Волинська трагедія: пошук правди

Як зазначають автори, «дослідження українського терору щодо польської людності на Волині за часів Другої світової війни» проводилось ними на підставі аналізу понад 1,5 тисячі свідчень очевидців тих подій та спогадів, написаних значно пізніше, що зберігаються як в приватних колекціях, так і в громадських та державних архівосховищах. До останніх належать, зокрема, архів Головної комісії з дослідження злочинів проти польського народу – Інституту національної пам’яті, Східний архів наукового осередку «Карта», архів осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової (АК), архів історії селянського руху, архів Військового історичного інституту...

Автори вказують на те, що намагалися також використовувати інші матеріали, зокрема, слідчі справи, що розглядалися Головною комісією з дослідження злочинів проти польського народу – Інститутом національної пам’яті, документацію польських підпільних структур, що діяли в роки війни, а саме донесення низових ланок АК до головного командування, звіти працівників органів Делегатури польського уряду в окупованій країні, МВС польського емігрантського уряду в Лондоні. Однак цих документів у порівнянні зі свідченнями і спогадами значно менше. Це тому, що, як вважають В. і Є. Сємашки, «вони не є достатньо інформативними», оскільки в роки війни жодна із структур так званої польської підпільної держави із зрозумілих причин систематичного вивчення картини скоєних проти поляків злочинів провадити не могла й тому відповідної документації не підготувала.

Навіть за схвальної оцінки польськими науковцями цієї праці, серед них точаться суперечки з приводу того, чи можуть бути покладені в основу об’єктивного дослідження діяльності ОУН і УПА свідчення тих польських громадян, які були свідками тієї діяльності, а водночас і потенційними жертвами українських повстанців. Не до об’єктивності було й тим авторам спогадів, які пережили війну й ту людську трагедію, що сталася на Волині в 1943—1944 рр.; спогади нерідко писалися через кілька десятків років по завершенню війни.

Однак керуючись незаперечною істиною, що свідки завжди більше знають про те, свідками чого вони були, ніж ті, хто не мав до того безпосереднього відношення (йдеться про поінформованість щодо тої чи іншої події, а не про характер її сприйняття), можна погодитися з твердженням більшості польських науковців і авторів згадуваної праці, що саме свідчення і спогади очевидців є основним джерелом інформації про випадки масових або поодиноких вбивств цивільних осіб, скоєних різними військовими угрупованнями. А тому вони таки можуть бути покладені в основу дослідження. Проблема полягає в іншому. Як перевірити отриману від свідків інформацію, щоб зроблені на її підставі оцінки якомога більше були наближені до істини, тобто враховували б всю сукупність обставин (причинно-наслідкові зв’язки), за яких сталася та чи інша подія? Вирішення цієї задачі вимагає наявності інших джерел інформації (по можливості цілком іншого походження) заради зіставлення і проведення ретельного порівняльного аналізу. Не менш важливим є дотримання об’єктивності у підході до такого аналізу, а також хто його провадитиме і виноситиме остаточне судження. І в цьому плані, як нам здається, В. і Є. Сємашкам не все вдалося.

Причина багатьох помилок, допущених авторами – відсутність у них джерел іншого походження (з документів ОУН цитується лише три вже опублікованих та немає жодного ще неопублікованого, відсутні також німецькі й радянські матеріали), а отже неможливість зіставлення свідчень польських громадян зі свідченнями протилежної сторони. Якщо праця була б лише зібранням свідчень та спогадів – одна річ. Але, коли на підставі цих матеріалів без будь-якої їхньої конфронтації iз іншими, автори синтезують власну картину подій – це зовсім інша справа .

Щоб продемонструвати, як може виглядати розповідь про одну й ту саму подію у викладенні різних сторін наведу лише один приклад. На 382-й сторінці першого тому автори згадують про один iз перших випадків вбивств часів війни в селі Клюсик Турійської волості Ковельського повіту «українськими націоналістами» польських громадян: «15 вересня 1939 р. місцеві українські селяни вбили дев’ять поляків, застосувавши перед тим проти них тортури. Замордованих вивезли до сусіднього радовицького лісу, де всі вони були закопані в землю в спільній могилі». Джерелом цієї інформації для авторів слугували матеріали архіву осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії АК. При цьому вони не повідомляють ні ким були вбиті польські громадяни, ні за яких обставин відбувся цей злочин, ні хто його здійснив. Втім, відповіді на ці запитання, що знаходимо в іншому джерелі, змінюють уявлення про цю подію. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова від 13 жовтня 1939 р., надісланій зі Львова до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л. Бєрії, читаємо (мова оригіналу) : «8 октября сего года в лесу близ Турийска Ковельского уезда были обнаружены трупы убитых и зарытых в землю 5 мужчин и 1 женщины. Расследованием установлено, что они являются жителями деревни Клюсик Турийской волости... Эти лица были расстреляны по решению группы членов КПЗУ и бывших политзаключённых из числа жителей этой деревни, как провокаторы, на следующий день после занятия г. Ковеля частями Красной Армии. Расстрел был якобы санкционирован комисаром одной из войсковых частей Красной Армии. Непосредственное участие в расстреле принимали... все члены КПЗУ, освобождённые из тюрьмы нашими войсками. При выезде наших работников на место, местные жители представили документы, подтверждающие провокаторскую деятельность расстреляных, изъятые ими из архивов судов и полиции» (Державний архів СБУ. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних областях України, 1939—1940. Сводка о ходе работы оперативно-чекистских групп НКВД по Западной Украине, отправленная из Львова наркомом внутренних дел УССР И.Серовым в Москву наркому внутренних дел СССР Л. Берии от 13 октября 1939 г. – с. 127—128).

Завдяки зіставленню інформації про одну й ту саму подію, з джерел різного походження, уточнюємо дату скоєного злочину, з’ясовуємо обставини цієї справи, зокрема, мотиви дій тих, хто його скоїв, отримуємо конкретні дані про вбивць та їхні жертви. Сенс зауваження полягає в тому, що автори двотомника не ставили собі навіть за мету відшукати ці документи.

Головну увагу автори приділили з’ясуванню, в першу чергу, двох питань, а саме – яким був масштаб злочинів, скоєних проти польського цивільного населення на Волині в роки війни, і хто конкретно, тобто які українські військові формування брали участь в антипольських акціях. Список тих, хто, на думку В. і Є. Сємашків, безпосередньо був причетний до організації тих акцій і який подається в книзі, нараховує 503 особи. Причому, як зазначають автори, він далеко не повний і складений ними, якщо йдеться про ОУН- Бандери і підпорядковану їй УПА, нібито на підставі, головним чином, українських джерел (це – передусім – 2, 5, 6, 7, 20, 21, 27— й томи «Літопису УПА», що видавалися в 1983—1997 рр., праця П.Содоля «Українська повстанча армія 1943— 1949» від 1994 р. видання). Отже, як підкреслюють автори, список не містить прізвищ тих осіб, про яких згадують лише польські свідки.

Загальна ж кількість загиблих поляків на Волині, що наведена в книзі, становить 36543—36750 осіб, iз яких майже 19,5 тисяч із встановленими прізвищами. Не беремося заперечувати поданих цифр, оскільки не маємо для цього жодних поважних підстав. Зазначимо тільки, що контробстеження волинських сіл, проведене в деяких повітах місцевими вітчизняними ентузіастами (наприклад, у Володимир-Волинському районі його мешканцем Ярославом Царуком) засвідчило перевищення кількості жертв, встановлених польською стороною. Існує велика різниця в кількості загиблих на Волині українців з вини поляків, що подають В. і Є. Сємашки і цей волинський краєзнавець. На думку перших, в ході боїв iз польськими збройними формуваннями загинуло трохи більше 300 українських повстанців. Ще трохи більше ста було вбито внаслідок «відплатних акцій» польських партизанів. Я. Царук подає, що тільки на Володимирщині з рук поляків загинуло 836 українців.

Відсутність офіційної інформації щодо кількості загиблих українців можна пояснити тільки тим, що подібні до польських підрахунки в Україні ніхто ніколи централізовано не провадив. Лише останнім часом з ініціативи Волинського державного університету ім. Лесі Українки та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України ця робота розпочата. На жаль, українські історики ще не готові представити узагальнюючі дані.

Тепер iз приводу деяких, найбільш принципових для розуміння обговорюваної проблематики, тверджень В. і Є. Сємашків. Перше з них стосується оцінки характеру українсько-польських відносин на Волині напередодні війни. Польські автори пишуть про те, що у передвоєнні роки прояви ворожості з боку українців по відношенню до поляків, що проживали на Волині впродовж багатьох поколінь, були поодинокими. Тому для більшості місцевого польського населення ті акції, що були спрямовані проти них під час війни їх співмешканцями, донедавна «добрими сусідами» і «приятелями», виявилися цілком несподіваними і незрозумілими. Втім, добре відомо, що саме напередодні війни українсько-польські взаємини переживали період чергового напруження. Провину за це, безсумнівно, несе польський урядовий табір, який по смерті маршала Юзефа Пілсудського в 1935 р. удався до примусових заходів щодо українців, метою яких стала швидка їх денаціоналізація та державна асиміляція.

Символом цього нового курсу польських властей стала відставка волинського воєводи Г. Юзевського в квітні 1938 р. Нагадаю, що політика останнього передбачала можливість залучення українців до державного життя Польщі шляхом розширення їхньої участі в центральних та місцевих органах влади, і, особливо, в самоуправлінні та кооперації. Але через шалений опір польських націоналістів вона зазнала невдачі. У Варшаву надходили численні скарги та доноси на Г. Юзевського. Так, колишній президент Луцька підполковник М. Венжик у грудні 1936 р. написав міністрові військових справ генералові Т. Каспшицькому, зокрема, таке: «На основі власних спостережень, а також з погляду працівників суду, прокуратури, військових, організації «Стшельци», Союзу землевласників та просто багатьох громадян я глибоко переконаний, що політика воєводи Юзевського роз’єднує польське суспільство, зовсім ігнорує потреби євреїв і догоджає українцям. Поляки зневажені, а гасло «Ріж ляхів» стає на Волині все популярнішим. Воєвода не володіє ситуацією та навіть не орієнтується в теренах, які внаслідок його помилкової політики щораз більше стають ворожими і чужими Польщі». Як бачимо, цей лист дещо підважує твердження авторів книги про нібито «цілком доброзичливі стосунки», що панували на Волині між українцями і поляками напередодні війни.

Вивчаючи вже тривалий час причини або мотиви, які спонукали саме керівництво ОУН-Бандери і командування УПА до масової антипольської акції на Волині, я дійшов наступного висновку. Місцевий міжнаціональний українсько-польський конфлікт був викликаний не присутністю тут партизанських загонів АК, які дійсно були створені лише у відповідь на згадувану акцію (про це пишуть автори книги), і не наявністю на українських етнічних землях політичного представництва польського емігрантського уряду, яке за будь-яких умов мало втілювати в життя урядові плани по збереженню за повоєнною Польщею її «східних кресів», хоча обидва згадані чинники відіграли свою роль у тих подіях. Безпосереднім мотивом для започаткування, а головне продовження масової антипольської акції на Волині впродовж 1943— 1944 рр. значною мірою стала та обставина, що місцеві поляки всілякими шляхами намагаючись проникнути в адміністративний, і господарський апарат окупаційної німецької влади, створювали тим самим для себе фундамент, за наявності якого вони змогли б зберегти свій вплив на цих землях після поразки Німеччини. Саме такий стан речей, що склався на Волині навесні- влітку 1943 р., констатували добре обізнані з ситуацією на окупованій території радянські оперативно-чекістські групи, німецькі функціонери і звичайно ж представники місцевої української громади.

Той факт, що польське населення на Волині було малочисельним (не більше 16 % від загальної кількості), але воно безвідносно до того прагнуло відігравати тут роль господаря, в тому числі у відносинах iз окупаційною владою, тим більше після того, як німецьку поліційну службу полишило близько п’яти тисяч українців, які втекли в ліс, щоби розпочати боротьбу проти цієї ж окупаційної влади, не міг не насторожити українських політичних провідників на Волині.

Трагізм ситуації, що виникла, полягав, насамперед, в тому, що нібито цілком спочатку вмотивована з погляду українських національних інтересів антипольська акція дуже швидко набула небачених за масштабом обертів і надзвичайно кривавого характеру, здійснювалася завдяки участі в ній сільського люду, озброєного тим, що потрапило під руку, в найжорстокіший спосіб і охопила об’єктивно здавалося б загалом безвинних людей, в тому числі старців, жінок і дітей. А це вже був злочин. Польській людності Волині, а пізніше й Східної Галичини довелося з надлишком розплатитися і за довоєнну помилкову політику урядів Другої Речі Посполитої по відношенню до українців, і за власні уявлення та погляди щодо тієї політики, які, між іншим, добре відбиті в документації так званої польської підпільної держави .

В одному з таких документів, а саме в звіті до Варшави командування АК Львівського регіону від грудня 1942 р. про настрої місцевих поляків повідомлялося, наприклад, наступне: «Ставлення до українців скрізь вороже. В жодній дискусії не проглядається хоча б якийсь політичний реалізм стосовно української справи. Кожна програма, що ставить собі за мету вирішення українського питання, якщо тільки вона передбачає, що господарями на цій землі можуть бути тільки поляки, знаходить всебічну підтримку в тутешньому середовищі...»

Далеко не останню роль в появі у керівництва ОУН-Б та командування УПА намірів iз «деполонізації» західноукраїнських земель відіграв також факт співпраці поляків iз радянськими партизанами і оперативними групами НКВС, які робили своїми базами польські поселення та примушували їх мешканців усіляко допомагати собі, іноді навіть залучаючи до розвідницької та диверсійної антинімецької, а нерідко і антиупівської діяльності. Часто поляки самі охоче йшли на таку співпрацю, передусім коли вона була спрямована проти українських повстанців.

В цьому випадку слід говорити і про ту роль, яку свідомо чи несвідомо, але об’єктивно відігравала в українсько-польському конфлікті радянська сторона. Після «пацифікацій» польських сіл чи то німцями, чи то упівськими загонами за співпрацю з радянськими партизанами, керівники АК, аби уникнути по-можливості надалі цих репресивних заходів, забороняли польським поселенням приймати в себе «червоних» і співпрацювати з ними. У відповідь на небажання поляків підкорюватися, радянські партизани неодноразово вдавалися до вбивств (іноді арештів) командуючих польських аківських або проаківських формувань, причому навіть тих iз командуючих, iз якими ще вчора вони проводили спільні антинімецькі дії. В 1944–1945 рр. представники органів радянської влади також охоче залучали поляків до боротьби з українським повстанським рухом у складі так званих винищувальних загонів, тим самим, безперечно, загострюючи українсько-польські взаємини.

Хотіли б прокоментувати цілком помилкове твердження авторів книги про те, що: «Співпраця між ОУН і нацистами на Волині в справі нищення поляків не уривалася впродовж усієї війни і припинилася тільки з вигнанням німців звідти Совітами». Зі збережених оунівських, німецьких, і, зрештою, польських та радянських документів нам не відомо жодного, в якому йшлося б про будь-які домовленості між ОУН і нацистами з проведення спільних антипольських акцій, метою яких було б нищення на Волині місцевої польської цивільної людності. Не могла викликати схвального ставлення з боку німецької окупаційної влади масштабна акція УПА, спрямована проти польських селян, а головне проти польських працівників місцевих адміністративних органів, що відали службами охорони лісів і держмаєтків (лігеншафтів); вона не тільки підривала підтримуваний за всяку ціну окупантами порядок та спокій у себе в тилу, а й заважала збирати врожай, необхідний для постачання вермахту на Сході. Невипадково німці на Волині допомагали навіть зброєю тим польським базам самооборони, щоб ті могли захистити себе від УПА, звідки вони вивозили збіжжя (наприклад, колонія Гали неподалік Сарн).

В будь-якому випадку, не викликає сумніву, що гітлерівці використали антипольські дії УПА для набору до своїх поліційних формувань тих місцевих поляків, які були налякані цими діями, а також для перекидання на Волинь польських жандармських частин iз Генерал-губернаторства з метою залучення їх до антиупівських акцій та репресивних заходів щодо цивільної української людності. До речі, останнім в книзі не приділено достатньої уваги.

Вже в березні-квітні 1944 р. під час контактів члена Центрального проводу ОУН-Б Івана Гріньоха з представниками німецької служби безпеки і поліції в Генерал-губернаторстві, останні вимагали від української сторони негайного припинення антипольських дій, на що той відповів, що ОУН зробить це, але за умови «якщо тільки будуть ліквідовані всі перешкоди на шляху до досягнення організацією її головної мети – боротьби проти більшовизму, а українцям буде гарантовано Німеччиною припинення польського терору проти них». Будучи загалом зацікавленою в підтримуванні стану ворожнечі між українцями і поляками, німецька окупаційна адміністрація, однак, не прагнула до того, щоб ця ворожнеча набула форм масового збройного зіткнення між ними або обопільних «пацифікаційних» рейдів, які б вона не змогла поставити під власний контроль.

Підсумовуючи викладене вище, зазначу, що трагічні події на Волині 1943–1944 рр. були складовою загального міжнаціонального українсько-польського конфлікту, що стався за часів Другої світової війни на території спільного проживання українців і поляків (Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина). Тому їх бажано розглядати в комплексі з подібними за багатьма показниками подіями у вище зазначених регіонах, а також в контексті усієї попередньої історії українсько-польських взаємин .