Своїм баченням поточної кризової ситуації в Україні, а головне — прогнозами щодо можливих виходів із кризи у владі, з газетою «День» поділився глава Громадсько-політичного об’єднання «Український форум» Володимир СЕМИНОЖЕНКО.
— Володимире Петровичу, те, що сьогодні відбувається в країні, — це вже конституційна криза? Чи ситуація ось-ось вирівняється?
— Це криза, яка поступово стає традицією нашого політичного життя, й тому перестає сприйматися як щось «неправильне». Сьогодні практично жоден лідер не мислить свого подальшого існування при владі без спростування Конституції. І влада, й опозиція пишуть свої власні варіанти — комуністи, Луценко, тепер Тимошенко. Того ж штибу, до речі, й наміри Президента «відмотати назад» конституційну реформу. Що з цього може вийти, теж очевидно для всіх. «Більше Конституцій хороших і різних» у повному відриві від реальних завдань державного будівництва — процес самодостатній і… безглуздий.
— Президент назвав те, що відбувається, ще жорсткіше — «шабашем»…
— Надмірна емоційність у таких питаннях — як сірник на складі з порохом або в сараї із сіном. У словах Ющенка можна вбачити й інше. Своєю оцінкою Президент хотів самоусунутися, тобто зняти з себе відповідальність за клінч між гілками влади.
— Ви вважаєте його позицію «над сутичкою» неприпустимою?
— Я б сказав, що вона щонайменше нелогічна, адже «сутичка» була спровокована всіма головними політичними гравцями, зокрема й діями Президента. Крім того, відійти вбік у цій ситуації — означає передусім припинити «повертати» собі минулі повноваження, погодитися на роль «символу». Ющенко на це навряд чи піде. Його слова про те, хто в нас тепер «цар» або «бай» і чим це загрожує демократії, — свого роду «обмовка за Фрейдом». Президентська посада, як і раніше, асоціюється з сильною централізованою владою, але після вирахування низки повноважень виявляється внутрішньо порожньою.
— У Президента дійсно мало повноважень, аби на щось реально впливати?
— Їх достатньо для того, щоб застосувати єдино виграшну сьогодні контрстратегію. І обіграти той же Кабінет Міністрів, запропонувавши суспільству амбіційний проект, наприклад, в економіці й освіті. Такий проект міг би стати імпульсом і до об’єднання еліт, і до формування громадського консенсусу. Достатньо довгий період між виборами дає таку можливість. Інакше слова про історичну місію «народного президента» назавжди залишаться просто словами.
— За нинішніх реалій проект, який консолідує й еліти, й суспільство, — це утопія, хоч би хто його запропонував. Вам так не здається?
— Уся річ у широті політичного горизонту, і якщо він обмежений датою наступних виборів, тоді утопією будуть будь-які реформи. А розкол можна подолати, аби була воля. Наведу такий приклад. Сінгапур, одна з найбільш економічно успішних держав, складається з чотирьох націй. Протистояння між ними й за мовним, й за етно-релігійним принципом було набагато більш вибухонебезпечним, ніж в Україні.
Влада зробила державною мовою англійську й поставила перед суспільством мету — перетворити країну на світовий центр інновацій. І сьогодні в успішній державі жодна з народностей не почувається ущемленою. Чи треба окремо згадувати про долю нашої інноваційної політики?.. Ще один приклад.
— У США кожний із кандидатів у президенти пропонує програму розв’язання конкретної проблеми загальнодержавної ваги. Від адекватності його дій на президентській посаді залежить отримання мандату народної довіри на наступний термін. Просто «відстоювати принципи демократії» американському главі держави недостатньо.
— До речі, двопартійність за американським зразком може прижитися й у нас? Наразі про неї говорить не лише Юлія Тимошенко, а й Клюєв. Переваги й недоліки такого сценарію?
— Та двопартійність, яка нині складається в нас, аж ніяк не схожа ні на проєвропейську, ні на проамериканську, і вкрай шкідлива для України. БЮТ плюс Партія регіонів — це війна. Україна не може постійно жити в ситуації політичних воєн! Найскладніші питання державного й суспільного розвитку вирішуються лише в умовах стабільності. Світ втомився повторювати, що не матиме справи з нами, доки в Україні не стабілізується внутрішня ситуація. Ще одна небезпека в запропонованій двопартійності полягає в тому, що «постпомаранчевий» і «біло-блакитний» електорати розділені географічно, й це додає до загальної політичної нестабільності нестабільність ідеологічно-територіальну. Ідеологам такої двопартійності слід нагадати, що досвід США та Великої Британії разюче відрізняється від нашого. У них дві партії не лише консолідовано співіснують у владі, зокрема й на простому чиновницькому рівні, а й мають на всій території рівномірний розподіл своїх симпатиків. Українська ж партійна система не пройшла такої еволюції, зате, як ми знаємо, пережила революцію, що поставила політичні сили по різні боки барикади. Ці барикади вони не покинули й досі. Більше того — до них, як ми бачимо, додаються «нові революціонери» з претензією на наступні вибори. У результаті в нас немає жодної загальнонаціональної партії, електорат якої проживав би більш-менш рівномірно в усіх областях України. Тож ми знову посилимо цей розкол і продублюємо його протистоянням влади й опозиції, «віддавши» партії влади схід, а опозиції — захід?
— Так відбувається тому, що для інших політичних сил об’єктивно немає ніші? Суспільству не потрібні «півтони»?
— Це помилка. Нещодавно «Український форум» провів системне дослідження політичних переваг киян. Про що свідчать його результати? Перше. Люди хочуть стабільності при владі «регіоналів» за умови, що останніх «покусуватиме» опозиція на чолі з Тимошенко. Друге. Громадяни не згодні назавжди змиритися з такою картиною, а хочуть «третього» — ні цих, ні тих. Гадаю, що подібні настрої спостерігаються не лише в Києві, а й по всій Україні. Тобто ніша, безумовно, є. Однак ідейно-територіальне протистояння «вимиває» зачатки центризму, тож на сьогодні ця ніша дійсно порожня. Дві мега-партії діють як магніти. Тяжіння полюсів настільки велике, а технології експлуатації розколу так добре відпрацьовані двома останніми виборчими кампаніями, що «нові старі» політичні сили майже безальтернативно примикають до одного з «кольорів». Просто за принципом «економії ідеологічних зусиль». Наприклад, ті партії, які зараз створюють колишні соратники по Майдану, не назвеш інакше як «постпомаранчевими», й відмінність їх від «помаранчевих» — у більшому радикалізмі. Свого часу цей самий шлях пройшов БЮТ. Тому, незважаючи на появу нових партій, політична історія продовжує рухатися по колу… А «добивають» партійну систему деякі нові закони, зокрема й про вибори…
— А «Про опозицію»?
— Так, у запропонованій редакції він фактично дозволяє найчисленнішій опозиційній фракції мати «блокуючі пакети» у найважливіших напрямках, про що вже чимало говорилося. Однак, слід зауважити й таке. Хоч як це парадоксально на перший погляд, закон про Кабмін «зручний» для БЮТ, а закон про опозицію — для Партії регіонів. Адже Блок Тимошенко живе ідеєю дострокових виборів і зацікавлений домінувати в майбутній правлячій коаліції. Таке ж домінування, але вже в статусі опозиції не завадить і «регіоналам». Адже ймовірність того, хто буде при владі, а хто — в опозиції, залежить від того, яка з цих політичних сил домовиться з майбутньою «золотою акцією». Тобто конфігурація майбутньої влади настільки складно передбачувана, що краще «підстрахуватися».
— Двопартійність не несе в собі нічого, крім негативу? А як же бути з горезвісною стабілізацією партійного поля?
— Консервація нинішнього стану партійного спектра — це, по суті, консервація далеко не найкращих тенденцій соціально-економічного розвитку, закладених парламентськими партіями. А головне, що штучна двопартійність закріпить канали входження у владу за двома політичними силами й згодом повністю «відріже» від них усіх інших претендентів. У нас часто критикують Росію за «зачистку» партійної системи, за «кастинг» політичних сил, які допускаються до участі в парламентських виборах тільки зі згоди Кремля. Важко заперечувати, що ця критика має під собою підстави. Однак до української дійсності вже в найближчому майбутньому поняття «несистемної», тобто фактично безправної партії може бути застосоване з набагато більшою підставою. Пригадаймо хоча б «розбірки» з представниками неугодних політичних сил на рядовому чиновницькому рівні після помаранчевої революції. Варто нагадати й те, що голосування на минулих виборах у нас відбувалося переважно за принципом «проти», а не «за». Безправним виявиться й електорат «безправних» партій. Наскільки це сприятиме громадсько-політичній стабілізації, гадаю, обговорювати зайве.
— Багато наших партій просто відмовляться змиритися з таким станом справ.
— І тут криється ще одна небезпека. Створення всіляких, у тому числі найміцніших, законодавчих, перешкод для нормальної зміни еліт — а вона має відбутися протягом найближчого десятиліття! — й загрожує привести до їх жорсткої ротації. Адже якщо інших шансів немає, якщо коридор можливостей дуже вузький, з’являється спокуса висадити в повітря всю «будівлю». Бажаючи двопартійності «за будь-яку ціну», наші головні партії риють яму самі собі. Їхній провал буде ще жахливішим, коли почнуть з’являтися сучасні європейські сили… Ми згадали Росію. Те саме, до речі, розуміє Путін — пропрезидентських партій там щонайменше три.
— Маргінальні способи боротьби за владу популярні вже сьогодні. Чи можливо щось протиставити революційним закликам?
— Дійсно, деяким політикам скликання Майдану раз на чотири роки, а те і частіше, представляється звичайним режимом політичного процесу в країні. Але питання державного будівництва вирішуються не на Майдані, а щоденною й копіткою працею професійних політиків. Дивіться, всі молоді демократії проходять через процес рутинізації електоральної конкуренції, в Україні цей процес намагаються замінити «рутинізацією революції». У ролі проводу для масових виступів може бути все, що завгодно, — підвищення тарифів у ЖКГ, ухвалення «нелегітимних» законів і тим паче — дострокові вибори. У кінцевому результаті, політикам-радикалам вигідні саме загострення соціальних проблем і супутня політична істерія. Однак чи розуміють вони, що постійні погрози «вивести людей» на вулиці знецінюють сам громадянський порив, девальвують бажання людей бути активними учасниками політичних подій? Вихід тут бачиться тільки один — зміцнення основ справжньої багатопартійності, продовження конституційної реформи й, можливо, перегляд системи виборів. Наразі багато говорять про «третю силу», але за звичкою мають на увазі при цьому швидше «третього зайвого». Це в корені не правильно. З погляду завдання нормалізації політичних практик і, головне, практик громадської участі, «третя сила» — перша за значущістю в контексті створення справжньої європейської політики в країні.
