Vox populi: від «одобрямса» до контролю над владою

Нинішні ініціативи української влади з розгорнення всенародного обговорення політичної реформи дають нагоду розглянути такий важливий соціальний інститут, як громадська думка, її функції і роль у сучасній Україні. З погляду понять про представницьку демократію, можна лише вітати задумку організаторів процесу винести на всенародне обговорення доленосні для країни і, очевидно, для кожного її громадянина зміни структури влади. У сприятливому (для влади і загалом для країни) контексті звучать справедливі загальнодемократичні вимоги «активізувати роль громадян у прийнятті політичних рішень», врахування і приєднання «голосу громадськості» як суб’єкта суспільно-політичного життя. Демонструються модні з недавнього часу в українській політиці імперативи «прозорості». Усе це так. І досвід історично усталених демократій, які вирізняються розвиненим громадянським суспільством, показує, що громадська думка є не тільки своєрідним дзеркалом, що відображає прагнення і сподівання громадян, а також їхню реакцію на дії політиків, але й ефективним соціальним інститутом, що контролює владу.

Але чи так усе просто з механічним перенесенням демократичного досвіду і культури розвинених громадянських суспільств на грунт молодої і багато в чому формально-номінальної української демократії? Як і у сфері ліберального макроекономічного моделювання, експерименти з такою пересадкою мають вражаюче різні ефект і результат. У різних культурно-історичних контекстах від Африки часів «вибору шляхів» постколоніального розвитку 1960 х років, Латинської Америки епохи демократичних трансформацій 1970 — 1980-х років і революцій у Східній Європі кінця 80-х по-новому, але завжди виникала проблема опору «соціокультурного матеріалу» кожного регіону та країни. Той незаперечний факт, що культура має значення, багато в чому пояснює, наприклад, чому майже буквально «списані» з американської деякі латиноамериканські конституції не приводять ці країни до стандартів чинної демократії.

То чим є соціальний інститут, якому, судячи з усього, відводять роль головного номінального арбітра у майбутніх політичних реформах в Україні, — громадська думка країни? Який її стан та який етап розвитку вона переживає? І нарешті, чи існує в Україні громадська думка як повноцінний суб’єкт соціального вибору, чи розвинена сама суспільна потреба обговорювати, критикувати і контролювати владу?

Соціологи знають, що громадська думка — це не конгломерат індивідуальних думок громадян або механіко-статична усереднена їхня сума. Громадська думка — це надіндивідуальний соціальний інститут, що постійно розвивається, формується внаслідок складних повсякденних комунікацій людей одне з одним, їхнього обміну соціальною інформацією і знаннями. Громадська думка, з цього погляду, не рівнозначна також масовим емоціям, переживанням, стосункам, страхам, надіям тощо «з приводу». Мати думку з якого- небудь питання — означає дотримуватися певної позиції, що базується на свідомому виборі з наявних альтернатив (останнє важливе). У цьому сенсі для соціологів, які вивчають пострадянську «громадську думку», виникає істотна проблема — а що власне досліджують у численних полінгах і опитуваннях — громадську думку чи її проформи (відносини й установки масової свідомості, емоційні оцінки)? Для пострадянської амбівалентної «неусталеної» масової свідомості з цього погляду дуже близька характеристика, дана М. Мамардашвілі, про невміння чи, швидше, про нерозвинену поки здатність «тримати думку».

Проте залишимо методологічні суперечки і все-таки поглянемо на деякі, на наш погляд, характерні самооцінки того стану масової свідомості, до якого традиційно апелюють як до «громадської думки» українських громадян. Звернімося до деяких даних загальнонаціонального репрезентативного соціологічного дослідження-моніторингу «Українське суспільство», яке щорічно проводить Інститут соціології НАН України. На запитання «Чи погоджуєтеся ви з думкою, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони і політичні дискусії?», соціологи, починаючи з 1992 року, отримують стабільну більшість відповідей респондентів, які визначено погоджуються з цією думкою (Табл. 1).

Можна по-різному інтерпретувати ці показники і, очевидно, не існує одного єдиного чинника, який пояснює стійкість сукупної реакції статистичної більшості, що покладається на велику ефективність «сильного керівництва». Це і віра, що залишилася з радянських часів, у «мудрих вождів», яка трансформувалася в масову психологію соціального інфантилізму і залежності від можновладців, тут і збережені, і все ще відтворювані алгоритми радянського виховання, що культивувало гірші форми соціального конформізму й однодумності та з підозрою ставилося до будь-яких форм і виявів індивідуальних позицій громадян. Різке зменшення частки не згідних із такою постановкою питання респондентів, яке спостерігається з 1994 року, може стосуватися також і масової оцінки численних деформацій українського варіанта «демократизації» і настроїв розчарування діяльності політиків і влади загалом. Вона, згідно з масовими домінуючими стереотипами, загрузла в корупції, зведенні особистих рахунків і в поділі портфелів та власності.

Соціологи фіксують також симптоми відчуження громадян від держави, стійкі настрої недовіри до влади і публічно-державних інститутів, масові почуття фрустрації, апатії і цинізму. Та й, власне, кому довіряти, якщо в оцінці найвпливовіших в українському суспільстві соціальних груп, більшість респондентів уже згаданого дослідження з 1994 по нинішній рік незмінно віддають пальму першості «мафії і кримінальному світу». Цього року більшість — 42,9% респондентів — підтвердили свій уже традиційний для України вибір і назвали ці структури найбільш впливовими у країні (для порівняння — «підприємці, бізнесмени» набрали 29% голосів, чиновники — 24,6%, а лідери політичних партій — 22,3%).

Стійко укорінений і, як показують дослідження, зміцнілий у головах людей пострадянський синдром неможливості захистити свої власні права, задекларовані Конституцією, і протистояти рішенням влади, що ущемляють законні права й інтереси громадян, спостерігається у таких соціологічних показниках (Табл. 2).

І хоч можливість впливу на місцеву владу громадянам здається реальнішою (за даними моніторингу цього року «лише» 56,5% респондентів не вірять у можливість протистояти незаконним рішенням місцевої влади), загалом картина можливостей контролю над владою з боку громадськості в Україні є в оцінках самих громадян досить безрадісною.

Саме на цьому тлі недовіри до влади, песимізму і скепсису громадян формується громадська думка країни. Чи варто дивуватися, що за відсутності «живого» і конструктивного обговорення нових владних ініціатив ритуал зводиться до знайомої з радянських часів практики формально замовленого «одобрямса». Очевидно, для реального обговорення і повноцінного діалогу з владою громадськість та її голос повинні усвідомлювати себе як повноправного партнера соціально-політичного життя країни, а не, кажучи словами популярного телегероя, відігравати роль «болванчика у старому польському преферансі».

Проте реальна й оптимістично обнадійлива різниця між колишнім радянським і нинішнім пострадянським станом громадської думки все ж існує. Пострадянська, все ще у процесі формування громадська думка в Україні — і це показали останні парламентські вибори 2002 року, — все більше знаходить власну й автономну від держави критичну самостійність. Цей той стан суспільних настроїв, коли вони перестають бути пасивним об’єктом інформаційних маніпуляцій по біхевіористській вертикалі «інформаційний стимул — поведінкова реакція». Громадська думка сучасної України, як фіксують соціологи, все частіше формується за рахунок горизонтальних зв’язків між людьми (родичами, знайомими, друзями, сусідами) і таким чином рухається у напрямі, описаному німецьким соціологом Ю. Хабермасом у його «ідеально-ліберальній» моделі публічної сфери громадянського суспільства. У формуванні поглядів громадськості з соціально- політичних питань велику роль відіграють «неофіціозні» лідери громадської думки, а також посилення диверсифікації інформаційних потоків (таких, як, скажімо, Інтернет).

Іншими словами, громадська думка, що формується в Україні вже виконує функцію такого собі захисного поля громадянських інтересів, хоч не цілком поки артикульованих. Це, швидше, поки що інститут громадянського опору владі, ніж її потенційний партнер, орієнтований на конструктивне відстоювання суспільного інтересу і на повноцінний діалог із владою, а також контроль над нею.

Звідси реальне завдання української влади, якщо вона справді бажає обговорювати, а не маніпулювати суспільно значущими проблемами. Завдання це — у максимальному режимі сприяння формуванню суспільної культури діалогу і дискусій, політика реального інформаційного плюралізму, визнання політичної опозиції і громадської думки, яку вона формує як повноцінний і необхідний партнер переговорного процесу.