влада легко віднімає створену у людей власність.

І тут виникає підозра, що держава силовиків розв’язала, нарешті, задачу, над якою вона мучилася в період від Хрущова до Горбачова. То була нерозв’язна для соціалізму задача — залучити людей до праці в умовах, коли страх прямого насильства зник. Відкриття полягає в тому, що ідеологія як форма позасилового примусу цілком себе дискредитувала, не та тепер людина. Тепер їй потрібно пообіцяти уявну власність. Уявну, бо в будь-який момент її можна відняти. Але у такому разі власності як такої і не існує. Хіба є власність у бджіл? Пасічник — силовик.

У січні цього року до Москви приїжджав академік Роальд Сагдєєв — відомий за радянських часів фізик. Він тепер живе у США, одружений з онучкою президента Ейзенхауера, а в роки перебудови, як багато інтелігентів, пішов у політику і був досить впливовою у владних колах фігурою. В інтерв’ю «Известиям» академіка попросили оцінити ситуацію в Росії. Ось його відповідь: «Головне завдання — забезпечити недоторканність награбованої власності». Р. Сагдєєв добре розуміє походження капіталів, колосальних навіть за світовими масштабами, в окремих громадян Росії. І всі розуміють, що діяли ці громадяни аж ніяк не за теорією Джона Локка. Тим часом здоровий глузд підказує: ці капітали мають бути якщо не священними, то недоторканними. Інакше переділ власності триватиме й надалі, щоразу, коли силовики цього забажають. Так мислить власник. До речі, бути власником — це, швидше, мати відповідний спосіб думки, ніж фактично володіти багатством. А переводити питання про походження капіталу в юридичну площину — це все одно, що затівати суперечку про справедливість сучасних державних кордонів з посиланнями на «історичну справедливість» — хто і де проживав багато століть тому.

Метафора пасіки вельми багата. Її можна розвинути так, що пасічник стане не силовиком, а дбайливим організатором виробництва. Власником, який уміло використовує природний процес зростання. Яким є також власник землі або, скажімо, корови, курки тощо. Однак ця метафора залучена тут, передусім, для того, щоб показати особливість владної структури держави силовиків. Є вузький прошарок осіб, які репрезентують, як-то кажуть, вертикаль влади, і величезний пласт безіменних і безправних «нижчих чинів». Або, в іншому варіанті, «трудових ресурсів», яких перекидають, як й інші матеріальні ресурси, куди слід. Поляризація, розірваність такого суспільства, його мілітаристська суть — усе це виключає правовий стан. Взагалі кажучи, право не належить до найвищих цінностей. Це — лише інструмент. Право в руках лиходія є злом. Перш ніж право почне діяти, людям треба погодитися жити за правом. А ця згода — акт, що до самого права прямо не належить. Погодитися жити за правом означає визнати себе рівним іншому. У нашому випадку — сильний повинен визнати себе рівним слабому. Ще Аристотель помітив: право необхідне бідним і слабим, а багаті та сильні аніскільки його не потребують. Отже, при пануванні в суспільстві сили як засобу вирішення всіх проблем немає іншого шляху до права, ніж через самообмеження сильного, тобто через моральність. Інакше всі правові акти стають не більш ніж клаптиками паперу. Вражає, як спокушаються паперами люди, які живуть у світі паперів, книжники. Ось що писав про один із таких паперів співець свободи Микола Бердяєв: «Радянська конституція створила найкраще у світі законодавство про власність. Особиста власність визнається, але у формі, що не допускає експлуатації». Писалося це, зауважимо, 1936 року. Щодо «експлуатації» — це у Миколи Олександровича від раннього захоплення марксизмом. А ось думка про те, що не було в історії людства більш махрового експлуататора, ніж соціалістична держава, у нашого філософа, в пориві захоплення паперовою конституцією, якось не виникла.

Власник стурбований зростанням власності. По суті, це — турбота про себе. Бажання, так би мовити, розширити себе назовні, панувати над світом речей. Цю заклопотаність, що переходить у пристрасть, іменують, засуджуючи, ненаситністю, пожадливістю, користолюбством, срiблолюбством тощо. Усі релігії, всі етичні вчення оголошують це пороком і закликають людину всіма силами душі зживати його. Тоталітарні ідеології зайняті тим самим. За успішної дії цього потужного ідейного пресу, цього виховного насильства над природою людини виходить відомий результат — суспільство розслаблених і пасивних. Тих, хто потребує поводирів та годувальників, які організують роздачу сочевичної юшки. В ідеальному випадку ми маємо країну рабів, країну панів. Там покора важливіша за добробут.

Хор проповідників і демагогів заглушає окремі голоси розсудливих людей. Таких, наприклад, як Бернард Мандевіль, котрий склав «Байку про бджіл», або трактат про те, як пороки приватних осіб виявляються благами для суспільства. Ну, справді, хіба не завдяки пожадливості та срiблолюбству торгашів на наших ринках має місце невідомий за часів соціалізму достаток продуктів та товарів? І нiяких тобі органів, що піклуються про благо народу, на кшталт Держпостачу та Держплану. А тепер уявіть собі, що було б, якби весь цей жадібний люд перейнявся етичним вченням, скажімо, Франциска Ассизького. Того самого християнського аскета, який закликав жити як пташки небеснi.

Феномен зростання власності має біологічне коріння. Накопичення обмеженого ресурсу — універсальна властивість життя. Білка запасає на зиму горішки, а ведмідь — підшкірний жир. І люди поводяться так само, але по-людськи. Це «по-людськи» я хочу пояснити. Почуття достатку від володіння — це просто, тут людина від тварини не відрізняється. Потрібно щось метафізичне, не кожному доступне. Як недоступне було радянським літературознавцям метафізичне прочитання «Скупого рицаря». Вони змагалися у засудженні хибної пристрасті, нібито зображеної у цій драмі. Один вбачав у головному герої «ницість та підлоту спотвореної натури» (Г.П. Макогоненко). Інший засуджував накопичення як принцип, «цей принцип жахливий, і дотримування його призводить Барона до жахливих вчинків» (Ю.М. Лотман). Третій цитує головне місце у драмі:

«…Я выше всех желаний; я спокоен;
Я знаю мощь мою: с меня довольно
Сего сознанья…»

І простодушно резюмує: «Це є абсолютно неправдоподібним» (С.М. Бонді). І щоб читач перейнявся почуттям неправдоподібності, наш автор дає таке роз’яснення. Уявіть собі, що ви довго домагалися дами, мучилися, а коли дама погодилася, відступили і «відмовилися від своєї ідеї». Мені подобається це звернення до живого життя, але автор, по-моєму, погано розуміє те, про що пише. Адже задовго до цих примітивних засуджень знайшлася людина, яка прочитала це місце метафізично, а саме — як «найповніше визначення свободи, над яким так б’ється світ!». Це — Андрій Макарович Долгорукий з роману Ф. М. Достоєвського «Підліток», який, до речі, вважав, що нічого немає безглуздішого, ніж називатися Долгоруким, не будучи князем. (Цікаво ще, що мій російськомовний Word запропонував замінити «Макаровича», на «Макаревича»). «Так, окреме усвідомлення сили є привабливим і чудовим. У мене сила, і я спокійний». Це і є «по-людськи», тобто істота, наділена духом, задовольняється усвідомленням своїх нескінченних можливостей. Барон увесь день чекає, коли зійде він до таємного підвалу і стане при свічках споглядати свої скарби. Він порівнює себе з царем, який споглядає далечінь із пагорба, який воздвигли йому воїни, принісши по жмені землі.

«Так я, по горсти бедной принося
Привычну дань мою сюда в подвал,
Вознес мой холм — и с высоты его
Могу взирать на все, что мне подвластно.
Что не подвластно мне? Как некий демон
Отселе править миром я могу…»

ПІСЛЯМОВА

Читач, звичайно, помітив, що описуючи держави силовиків, я використав приклади з російського життя. Власне, спостереження за цим життям і спонукали мене звернутися до цієї теми. Росія залишається державою силовиків. Вона стала спадкоємицею Радянського Союзу — держави силовиків у чистому вигляді. У ній залишився центр колишньої імперії з притаманним такому центру світосприйняттям. Окраїни Союзу, що стали незалежними країнами, не мають досвіду державного життя. Хто вони і куди йдуть, сьогодні не цілком ясно. «Силова» ментальність, як родима пляма, звісно, проглядається. Однак видно й те, що, принаймні в Україні, вибір зроблено на користь держави власників.