У «Дні» №65 і №66 від 9 квітня та 10 квітня опублікована стаття Станіслава Кульчицького «Україна та Росія: історія і образ історії», присвячена науковій конференції під такою самою назвою, що проходила в Москві 3—5 квітня. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі відгук його російського колеги, професора МДУ ім. М. Ломоносова Михайла Дмитрієва — учасника й одного з організаторів конференції.
Я дуже радий, що газета «День», опублікувавши відгук чудового українського історика Станіслава Владиславовича Кульчицького на нашу конференцію (яка дуже виграла від участі в ній низки великих українських фахівців, у тому числі й Станіслава Владиславовича), поклала тим самим початок діалогу істориків за межами академічних аудиторій. Розвинути такий діалог і було, власне, головним завданням нашої московської зустрічі. Біда лише в тому, що ми — і в Росії, і в Україні — спізнилися майже на 20 років. Адже вже наприкінці 1990 року, коли створювався Центр україністики та білорусистики МДУ (за допомоги, до речі, Академії наук України та Львівської обласної організації товариства охорони пам’ятників, які надали нам перший грант у розмірі 15 тисяч радянських рублів) одним із наших головних намірів було підготувати спільно з українськими істориками книгу про спірні питання російсько-українських відносин. Події першої половини 1990-х років поставили хрест на цьому проекті співробітництва, у другій половині того самого десятиріччя проект був реанімований, але нам не вистачило енергії та грошей, щоб його здійснити. Але наприкінці 2005 року стало можливим повернутися до цієї ідеї, поповнивши проблематику російсько-українських відносин проблематикою порівняльного вивчення історії двох країн, і назвати його «Росія та Україна: історія і образ історії» (інформація — на сайті Центру україністики та білорусистики МДУ — www.hist.msu/Labs/UkrBel). Ініціатива була підтримана Центром українських досліджень Інституту Європи РАН, створеним В.І. Мироненком, і відділом східного слов’янства Інституту слов’янознавства РАН (керівник — Є.Ю. Борисьонок). В Інституті слов’янознавства та на Історичному факультеті МДУ відбулася низка семінарів і круглих столів, а наша московська конференція стала ще одним кроком у реалізації цього довгострокового проекту. Як абсолютно вірно написав С.В. Кульчицький, одне з головних завдань проекту — проаналізувати, як у сучасній історіографії, історичній публіцистиці та засобах масової інформації України та Росії трактуються ті аспекти історії двох країн, в яких виразилися переплетіння, схожості та відмінності їхніх історичних доль, і які викликають суперечки істориків та публіцистів. Ми відкрито зазначаємо, що хочемо посприяти виробленню науково-критичного погляду на образи минулого, що формують взаємну недовіру та ворожість у громадській думці двох країн; що в центрі уваги стоять іміджі, стереотипи, забобони, пропагандистське кліше, що створюються сьогодні міфи, які ведуть до конфронтації України та Росії.
До участі в майбутніх дискусіях запрошуються не тільки фахівці-історики, але й викладачі шкіл та ВНЗ, журналісти, політики, співробітники державних відомств і приватних компаній, представники неурядових громадських організацій. Щодо цього завдання проекту далеко виходять за межі власне академічної дослідницької роботи. Конференція, яка відбулася в Москві, продемонструвала, що така модальність діалогу між українською та російською громадськістю особливо важлива й цінна.
Про що ми пропонуємо дискутувати нашим українським колегам, друзям і опонентам? Цікавих і дуже актуальних тем — безліч. Це і образ Київської Русі в історичній пам’яті Московської та Польсько-Литовської Русі і сучасній публіцистиці двох країн; візантійські, західні, «слов’янські» й «азіатські» традиції в історії Росії та України; політичні й соціальні інститути України та Росії допетровського часу в порівнянні; спільне та відмінне в культурі українських і російських земель XIV—XVII століть; спільне та відмінне в російському православ’ї та українському християнстві XIV— XVIII століть; схожості, відмінності, взаємодія в історії російського та українського козацтва; російсько-українські відносини в епоху Хмельницького, Дорошенка та Мазепи; політика Росії XVII—XIX століть стосовно України (чи стала Україна околицею або колонією Росії?); національна своєрідність української культури XVIII—XIX століть, її співвідношення з російською культурою; український націоналізм XIX століття (сепаратизм чи національно-визвольний рух?); «російське» та «українське» в політичних колізіях 1917—1920 років; значення, цілі, плоди національної політики в Радянській Україні; українці та росіяни в роки Великої Вітчизняної війни — факти та міфи; національне питання й інтернаціоналізм у житті Росії та України 1945—1985 років; причини, природа, особливості кризи 1985—1991 років у Росії та Україні; схожості та відмінності процесів трансформації двох суспільств у останні 20 років; причини наростання протиріч і конфліктів між Україною та Росією 1991— 2008 років тощо.
Список питань може бути, зрозуміло, дуже довгим, хоч і не безкінечним. І, звичайно ж, йдеться не про те, щоб прийти до «спільного» погляду й написати «спільний» підручник. Але ось відділити те, що насправді встановлено науковими дослідженнями, від вигадок і домислів, позначити лакуни в наших знаннях і відверто нерозв’язні питання, відділити зерна історичного знання від плевелів ангажованої пропаганди — все це цілковито здійсненне.
Наша конференція стала невеликим кроком у цьому напрямі. Її програма була навмисно полемічно загострена. Немає потреби пояснювати, що полемічні обертони не сприяють адекватному історичному аналізу. Однак, враховуючи катастрофічне падіння рівня взаєморозуміння між істориками і мас-медіа двох країн, — виразне позначення відверто помилкового може піти на користь і журналістам, і академічному співтовариству наших країн. Зрозуміло, що і на українському, і на російському боці в різні епохи була й залишається деяка кількість людей, для яких або «росіяни» або «українці» були й залишаються ворогами. Були й залишаються немало й таких, для кого вони — безперечно, брати. Той факт, що українці та росіяни — сусіди, нудний своєю очевидністю, і в ньому є лише один інтригуючий бік: де проходила й де проходить справжня культурна межа між цими сусідами? Але ось питання про те, як співвідносилися і співвідносяться, в порівняльному плані, у своїй схожості та відмінності політичні інститути, соціальні відносини, економічний лад і культура України та Росії на різних етапах їхньої історії — і не нудне, і велике, і важливе. Те саме можна сказати про російсько-українські відносини. Що ж до стереотипів і кліше, якими переповнені голови наших співвітчизників і наші засоби масової інформації, — то це тема, по суті, також нудна через тривіальність, примітивність і безглузду агресивність більшості цих стереотипів і кліше, хоч саме через ту ж причину вона особливо важлива, і історику доводиться, волею- неволею, пускатися у всі тяжкі тавтологічних дискусій про думки, що дуже часто не мають під собою ніякого історичного обгрунтування...
На порядок денний московської конференції було внесено п’ять тем. Станіслав Владиславович виділив із них дві: проблему голоду 1932—1933 років (геноцид українського народу або загальна трагедія народів СРСР?) і проблему формування української, великоросійської та загальноросійської самосвідомості XIV— XVIII століть (три інші стосувалися російського, українського та великоросійського в російській культурі XIX століття; Росії та України 1917—1920-х роках; російсько-українських відносин після 1991 року). Наш шановний український колега зумів їх якимсь чином пов’язати, хоч у розумінні організаторів конференції ці дві теми аж ніяк не пов’язані. Хід міркувань Станіслава Владиславовича про проблему загальноросійської ідентичності та Голодомор привів його до заключної фрази, що дуже здивувала мене: «І чи варто нам забувати все, що трапилося з нашими рідними й близькими, щоб стати частиною загальноросійського народу?». Я хотів би запитати Станіслава Владиславовича: чи можна вас розуміти так, що ви стверджуєте, ніби є якийсь зв’язок між страшною трагедією 1932—1933 років і тим, що росіяни та українці були дуже тісно пов’язані, а багато хто з тих та інших, подібно Гоголю, вважали себе частинами одного народу, спочатку російського («загальноросійського», «імперсько-російського», якщо хочете), а потім — радянського?
Станіслав Владиславович надрукував на сторінках вашої газети текст свого виступу в Москві 4 квітня. Напевно, «День» не відмовить і мені в публікації тих моїх заперечень, що прозвучали вслід за доповідями самого С.В. Кульчицького і В.І. Марочка, тим більше, що Станіслав Владиславович неточно передав мою позицію, написавши: «Підбиваючи підсумки дискусії на тему голоду, М. Дмитрієв сказав, що голод на території України був таким же, як і в інших регіонах, а тому говорити про геноцид не доводиться». Хотілося б, звичайно, щоб і В.В. Кондрашин, звинувачений у «незнанні поставленої на сесії теми», та інші учасники нашої московської дискусії змогли б відгукнутися на питання про голод 1932— 1933 року на сторінках вашої газети. Мої ж заперечення, неминуче короткі й попередні, містили, зокрема, три пункти.
По-перше, поки що не знайдено жодного прямого документального підтвердження тому, що голод 1932—1933 рр. (або окремі його фази, як, наприклад, жахлива ситуація створена владою СРСР у січні 1933 року, коли в селян України та інших регіонів країни почали відбирати нехлібне продовольство) був навмисною акцією зі знищення частини саме української нації (або саме українського етносу). Жоден із документів, що приводяться нашими українськими колегами, за будь-якого суворого дотримання правил науково-критичного погляду на джерела, не може бути проінтерпретований як джерело, з якого було б видно, що московське керівництво переслідувало мету знищувати українців як українців.
По-друге, ті численні документи, які є в нашому розпорядженні, відверто демонструючи неймовірну жахливість трагедії 1932—1933 років у СРСР, ніяк не доводять, що в сталінській політиці терору голодом була якась національна (або етнічна) вибірковість, і що Україна була виділена цією політикою серед інших хлібозаготівельних радянських регіонів. Центрально-Чорноземний округ Росії, хлібозаготівельна частина Поволжя, Північний Кавказ (включаючи Дон), Казахстан, частина Сибіру виявилися разом з Україною об’єктами нещадної експлуатації та терору голодом. Мені як читачу наукових робіт моїх колег здається, що матеріали, вивчені українськими та неукраїнськими істориками, показали: методи, інструменти та цілі Голодомору були однакові всюди, де ця страшна політика проводилася, а вона проводилася і в Україні, і на Кубані, і поза Україною, і поза Кубанню.
По-третє, С.В. Кульчицький у своїй доповіді зосередився на питанні про механізми Голодомору. Але питання, що було поставлене в центр цієї сесії нашої конференції було про інше, а саме про найболючішу та принципову тему, що нині труїть російсько-українські відносини: чи був голод 1932—1933 років в Україні геноцидом українського народу? Нас, російських істориків, причетних до вивчення історії України, та й усіх росіян цікавить: які ж аргументи доводять, що Україна та українці були виділені Кремлем як об’єкт винищування, бо це були саме Україна та українці?
Нічого нового або винахідливого в моїх запереченнях немає. За ними стоять більше здивування, ніж ствердні тези, оскільки я не фахівець з історії голоду в СРСР. Більш того, до осені минулого року мені здавалося, що картина цілком зрозуміла. Адже всі знають сьогодні, що колективізація в СРСР супроводжувалася страшним голодом. Усі знають, що голод охопив не тільки Україну, але також Північний Кавказ, Казахстан, частину Поволжя, Центральний Чорноземний округ, частину Уралу та Південного Сибіру. Але в жовтні 2007 року я вперше дізнався зі статті в «Незалежній газеті», що 2008 рік офіційно проголошений роком пам’яті жертв українського Голодомору як геноциду. Ще більш очікувано було дізнатися, з великим спізненням, про прийняте 2006 року рішення Верховної Ради вважати голод в Україні геноцидом. Потім ми дізналися, що до Раду внесена пропозиція ввести кримінальне покарання, аналогічно з Німеччиною, проти тих, хто заперечує факт геноциду українського народу під час Голодомору. Це можна залишити на совісті політиків. Однак коли стає відомо, що не тільки політики, але й українські історики вважають визнаним, що голод 1932—1933 років в Україні був ні чим іншим, як заходом щодо винищення українського народу, здивування перетворюється у щось інше, в гостру тривогу, і, зрозуміло, з’являється потреба з’ясувати, які ж нові дані про голод нагромадилися в історіографії, які дослідницькі результати стоять за таким драматичним висновком українських істориків? Публікація в журналі «Батьківщина» матеріалів дискусії про голод, а потім приїзд до Москви в листопаді 2007 року цілої групи фахівців, перед якими було поставлене завдання ознайомити російське суспільство з нинішнім поглядом української науки на голод 1932—1933 років, прояснила ситуацію, і наш Центр україністики та білорусистики організував 10 грудня 2007 року на історичному факультеті МДУ круглий стіл із проблематики голоду в Україні і в СРСР у 1930-ті роки (матеріали будуть незабаром розміщені на сайті нашого Центру). Тоді ж було вирішено продовжити розмову на конференції в квітні 2008 року, а грант щойно створеного Фонду «Російський світ» і Експертної ради Державної думи РФ при її віце-спікерові А.М. Бабакові дозволив запросити до Москви багатьох українських вчених, чому ми, організатори (В.І. Мироненко та я), були дуже раді.
І доповіді, і дебати виявилися дуже стимулюючими. Дуже хотілося б, щоб цей імпульс привів до чогось більшого, ніж одна конференція. Стаття С.В. Кульчицького дозволяє сподіватися, що діалог продовжиться, і нам удасться, зокрема, адекватніше зрозуміти на основі яких саме доводів українські історики побудували концепцію Голодомору 1932—1933 років як геноциду.
Інші питання менш гострі, проте дуже важливі. Це й піднята Станіславом Владиславовичем проблематика «загальноросійського народу». Я з великим задоволенням взяв би участь у дискусії на цю тему, бо останнім часом займаюся саме історією протонаціональних уявлень у культурі Московської Русі, України та Білорусії XVI—XVII століть. Однак Станіслав Владиславович абсолютно даремно побачив у моїй доповіді на конференції і в дискусійних коментарях намір «обгрунтовувати... звернену в майбутнє ідеологію загальноросійського народу». Та й мої погляди на особливості етнічної самосвідомості східних слов’ян у cередньовіччя і ранній новий час представлені Станіславом Владиславовичем не цілком вірно, і це, напевно, неминуче в короткій газетній замітці. Але я завжди готовий познайомити всіх зацікавлених, у тому числі читачів «Дня», зі справжніми питаннями та інтенціями, що стоять за моїми роботами.
Українській публіці, напевно, було б цікаво дізнатися й про інші дослідження, що проводяться російськими фахівцями з історії України. З іншого боку, повертаючись до проблеми голоду 1932—1933 років, я хотів би запропонувати і українським, і російським історикам публічно (чому б не на шпальтах «Дня» і не на українському телебаченні?) обмінятися думками про те, що ж дійсно відомо, що як і раніше невідомо про голодну катастрофу 1932—1933 років у СРСР. Давайте сперечатися й долати тим самим згубне для нас усіх сповзання в атмосферу взаємного відчуження та ворожнечі...
