Що поробиш — не визнаю авторитетів, не поважаю ієрархію... Мені не потрібен Майдан, щоб здобути власну гідність і відчути свою єдність із вільними людьми. Але не всі люди такі, як я. А жити без орієнтирів розвитку неможливо.
І де ж ми шукаємо такі орієнтири? Як правило, в людях, яким довіряємо, чиїм життям і вчинками захоплюємося. Рік тому в Україні з’явилися такі люди. Вранці вони будили Майдан словами «Ми разом! Нас багато! Нас не подолати!». Їх слухали, їм вірили, у їхніх словах шукали те, що могло хоч віддалено змалювати картину майбутньої України. Але її там не було. Було шоу, хутірець солідарності на Хрещатику, нескінченне скандування «Ю-щен-ко!», помаранчеві стрічки, шарфики — декорація, що приховувала мету: вкотре поставити націю перед вибором без вибору. Щоб люди голосували не за шлях розвитку країни, а за меншу з двох бід. Аморальний за своєю суттю вибір. Він привів українців до межі, за якою могла пролитися кров. Революціонери згадують, як молилися за те, щоб цього не сталося. А я дивилася в очі жінки, чий син тими днями служив у Києві, і розуміла — для неї і влада, й опозиція назавжди зрівнялися у своїй безвідповідальності. Оскільки сформували політикум і систему відносин усередині нього таким чином, що в певний момент ні в тієї, ні в іншої сторони не виявилося жодних аргументів і доводів, здатних поставити крапку в суперечці. Пам’ятаєте мегафони в залі Верховної Ради і депутатів, які рвали горло в несамовитому прагненні перекричати одне одного? Ніхто нікого не хотів ні слухати, ні чути. «Країна глухих» повстала проти «країни сліпих». Суд вирішив, що «глухі» перемогли, й опозиція стала владою. Через рік я зустрілася на телемайдані УТ-1 у прямому ефірі з переможцями та пересвідчилася — вони такі ж самі. Вони досі кричать. Їх неможливо переговорити чи зупинити. На УТ-1 вони повністю зруйнували сценарій програми і ще годину після її закінчення розповідали журналістам телеканалу, що ж усе-таки вони хотіли сказати. Вони не втомлюються мовити, пояснювати та доводити. Вони готові заповнити собою весь інформаційний простір і роблять це із завидною енергією. Що ж говорить колишня опозиція? Вона говорить, що принесла в політику ідеали Майдану. На моє прохання назвати хоч один ідеал або одну ідею Майдану депутат Катеринчук відповів, що в кожного були свої ідеї й ідеали. У мене — свої, а в нього — свої. Він намагається себе переконати в тому, що така логіка здатна когось із кимось об’єднати в будівництві майбутнього. Не знаю, що треба зробити з депутатом Катеринчуком, щоб він вимкнув свій «мегафон» та ввімкнув розум і душу. Якби ввімкнув, то зрозумів би, що для об’єднання потрібна інша логіка, яка й ідеї, й ідеали зробить спільними й об’єднуючими. Але поки Катеринчук та його однодумці цього не розуміють, матимемо ситуацію, в якій реалізовані ідеї руйнують ідеали, а перспективні молоді політики зі швидкістю звуку вироджуються в ходячі мегафони.
З ідеями в помаранчевому таборі виявилося «негусто» — реприватизація та злодії, які мають сісти до в’язниці. З останнім не вдасться за фактом, бо злодій-політик від злодія- двірника не дуже відрізняється, а перед законом вони й поготів рівні. Ми вже розуміємо, що, поки крадемо все й отримуємо зарплату в конвертах, злодії сидітимуть не у в’язниці, а в дорогих апартаментах. А влада сподівається цифрами звітності про кількість спійманих хабарників виконати свій обов’язок перед народом. Ідеали й ідеї — не одні і ті ж. Адже їх не так багато, як здається. І поки наші «глухі» переможці «сліпнуть» від влади, я спробую в одній пропозиції назвати народжену «дитину» на ім’я, щоб ми не здійснили страшної підміни, — не витіснили з серця свою любов розчаруванням. Не треба розчаровуватися! На Майдані народилося прекрасне дитя на ім’я Справжня Гідність Нового Українства.
Справжнє завжди щире і проникливе. Воно звучить і має гармонійний вигляд. І всередині, і поза нами. Якщо думки, цілі, засоби та дії відповідають одне одному, ми відчуваємо це як щось справжнє, і жодні коментарі, обмовки, компіляції та поправки не можуть серйозно вплинути на наше сприйняття. Українці стали справжніми. Це назавжди! Вони цього не віддадуть ходячим мегафонам. Коли Ющенко вів президентську кампанію за технологіями влади і говорив, що він не такий, як влада, йому не вірили. Але коли в річницю Майдану він виступав, не хизуючись і не боячись показатися слабким, НЕпопулярним, НЕкрасивим, НЕсильним, йому повірили. Бо він був справжнім, на відміну від тих, хто стояв за його спиною. У ньому не було фанатизму та фальші. У ньому була гідність людини, яка здатна ототожнити себе з нацією, а не з її елітою. Слухаючи його виступ, я повірила, що він не захотів миритися з цинічними чварами та відвертим дерибаном пакетів політичного впливу навколо себе й тому розігнав колишніх соратників. А Тимошенко і Порошенко досі не вірять. Не бачать і не розуміють, що причиною їх відставок були не стратегічні перемоги тих, хто сьогодні поряд із Президентом, а вони самі, які втратили над собою контроль і випали з того мейнстриму, в логіці якого намагається вибудувати свою політику Ющенко.
Гідність. Вона була метою і стала засобом творення. І себе, і своєї спільноти, і своєї країни. Для тих, хто не брав до уваги саму можливість існування в наших людях гідності та готовності її захистити, революція стала уроком і випробуванням на перспективність. Між гідністю, гордовитістю, чванством і снобізмом проходить дуже тонка грань. Хоч усе дуже просто: якщо серед інших і різних прагнеш і вдається відчувати себе рівним, — це гідність. Якщо шукаєш обґрунтування своїй перевазі, — це все що завгодно, але не гідність. Це місце для цінника. Майдан до мінімуму скоротив місце для цінника на тілі української нації. Він провів лінію між гідністю і гординею. Він зрівняв кількість гетьманів із кількістю українців, а це багатого варте.
Народжена гідність має колективний характер і не може належати нікому, оскільки належить всім. Тепер її не можна приватизувати, але можна в собі відродити, якщо захотіти це зробити. Без революцій. Вас ставить на коліна скалка поразок і помилок? Не проблема — беріть голку, встромляйте та витягайте чужорідне, що заважає рухатися, дихати, жити, бачити світ таким, який він є, а не через призму свого болю... У народженій гідності проступає картина майбутнього України. Країни яскравих індивідуальностей. І якщо ми хоч на мить засумніваємося в значущості події, розчарування знівечить цю картину.
Нове. Майдан провів лінію між минулим і майбутнім. І тепер усі люди, попри погляди та переконання, в підсвідомості класифікують: це — з учора, а це — із завтра. Нація здійснила світоглядний прорив, сформулювавши для себе критерії оцінки перспективності. Жодне розчарування не може цього знищити. Це одне з найважливіших завоювань громадян України. Воно вже починає «працювати» на майбутнє нації. Тому білбордівська реклама блоку Литвина не додала йому жодного відсотка в рейтингу, і невідомо, чи додасть надалі. Тому відсутність нового та справжнього в тих цілях і завданнях, які Тимошенко ставить перед собою і нами, оголошуючи нову виборчу війну під лозунгом «добити Януковича», сприймається як безглузда спроба ввійти вдруге в одну і ту ж річку. Тому всі зусилля побудувати партію для нового Президента не дають і сотої частки того, що вже давно було б зроблене за часів Леоніда Даниловича. Адже вчорашні цілі та завдання — «перемога заради перемоги» й «об’єднання заради об’єднання» — можуть бути реалізовані тільки вчорашніми методами, які для нового Президента поки що не прийнятні. А нові цілі й завдання не озвучені. Їх немає, тому немає й армії охочих ставати частиною «минулого».
Українство народилося не на Майдані. Там воно здобуло ГІДНІСТЬ, ПЕРСПЕКТИВУ і СПРАВЖНІСТЬ, бо піднялося над національним, етнічним, соціальним і матеріальним. Нове українство підвело риску під неспроможністю української культури. Тепер слова про традиції треба наповнювати змістовним значенням:
— або всіх одягати не тільки у вишиванки, а й у червоні шаровари, або перестати робити їх символами патріотизму й українства;
— або голити голови, відпускати оселедці та по півроку працювати в Запоріжжі біля доменних печей (формуючи трудову Січ), або зрозуміти, що традиції нової України повинні відповідати новій епосі;
— або розмовляти українською мовою про українську мову та її значущість, або сформулювати суть нової української ідеї для всіх і кожного, хто вважає себе громадянином цієї країни.
Я не була на Майдані, не відчуваю розчарування або зловтішання з приводу помилок і невдач нової влади. Радше навпаки. Я дедалі більше зачарована новонародженим на ім’я Справжня Гідність Нового Українства. Мені шкода, що після закінчення року політики, які стояли на трибуні Майдану, не навчилися слухати народ, чути одне одного, любити та берегти це Дитя. Вони знову готові піти в бій. Вони знову оголошують війну, і красивими словами про нагальну необхідність остаточної перемоги пишуть новий сценарій виборів без вибору, в якій нації приготована роль блазня на їхньому святі життя. Але я сумніваюся в тому, що їм це вдасться. Адже знаю — ті, хто бачить і розуміє значущість здійснених змін, не зможуть увійти вдруге в ту ж річку. Їм уже не потрібні революції, щоб народити в собі гідність. Вони відчули себе вільними громадянами вільної країни. Вони відчули себе ВДОМА. І поки вони живі, це забрати в них неможливо.
