Тиждень тому холодна війна між гілками влади перейшла у відкрите протистояння — об’єднана опозиція висунула коаліції низку вимог. Формально наміри опозиції вельми благородні: БЮТ і «Наша Україна» прагнуть подолання політичної та соціально-економічної кризи в Україні. Однак запропоновані методи та інструменти свідчать, радше, про зворотне — про граничне нагнітання негативу аж до тієї точки, коли дострокові вибори можуть здатися не найгіршим сценарієм. Щоправда, потім лідери гілок влади знову уклали перемир’я, однак дотримувалися його менше доби...
Про взаємодію (точніше — її відсутність) влади і опозиції, а також можливе розв’язання політичного конфлікту ми поговоримо з головою «Українського форуму», академіком НАНУ Володимиром СЕМИНОЖЕНКОМ.
— Протистояння гілок влади, безумовно, має об’єктивні причини. Однак загострюється воно навмисно. Чому? І хто відповідальний за це?
— Відповідальність тут колективна. У нинішньому загостренні ситуації зацікавлені радикали як із прем’єрського, так і президентського оточення. І ті висловлювання, які вони собі дозволяють, наприклад, про «нічні дзвінки в Кремль» і багато інших свідчать не лише про відсутність політичної культури. Вони підводять конфлікт до тієї межі, за якою переговори вже нереальні, і саме це є їхньою справжньою метою. Річ у тому, що наші лідери, особливо з опозиційного табору, продовжують вести боротьбу «на ураження». І ніби не помічають того, що нова система влади підпорядковується зовсім іншому імперативу, що вона поліцентрична, а значить, орієнтована на взаємодію. «Одноосібно» виграти війну повноважень сьогодні просто неможливо! Програють усі, а в першу чергу — суспільство.
— Чи не є «17 пунктів» опозиції сигналом для правлячої більшості, що її експансії у владу буде встановлено межу?
— Ну чому ж лише сигналом? У ньому є і змістовні тези, з якими складно не погодитися. Наприклад, про те, що міністри мають бути передусім професіоналами-менеджерами, а вже потім партійцями, про відповідальність вищих чиновників за порушення Конституції, про давно назрілу необхідність реформувати систему місцевого самоврядування... Однак сама стилістика, форма цього документа абсолютно неконструктивна! По-перше, вся відповідальність за ситуацію, що склалася, перекладається на коаліцію і особисто прем’єра. Зараз, коли політична криза дійсно переростає в конституційну, революційну, риторика недоречна як ніколи! Так, Конституцію сьогодні порушують практично всі суб’єкти влади. Однак, чи можна порушення Конституції припинити конституційним переворотом? По-друге, складається враження, що озвучені пункти мають другорядну роль і не надто важливі навіть для самих авторів порівняно з їхньою головною вимогою — розпуском парламенту. Наперед відома нездійсненність більшості з них — це просто привід для того, щоб не йти на компроміс.
— На ситуацію, що склалася, можна подивитися дещо інакше. В умовах, коли Закон «Про опозицію» так і не прийнятий, опозиційним фракціям нічого іншого не залишається, як погрожувати парламентській більшості достроковими виборами. Як ви вважаєте?
— Ухвалений закон про Кабмін — це фактично закон про більшість, тому одночасно з ним дійсно потрібно було б ухвалити закони про опозицію і про Президента. Однак річ не лише в цьому. Судячи з того, що відбувається, опозиція не хоче діяти ні в парламенті, ні поза ним, замість цього вона вважає за краще мітингувати. І це, на жаль, вельми закономірно, адже цивілізованої опозиції в нас, як і раніше, немає.
— Є примітивна боротьба за владу одних політичних сил з іншими і її, так би мовити, популістський супровід. Ні зваженої критики дій урядової команди, ні експертних оцінок економічного стану сьогодні не пропонує ніхто. У цьому плані дуже показовими є нещодавні політичні істерики з приводу тарифів. Усі розуміють, що вітчизняне ЖКГ — це системна проблема, однак далі хаотичних підвищень-понижень вартості комунальних послуг і спроб узурпувати звання «головного захисника народу» справа не йде. На сьогодні відсутнє як урядове, так і альтернативне йому, опозиційне, бачення шляхів соціально-економічного розвитку держави. Таке бачення, яке мало б цілісне стратегічне оформлення. Тож, у певному сенсі влада і опозиція дивляться одна в одну, як у дзеркало.
— Повернімося до теми дострокових виборів. Цей сценарій нереальний?
— До останнього часу я вважав, що він абсолютно нереальний. Адже жодних підстав для цього немає — ні правових, ні, власне, політичних. Сьогодні я б відповів, що нічого неможливого — щоправда, суто в негативному значенні — для вітчизняного політикуму немає. Надто нав’язливо обговорюється ця тема, до того ж уже не лише в ЗМІ, але й у найвищих кабінетах влади. Адже учасники конфлікту чітко засвоїли його логіку: кожна стратегія одразу ж зустрічається з відповідної контрстратегією. Пропрезидентські сили хочуть відмінити реформу і повернутися до президентської форми правління? У відповідь їхні опоненти пропонують взагалі ліквідувати інститут президентства. І так далі. А потім обидві сторони звинувачують одна одну в тому, що переговорний процес зайшов у глухий кут, але замість того, щоб нарешті розпочати шукати вихід, переходять до методу диктату. Сьогодні часто можна почути, що Президент «має право», тому що він всенародно обраний. Той же аргумент, до речі, наводять і прихильники прем’єра, адже Янукович — лідер політичної сили, яка перемогла на парламентських виборах. Парадокс полягає в тому, що всенародним мандатом виправдовують «вузькогалузеві», а не загальнонаціональні цілі, адже останні особливого виправдання якраз не потребують...
— Яку ж позицію повинен зайняти Президент?
— На жаль, позиція його в будь- якому випадку незавидна. З одного боку, йому протистоїть стійка коаліційна більшість. З іншого, БЮТ і його лідер також не можуть вважатися вірними соратниками. Союз цієї політичної сили та президентської «Нашої України», а тим більше їхня спільна ультимативна заява, повертає Президента до минулих опозиційних часів, до політичної логіки «свій-чужий», яка, певна річ, не відповідає його теперішній посаді. І, крім усього іншого, позбавляє однієї з головних функцій — функції політичного арбітражу. Чи можна повернути її разом із колишніми президентськими повноваженнями? Так, але лише формально. Адже Президент, схоже, остаточно перейняв спосіб дії своїх опонентів-«коаліціянтів». «Усі учасники сьогоднішніх конституційних воєн спираються на те, що органи влади пов’язані за принципом сполучених посудин, тобто якщо в одній «зменшилося», то в іншій обов’язково «збільшилося». Наприклад, щоб «посилити» Президента, потрібно дестабілізувати роботу Верховної Ради і уряду. І навпаки. Логіка наскрізь хибна, але саме нею зараз і керуються.
— Як ви оцінюєте нещодавнє висловлювання Ющенка про те, що конституційна ініціатива повинна йти від Президента, і лише від нього?
— Як абсурдне. Адже абсолютно не зрозуміло, чому парламентська комісія правитиме Конституцію виключно «під себе», а президентська — в інтересах держави? Протистояння гілок влади тепер перетворюється на протистояння конституційних комісій. У перспективі, на нас очікує десяток конституцій, які суперечать одна одній, кожна з яких витікає зі «свого» центру влади і, відповідно, обслуговує його ж. Ні до чого, крім як до остаточного знецінення Основного закону, це не призведе. Більше того, ініціатори конституційних змін, як правило, спираються на неправильну політичну арифметику. Дійсно, для внесення проекту змін до парламенту достатньо 150 голосів, і набрати їх не буде складно як владі, так і опозиції. Однак проголосувати за них мають уже 300 депутатів. І об’єднати їх здатні лише масштабні, стратегічні за своїм вектором домовленості — на рівні тактики подібна політична єдність виникнути не може за визначенням. Широкий компроміс вимагає узгодження максимально широкого діапазону думок, а значить, і громадської експертизи. Власне, таку експертизу з приводу найважливіших проблем державного розвитку і організовує «Український форум», розуміючи важливість цього завдання.
— Ющенко також наполягає на широкому залученні до підготовки змін до Конституції представників громадськості...
— Нічого оригінального в цьому немає, про це ж свого часу заявляли і всі інші творці конституційних комісій або асамблей — Мороз, Матвієнко, Юрій Луценко... Проте далі декларацій про наміри вони поки що не пішли. Тож на сьогодні реально працює, мабуть, лише Громадська конституційна асамблея «Українського форуму». Так, суто теоретично звернення до громадськості потрібно лише вітати. Конституційну дискусію просто необхідно виводити з «партійних штабів», позбавляти зайвої політизованості. З практичного ж погляду, відкритими залишається ціла низка принципових питань. Передусім — про конкретні механізми громадянського впливу на реформування Конституції, причому впливу не «одноразового», а постійного. В іншому випадку залишиться небезпека того, що «суспільний компонент» комісій просто використовуватиметься для легітимації «потрібних» рішень. І в результаті, все знову зведеться до імітації взаємодії влади і суспільства. По-друге, скільки завгодно широке обговорення державного устрою знову завершиться конфліктом, якщо не змінити безпосередньо логіку конституційного процесу...
— А хіба він має логіку? Він завмер «на роздоріжжі» і, здається, вже нікуди не рухається.
— Дійсно, вже більше року Україна живе з перехідним варіантом Конституції, який, по суті, не влаштовує жодну з гілок влади. Крім того, «перехідний» більшістю наших політиків сприймається як «необов’язковий», тому і зважати на нього, загалом-то, ніхто не хоче. У зв’язку з цим згадується відомий афоризм: «Найкраща конституція — та, якої дотримуються». Для того щоб здвинути конституційну реформу з мертвої точки, політичні еліти повинні досягнути злагоди хоча б з приводу двох основоположних позицій: почати сприймати Конституцію як Основний Закон, а потім — домовитися щодо подальшого перебігу і цілей конституційної реформи.
— Можливо, вирішувати долю Конституції все-таки варто всенародно, на референдумі?
— Без попередньої згоди референдум з оптимізації Основного Закону лише розколе суспільство. Разом із тим, Конституція як фактор суспільної нестабільності — це нонсенс, вона завжди була й буде основою державності! Пригадаймо США. Там прийняття Конституції одночасно відіграло роль суспільного договору, який зміг «створити» єдину націю з безлічі переселенців із різними мовними, культурними та релігійними традиціями, об’єднати їх завдяки спільним цілям. Якщо ж говорити про нашу сьогоднішню даність, то всенародними мають бути саме обговорення конституційних проблем і вироблений на його основі консенсус. Адже важливий не так внутрішньополітичний компроміс сам по собі, як його якість. Не виключено, що він вибудується за принципом «ситуативної більшості», тобто спиратиметься виключно на нинішню розстановку сил. А коли ця розстановка зміниться, конституційну реформу знову «виставлять на політичні торги». Тож у громадській участі влада має потребу найбільш безпосереднім чином, хоча б заради власної стабільності.
— Нещодавно «Український форум» проводив круглий стіл, запланований як діалог влади і суспільства щодо конституційного процесу. Проте ні Президента, ні прем’єр-міністра там не було. А спікер Верховної Ради запропонував власний проект конституційної комісії. Як примусити владу сприймати громадські починання всерйоз?
— Примусити її не можна, можна зацікавити. Своїми конституційними круглими столами «Український форум», по суті, «рятує» Президента і парламент від необхідності продовжувати протистояння. Сказано гучно, але ця заява має під собою вагомі підстави. Створена за участю «Українського форуму», Громадська конституційна асамблея націлена на пошук шляхів виходу з політичної кризи поза полем тяжіння будь-яких владних центрів, вона політично «нейтральна». У цьому, до речі, і полягає головна відмінність Асамблеї від запропонованої Морозом трьохсторонньої консультативної комісії на чолі з Президентом, прем’єром і спікером. Іншими словами, наші проекти не «за», не «проти», а головне — не замість влади, але водночас відкриті для неї. Власне, в такому форматі і можуть бути реалізовані завдання громадських конституційних об’єднань як таких.
— Які це завдання?
— Передусім — сформулювати концептуальні пропозиції щодо конституційного процесу, перевірити їх на «життєздатність» у суспільстві і лише потім — покласти в основу реформи, закріпивши законодавчо. Такий механізм, впевнений, сьогодні набагато ефективніший, ніж референдум.
— І на завершення — що, на вашу думку, може зупинити розвиток конфлікту між Президентом, прем’єром і головою Верховної Ради? Чи є універсальний рецепт?
— Рецепт є. Можливо, він не універсальний, але, як мінімум, випробуваний іншими демократіями. По- перше. Усі гілки влади мають всерйоз, а не «на публіку» зайнятися оптимізацією моделі влади і, відповідно, Конституції. По-друге, виробити консолідовану стратегію розвитку країни. Одночасно з цим головним політичним суб’єктам варто оголосити свого роду мораторій на експлуатацію тих тем, які розколюють і суспільство, і сам політикум, — НАТО, проблема мов, помісна церква... Не їх штучне загострення має визначати порядок денний! Починати потрібно із структурних економічних перетворень, формування «прозорої» і ефективної соціальної політики. Зрештою, благополучна держава — це найпотужніша, якщо не єдина, основа для консолідації неоднорідного суспільства.
