Метою цієї публікації є акцентувати увагу читача на ядерній спадщині, яка для більшості зводиться до Чорнобильського лиха.
Але це далеко не так.
Ядерну спадщину України будемо розглядати за двома складовими: по-перше, це власне ядерна зброя, по-друге — це ядерна енергетична галузь. Перша складова постійно знаходилась в центі уваги ЗМІ, досить лише нагадати ключові моменти та підбити підсумки.
I. Ставлення України до ядерної зброї визначено в Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено про намір дотримуватись статусу без’ядерної держави. Протягом перших двох років незалежності з території України було вивезено тактичну ядерну зброю. 14 січня 1994 року президенти України, Росії та США підписали Трьохсторонню заяву, згідно з якою Україна зобов’язалася ліквідувати всю ядерну зброю, яка знаходилась на її території. Третього лютого 1994 року Верховною Радою України було схвалено Договір СНО-1, який набув чинності 5 грудня 1994 року. 16 листопада 1994 року Верховна Рада схвалила приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), обумовивши своє рішення необхідністю надання їй гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 року Україна приєдналася до ДНЯЗ як неядерна держава, і в той же день такі гарантії було надано Україні з боку Росії, США, Великої Британії та Франції під час зустрічі ОБОЄ в Будапешті, а пізніше — і з боку Китаю. У серпні 1996 року з території України було вивезено останній ядерний боєзаряд.
Таким чином, п’ять перших років незалежного існування Україна віддала досягненню без’ядерного статусу. Це підтверджує її готовність докладати необхідних зусиль для досягнення проголошених цілей. Значення прийнятих рішень виходить далеко за рамки простого вивозу з території держави ядерних зарядів. Справа у тому, що на відміну від інших двох спадкоємців колишнього СРСР — Білорусі та Казахстану — за своїм науково-технологічним рівнем Україна могла б прийняти статус ядерної держави. Про цей нюанс не часто згадується.
Україна, перебуваючи у складі СРСР, відіграла значну роль у створенні його ракетно- ядерного щита. Досить нагадати, що з 20 взятих на озброєння бойових стратегічних ракетних комплексів 13 було розроблено у КБ «Південне» та виготовлено ВО «Південний машинобудівний завод». У певні періоди часу частка боєзарядів, розміщених на ракетах наземного базування, виготовлених цим об’єднанням, перевищувала 60 відсотків. Після розпаду СРСР на території України залишилося 222 одиниці найсучаснішої стратегічної зброї — 176 стратегічних міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та 46 важких бомбардувальників (ВБ) — і відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок МБР та крилатих ракет і авіабомб для ВБ). Шлях від цієї відправної точки до остаточного юридичного визначення статусу був досить складним.
Лише після досягнення домовленостей з ядерними державами стосовно політичних гарантій стало можливим прийняти Верховній Раді Акт про приєднання України до ДНЯЗ, що остаточно відкрило шлях до обміну ратифікаційними грамотами і до вступу в силу Договору СНО-1.
Одночасно лідери ядерних держав підписали Меморандум про гарантії на адресу України, а також на адресу Білорусі і Республіки Казахстан, у якому підтверджуються гарантії незастосування ядерної зброї проти цих держав, а також заявляється про недопустимість загрози застосування звичайних озброєнь на їх адресу. Підписаний меморандум, хоча й не має характеру міжнародного Договору, є досить вагомим політичним документом. Це був безпрецедентний випадок отримання гарантій безпеки в обмін на ліквідацію ядерної зброї.
Обраний шлях виявився не лише найреальнішим, але і економічно вигідним для України, оскільки забезпечував:
— отримання коштів (від США) на ліквідацію стратегічних носіїв практично після того, як вийшли гарантійні терміни експлуатації і така ліквідація стала технічно неминучою;
— отримання компенсації за передані Російській Федерації ядерні боєзаряди у вигляді палива для АЕС, що забезпечило безперебійну їхню роботу в умовах економічної кризи, причому одночасно вдалося отримати таку компенсацію і за вивезені на ранньому етапі без будь-яких попередніх умов тактичні ядерні боєзаряди;
— зміцнення політичного авторитету нашої держави.
Особливо складним було рішення про прийняття України до Режиму контролю ракетних технологій (РКРТ) без додаткових обмежувальних зобов’язань. США наполягали на виконанні неприйнятних для України зобов’язань: відмовитися від права на створення БР малої дальності (до 500 км) навіть в інтересах власної обороноздатності.
Проте під час довготривалої дипломатичної роботи вдалося зняти дискримінаційні обмеження, і Україна стала рівноправним учасником режиму РКРТ, що дозволило розширити міжнародне співробітництво в галузі ракетно-космічної техніки.
У підсумку необхідно відзначити досягнення України на цьому напрямі, а вони таки існують, хоча й не є досить очевидними, що обумовило критичне ставлення громадськості до дій виконавчої влади на цьому шляху.
1. Україна стала учасником Договору СНО-1 як одна з чотирьох правонаступниць СРСР за цим Договором, термін дії якого продовжується до кінця 2009 року.
2. Україна стала повноправним членом РКРТ без прийняття дискримінаційних обмежень, що забезпечило збереження ракетно-космічної промисловості та широке міжнародне співробітництво.
3. На Україну поширюються гарантії МАГАТЕ, що забезпечує їй можливість розвивати як ядерну енергетику, так і проводити наукові дослідження в цій сфері та мати на своїй території ядерні об’єкти, поставлені під гарантії МАГАТЕ.
4. На сьогоднішній день Україна повністю виконала всі прийняті зобов’язання з використанням фінансової допомоги з боку США.
5. Головним надбанням на цьому напрямі можна вважати гарантії безпеки, отримані Україною від ядерних держав, про які йшлось вище і які мають бути задіяні в інтересах забезпечення національних інтересів України в її майбутньому.
II. Перейдемо до мирної складової ядерної спадщини. Попередньо зауважимо, що успіх реалізації проголошеної Україною стратегії економічного зростання на основі інноваційного розвитку буде залежати, перш за все, від того, наскільки ефективно будуть виявлені та задіяні передові технології, що потребують прийнятного рівня інвестицій і здатні забезпечити гідне місце у світовому розподілу праці.
Однією із галузей економіки, яка базується на новітніх технологіях, є саме ядерна енергетика і підприємства атомної промисловості. Україна отримала в цій сфері досить складну спадщину. В галузі електроенергетики на сьогодні це 13 реакторів на чотирьох АЕС, потужність яких складає близько 25% всіх електрогенеруючих потужностей і які виробляють близько 40 — 45% всієї електроенергії. На жаль, до цієї спадщини належить i Чорнобильська АЄС з її проблемними питаннями.
Атомна промисловість України включає підприємства, які створювались МСМ СРСР і забезпечували розробку сировинних родовищ (перш за все, уранових та цирконієвих руд), первинну переробку та збагачення виробництва збройного та енергетичного урану, виробництво цирконію, гафнію тощо, які за нормативами МАГАТЕ належать до ядерних матеріалів.
Всі ці підприємства, перш за все, задіяні у виробничному циклі як партнери російських підприємств, що забезпечують поставки ядерного палива в Україну. З метою максимального зменшення залежності ядерної енергетики від Росії за час що минув, неодноразово приймались рішення про створення власного паливного циклу.
Згідно з прийнятими рішеннями, на сьогодні має виконуватись «Комплексна програма створення ядерно-паливного циклу України» (редакція 2000 р.). Усі роботи по її виконанню мають фінансуватись зі спеціального Фонду ядерно- паливного циклу (ФЯПЦ), у який повинні направлятися кошти від продажу електроенергії, виробленої із компенсаційного ядерного палива (про що йшлося вище).
На жаль, виконання прийнятих досить обґрунтованих рішень з різних причин було малоефективним і стан справ на цьому напрямі є незадовільним.
Україна володіє також потужною науково-дослідною базою в галузі ядерних досліджень та технологій. Це розвинена школа та традиції в ядерній фізиці відомих учених, інститути НАНУ, Державні технологічні центри, здатні вирішувати наукові проблеми ядерного палива на сучасному рівні. Фахівців у галузі ядерної енергетики та радіаційного матеріалознавства готують найбільші університети країни — Харківський, Київський, Одеський, а також Київський політехнічний інститут та Севастопольський інститут ядерної енергетики і промисловості. В Україні функціонують підприємства енергетичного машинобудування (такі, як «Турбоатом»), та інших галузей, здатних забезпечити функціонування та розвиток ядерної енергетики.
Виходячи з можливостей ядерної енергетичної галузі та прогнозних оцінок економічного розвитку України досить обґрунтованими вбачаються такі висновки:
1. Сьогодні і в перспективі Україна не може відмовитись від використання ядерної енергії, тим більше в умовах росту економіки, який прогнозується. Можливі альтернативні шляхи є економічно не прийнятними для України, яка до того ж володіє обмеженими ресурсами органічного палива. Спроби зменшити частку АЕС в енергетичному балансі роблять лише надзвичайно розвинуті та багаті країни (серед них Нiмеччина), а їхня результативність поки що не підтверджується життям. А така країна, як Франція, прийняла орієнтацію виключно на ядерну енергетику (на сьогодні закрито її останню вугільну шахту). США та Росія нарощують частку ядерної енергетики.
2. Україна має добре розвідані мінеральні ресурси, які здатні забезпечити виробництво ядерного палива на велику перспективу — по урану близько 100 років при використанні освоєних типів реакторів і практично необмежено при переході на перспективні реактори.
3. Україна володіє технологіями і частково виробничими потужностями для попереднього збагачення уранової та цирконієвої руди (отримання закис- окису урану), високоефективними технологіями переробки поліметалевих радіоактивних руд iз отриманням надчистих металів. Україна входить до групи з восьми країн-виробників цирконію і до групи з трьох країн-виробників гафнію, що створює відповідні можливості для участі в світовому розподілі праці в сфері високих технологій.
4. Реактори АЕС України всі виключно російської розробки і знаходяться під авторським наглядом російських проектних організацій, що по суті виключає перехід на постачання ядерного палива з іншої держави. В таких умовах зміцнення енергетичної безпеки забезпечується виключно нарощуванням обсягів участі українських підприємств в спільному українсько-казахсько-російському підприємстві СП «ТВЕЛ», створеному з метою об’єднання зусиль виробників тепловиділяючих збірок для АЕС, що й передбачається прийнятою Кабінетом Міністрів комплексною Програмою, та створенням цільового фонду ЯПЦ.
5. Реалізація прийнятої комплексної Програми забезпечить не лише зміцнення вітчизняної галузі, але й підвищить її економічні показники. Так, термін служби ядерного палива збільшиться до 5 років, підвищиться ступінь його використання.
Подальші успіхи будуть залежати від послідовності державної політики в реалізації Комплексної програми та в поверненні боргів фонду ЯПЦ.
Важливе значення буде мати також послідовність держави у відстоюванні прийнятого курсу на зміцнення атомної енергетики та підприємств, задіяних в забезпеченні ядерного паливного циклу.
Адже спроб чинити тиск на Україну в галузі ядерної енергетики вистачає.
Так, Європейський Союз та країни «великої сімки» зробили все можливе, щоб спонукати Україну до закриття ЧАЕС, що приводить до мільярдних економічних збитків, і в той же час не виконують свої фінансові зобов’язання стосовно будівництва компенсуючи потужностей.
Проводиться РR-акція, націлена на обмеження діяльності наукових центрів України. Мають місце спроби довести до банкрутства окремі підприємства, які володіють ключовими технологіями.
Здача позицій, тобто відмова від розвитку ядерної енергетики та атомної промисловості є абсолютно неприйнятною, оскільки привела б до значної економічної шкоди та втрати позицій на світовому ринку передових технологій.
Угода про гарантії МАГАТЕ зробила цю галузь легітимною та забезпечила можливість мати на території України ядерні об’єкти, де зберігаються ядерні матеріали, згідно з вимогами цієї міжнародної організації. Меморандум про гарантії безпеки повинен розглядатись також як своєрідний захист від економічного тиску з метою обмеження як самої ядерної галузі, так і наукових досліджень в її забезпечення.
Відмовившись від ядерної зброї при наявності технічної можливості її мати, Україна потрапила до групи розвинених країн-володарів «віртуальних ядерних арсеналів», в складі якої — Німеччина, Японія та Швеція. Тож згоду України на ліквідацію третього за потужністю ядерного потенціалу варто вважати набагато важливiшою за глобальними наслідками подією, аніж лише фактом вивільнення від ядерної зброї частини Європи, адже відбулася відмова й від розвитку військових ядерних технологій. На жаль, це рішення не отримало адекватної оцінки світової спільноти, як і не стало прикладом для інших, а перспектива вивільнення світу від ядерної зброї все ще залишається примарною.
Сподіваюсь, що читач поділяє впевненість автора — ядерна спадщина являє собою національне багатство України і завданням її владних структур є збереження цієї спадщини та вміле її використання на користь держави.
