Коли міський голова Нетішина Іван ГЛАДУНЯК одержав посаду заступника хмельницького губернатора, місцевий «партгоспактив» сприйняв це призначення з розумінням гостроти поточного моменту: промисловість краю переживає найгірші часи. Одначе тяжко було збагнути логіку вчинку самого Івана Васильовича. Відмовившись від «лаврів» успішної першої особи у місті-супутнику ХАЕС, де профіцит бюджету, взятися за майже непідйомну ношу — промисловість області? «У США вважають, що хоч раз на сім років слід щось рішуче змінити в своєму житті, щоб не зупинитися в рості — професійному, інтелектуальному, культурному», — пояснив Іван Гладуняк у вересні 2002 року кореспондентові «Дня» мотиви свого рішення.
Ріст відбувається: за результатами роботи промисловості у 2003 році область досягла збільшення обсягів виробництва (13,8 відсотка) й піднялася з ганебного 24-го місця в країні на 19-те.
— Чи означає це, що край на порозі епохи економічного процвітання?
— Звісно ж, ні. Цей клин ще глибоко не орався. Промисловість у нас багатогалузева. У період перехідної економіки спостерігаємо підприємства, що успішно пережили процес приватизації, й ті, що «впали». Як у районах, містах, так і в краї. Для прикладу, в Хмельницькому є завод «Укрелектроапарат», наша гордість. Вироби цього підприємства ліцензовано, й вони експортуються до країн Європи, Азії, в Росію. Виробництво торік сягнуло 80,2 мільйона гривень, приріст — 35,6 відсотка. І в Хмельницькому ж — заводи «Нева», «Катіон», де власники й влада ще не зуміли щось путнє зробити. У Славуті — руберойдовий завод: найсучасніше устаткування, висока культура виробництва. І там-таки, у Славуті, — досі не піднятий завод «Силікат», хоча певні кроки робляться, аби його підняти.
У нас немає ілюзій стосовно 13,8-відсоткового росту. То не є плід «мудрої економічної політики місцевої влади й виснажливої праці». Підприємство стояло, щось там виготовило — є високий темп. Приклад: виробництво деревообробних верстатів збільшилося у 4,1 разу... Це — від збігу сприятливих обставин, від адміністративного втручання. Результат був би більшим, якби створили нові виробництва, запровадили високі технології. Скажімо, на заводі «Новатор» у Хмельницькому почали складати телевізори останнього покоління.
Ми умовно поділили підприємства на «живі» та «мертві», аби знати, що робиться, й впливати на ситуацію. Що є вирішальним? Питання не фінансів, не інвестицій, а кадрів. Незалежно від того, в чиїх руках підприємство — приватних чи державних. Усі вади приватизаційного процесу виявилися на вторинному ринку цінних паперів. Ось ілюстрація: купив за якихось 200 чи 300 тисяч гривень цукровий завод, починає його різати на металобрухт, щоб здати й одержати п’ять-шість мільйонів. Йому не треба ворушити мозковими звивинами, як дати роботу людям, як конкурувати, як сплатити податки, одержати зиск. Просто купив, ухвалив рішення про демонтаж устаткування та одержав надприбуток. А далі, як кажуть, хоч і трава не рости.
— А куди ж влада дивиться?
— У законодавство про власність. Він купив і робить так, як собі знає й може.
— Пригадуються дні, коли до цього службового кабінету запрошували групами директорів «напівживих» і «мертвих» заводів, фабрик, слухали, як вони планують далі жити та бути...
— Раніше, ніж їх сюди запросили, на місцях побували фахівці управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку облдержадміністрації, з’ясовували всі причинно-наслідкові зв’язки. Найлегший спосіб — влаштувати прочуханку, тяжче — залучити інвестиції...
— Чи не є такі запрошення адміністративним втручанням у господарську діяльність керівників?
— Що нас передусім турбує? Чи є заборгованість із зарплатні людям і чи ця зарплатня відповідає трудовому внескові зайнятого у виробництві, чи підприємство спроможне сплачувати податки, робити відрахування до Пенсійного фонду?.. Проаналізували, щоб знати, в чому проблема... Свого часу не одне покоління школярів і студентів усього СРСР користувалось зошитами Понінківського картонно-паперового комбінату. Підприємство було, сказати б, містоутворюючим для восьмитисячної Понінки. Вода, газ, тепло, робота — вся соціальна інфраструктура «крутилася» довкола цього комбінату. І стала гострою проблемою, коли він зупинився, вражений якоюсь незрозумілою приватизацією. У держвласності залишилося 36 відсотків акцій цього підприємства, об’єкт став непривабливим для інвестицій. Лише завдяки розумінню ситуації з боку «Укрпапірпрому» визначилася осмислена лінія на «воскресіння» підприємства.
Був період, коли стояв завод «Будфарфор» у Славуті. Нарешті там встановили нові виробничі лінії. Сьогодні підприємство експортує свої вироби у сім країн, продовжує заявляти про себе у світі, застосовуючи інформаційні технології. Однак поки що воно становить гарний виняток із поганого правила.
Було підготовлено окремі пропозиції до Мінпромполітики та Фонду держмайна. По заводу «Пульсар» у Шепетівці, де колись було зайнято п’ять тисяч працівників. Там директор, образно кажучи, збуває з-під поли верстати, інше майно, та впливу на нього немає. Щось подібне тепер відбувається на заводі «Термопластавтомат» у Хмельницькому. Збувають нерухоме й рухоме майно. Підприємство свідомо заганяють у кут, аби дешево його продати. І тут — запитання до влади: що ж це робиться? Хто винен? Гадають, що влада — то моноліт, уособлений у краї губернатором, його заступниками... Держадміністрація вмонтована в політичну систему, в окремих представників якої є інтереси, що, на жаль, далеко не завжди збігаються з суспільними. Певним крокам чиниться спротив. Підкилимовий і явний. Проте кожному «мертвому» підприємству треба дати шанс на «воскресіння».
— Чи є надії на краще?
— Мене завжди дивує, коли дивлюсь, що директор має великі повноваження, матеріально- технічну базу, верстати, печатку в сейфі та нічого путнього не може зробити. І поруч — інженер, якого з оцього заводу злидні виштовхнули, почав з «нуля», налагодив аналогічне виробництво, до нього йдуть найкращі кадри, утворюється солідне підприємство. Це — приклад із Кам’янця-Подільського, де занепав завод інструменту для різання дерева. Першочергове завдання — просувати тих людей, які точно можуть працювати, які змогли «зробити себе» на тих чи інших проектах, залучити їх до важливіших проектів.
— Хто ж, як не влада, має це завдання виконувати?
— Вважаю, що не влада, а, передусім, власник повинен це робити.
Що ж у нас? «Держава за все відповідає». Погано працює ЖЕК — «будемо лягати на залізничні рейки». Кажемо: у вас є орган місцевого самоврядування, ви самі повинні дивитися, організовуватися, щось робити. Маючи певний досвід роботи в органах місцевого самоврядування, заявляю, що повноваження, які має міський голова України, й не снилися жодному мерові мегаполісу в Західній Європі. Це стосується питань формування ресурсів, кадрів.
— Говорите, Іване Васильовичу, про управлінців, а тут, як виявилося, вдень із вогнем ні токаря, ні складальника, ні фрезерувальника, ні слюсаря не знайдеш...
— Це питання й на зборах Союзу промисловців та підприємців порушувалося. Дорікали профтехосвіті, зверталися до облдержадміністрації. Що їм відповів? Нагадав про ринок, де є попит і пропозиція. З одного боку, система ПТУ неадекватно реагує на потреби ринку праці. З іншого, власник підприємства повинен сам впливати на структуру підготовки кадрів. Підписувати угоду, починати фінансування, «знаходити» бажаючих у нього працювати. Звісно, за 150 гривень зарплатні в борг він навряд чи знайде охочих. Молоде покоління має цивілізовані запити, прагне побачити світ. Власник зобов’язаний вкладати кошти в кадри.
— А як щодо інвестицій у наш край?
— Торік в область залучено втричі більше інвестицій, ніж позаторік. Експорт переважає над імпортом. Ми зібрали в районах і містах інвестиційні пропозиції, переправили через Інтернет на адресу фірм, що шукають, куди вкласти гроші.
— Обласна влада показує приклад застосування інформаційних технологій. З вашим же, Іване Васильовичу, призначенням пов’язують і завершення «багатостраждального» будівництва другого енергоблоку ХАЕС. А неподалік від Нетішина — Полонне, де «мертвий» завод художньої кераміки, унікальне підприємство, що продовжувало традиції автентичного мистецтва...
— З пуском другого енергоблоку, запланованим на серпень 2004 року, ХАЕС майже вдвічі збільшить виробництво електроенергії. Отоді буде ріст! «Воскресіння» заводу художньої кераміки таки відбудеться. Ця подія, звісно ж, не буде такою гучною, як пуск енергоблоку. Однак не втратить від того свого неминущого значення: спрямовуючись у цивілізований світ, не забуваємо про своє минуле. Художники з Полонного, самобутні майстри, повернуться на свої робочі місця, аби вручну розписувати фарбами вироблені з глини вироби. Тут ще не забули, що кераміка йшла нарозхват за кордоном. Угорщина, Італія, Канада, Йорданія, Ліван, Польща, Словаччина, США, Тайвань, Туреччина, Фінляндія, Чехія пізнавали Україну й по кераміці з Полонного... До речі, я віддаю належне газеті «День» за те, що повертає нас до історії. Книги «Україна Incognita», «Дві Русі» — на моєму робочому столі...
