Серед чинників, що впливають на ефективність державного управління в Україні, одне з провідних місць належить системі навчання, зокрема, підвищенню кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. На нашу думку, вирішальне значення серед її закладів належить обласним (міським — у випадку Києва та Севастополя) центрам перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, які опікуються професійним рівнем критично важливої середньої ланки управлінців. Їх діяльність не потрапляє на перші шпальти повідомлень мас-медіа (на жаль, там домінують новини іншого гатунку), але результати, нехай опосередковано, відчувають всі громадяни України. Отже, потребують їх уваги. Існуючі проблеми зазначених специфічних закладів післядипломної освіти розглядалися 16 — 18 червня в Івано-Франківську на семінарі їх керівників «Удосконалення планування професійного навчання державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування». Проходив він за ініціативою Головдержслужби України, місцевих обласної державної адміністрації та обласної ради за сприяння Фонду Ганса Зайделя.
Консолідована думка учасників виявилась такою: принаймні на місцевому рівні в Україні склалася система підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, яка забезпечує виконання своєї функції, причому на основі доволі скромної матеріальної бази та фінансування. В умовах політичної нестабільності останніх років центри продемонстрували необхідну гнучкість, схильність до інновацій, а разом з тим практикою своєї роботи засвідчили — вони є осередками збереження та передачі інституційної пам’яті, без якої не може довгий час існувати жодна система як така, тим більше — управлінська.
Водночас існує низка серйозних проблем, як довготривалих, так і породжених сьогоденням. Серед перших називалися, насамперед, застосування критеріїв ліцензування Міністерством освіти й науки, які мають бути уточнені та скореговані відповідно до особливостей освітньої галузі «Державне управління», а також необхідність розробки державного стандарту щодо підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Дивно, але на вісімнадцятому році незалежності України як нормативу їх досі немає, що робить непевними вимоги до змісту навчального процесу, формування відповідної професійної програми підвищення кваліфікації. Ситуація прикра, але не унікальна для нашої держави. Передбачається, що розв’язуватимуться порушені питання за допомогою робочої групи при Головдержслужбі України, яка включатиме фахівців — представників зацікавлених сторін.
Складніше з іншим напрямом — матеріально-технічною базою центрів. Свого часу в багатьох випадках вони створювалися на частині площ колишніх будинків політосвіти — радянська тоталітарна система уважно ставилася до роботи з кадрами, забезпечуючи для їх навчання належні умови. В нинішній Україні за роки її економічного підйому центри суттєво наростили свої ресурси в сенсі техніки та обладнання. Але називалися й такі факти — минулого року Запорізький обласний та Київський міський центри позбулися своїх попередніх приміщень, а нинішні — проблемні з точки зору організації навчального процесу. На думку автора статті, чиновник як узагальнений суб’єкт може подобатися чи ні (в Україні домінує друге ставлення), але очевидно — з ним треба працювати, вчити, а потім — вимагати, що передбачає відповідне шанобливе ставлення держави до власного ж управлінського апарату. Йдеться про рутинну роботу на перспективу, яка передбачає наявність на найвищому рівні бачення перспектив розвитку на кілька кроків наперед, певну стабільність та послідовність кроків.
Між тим, нинішня фінансова криза призвела до суттєвого скорочення обсягів підвищення кваліфікації посадовців — майже на третину відповідно до минулорічної постанови Кабінету Міністрів України. Фактично йдеться про зменшення витрат на розвиток персоналу, наслідки чого відчуватимуться у середньостроковій перспективи. Та навіть доведені показники витримувати важко — водночас відбулося суттєве (в деяких випадках — до 80%) скорочення витрат на відрядження працівників органів місцевої влади, що ускладнює реалізацію наданого їм законодавством права та обов’язку навчатися, а часом — й позбавляє його зовсім.
У відповідь центри шукають нові, або актуалізують старі форми роботи, змінюючи їх відповідно до ситуації що складається. Серед таких називалися: запровадження дистанційної форми навчання за допомогою сучасних інформаційних технологій, виїзних практичних занять, залучення коштів міжнародної технічної допомоги, співпраця з громадськими організаціями.
У цьому контексті відносно новим напрямом роботи для названих закладів післядипломної освіти в нинішньому році стає підвищення кваліфікації І — ІV категорій державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування (усього їх сім) за договорами з Головдержслужбою України. Раніше такі управлінці мали навчатися, переважно, за межами своїх областей, що з різних причин далеко не завжди виправдано.
Принципово новим явищем для центрів стане участь у Державній цільовій програмі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008 — 2011 рр.». Саме ця загальноукраїнська мережа, що володіє досить великим потенціалом мобільності та здатністю до саморозвитку, покликана забезпечити масовість такого роду навчання на основі вже існуючого в регіонах кадрового потенціалу, його адаптацію до вимог, що змінюються.
Загальний підсумок учасників зустрічі такий: які б зміни не відбувалися, вони повинні дотримуватися принципу «не нашкодь», тобто бути еволюційними, а не революційними, спиратися на попередні розробки та досягнення, разом з тим — сприяти модернізації системи.
