Зміна устрою, що відбулася після здобуття Україною державної незалежності, потребувала впровадження системних реформ в усіх галузях суспільного життя. Деякі з них вимагають тривалого часу для реалізації. Але є такі сфери, де позбутися наслідків колишньої радянської ідеології та її пропагандистських стереотипів можна швидко й оперативно. Це стосується передусім радянської топонімії та пам’ятників.
Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топонімах, написах, монументах та пам’ятних знаках, мала в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам і знакам національної історії та культури. Саме так відбулась дерадянізація топонімії й демонтаж пам’ятників комуністичним вождям в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Повернення історичної пам’яті вимагає вшанування правдивих національних героїв — борців за визволення України, як і всіх видатних діячів української культури, науки й духовності. Очищення від символів радянщини поверне нашій країні її правдивий образ, надасть свого, національного характеру її історико-культурному простору, звільнить його від змертвілих знаків колишньої комуністичної імперії.
• Варто нагадати, що радянська практика масових перейменувань населених пунктів мала на меті не лише стерти історичну пам’ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст та сіл у межах усього СРСР.
Перейменування назв населених пунктів більшовики започаткували ще в 1920-х роках, але масового характеру вони набули після утвердження культу Сталіна. Країною прокотилась хвиля масових перейменувань міст та сіл, вулиць та площ, заводів і фабрик на честь «батька народів». Тоді ж поширилися й назви, призначені «уславлювати» інших партійних і державних діячів — Калініна, Кірова, Куйбишева, Ворошилова, Жданова, Орджонікідзе та інших. Зокрема, від прізвища Кіров було утворено 150 назв населених пунктів СРСР, від прізвища Калінін — 100 назв, наймення Куйбишева отримало 40 міст та сіл.
Десятками, якщо не сотнями налічувалися в УРСР села з назвами Жовтневе, Першотравневе, Радянське, які в багатьох випадках замінили давні назви, що відображали історію їхнього заснування.
Уніфікація географічних назв в УРСР супроводжувалась їхньою русифікацією. У виданні «Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ» (К., 1987) можна побачити численну групу таких назв населених пунктів, як Первомаївка, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побідне, Совєтське, Октябрьське тощо. Впроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі, сумнозвісний суржик.
• Масштаби руйнації, що їх зазнала топонімія України в радянський період, можна проілюструвати на прикладі змін, яких зазнала топонімія західних областей після входження їх до складу УРСР. Як дослідив львівський історик і мовознавець Олег Купчинський, на теренах Західної України, де більшість населених пунктів постала до ХV століття, зазнавало змін лише до 20 назв за століття, тоді як за 50 років радянської влади в кожній із семи західноукраїнських областей перейменовано в середньому по 100 населених пунктів.
Знищення історичного топонімічного ландшафту відбулося й у середовищах міст та сіл по всьому Радянському Союзу. Експеримент, який провели російські мовознавці наприкінці 1980-х років, порівнявши назви вулиць та площ кількох міст СРСР, а саме: Мінська, Москви, Горького і Донецька, показав, що спільний фонд назв вулиць у цих містах становить 70 %. У найменуваннях вулиць і площ застосовувалась єдина для всіх міст модель. Центральні площі зазвичай мали такі назви: площа Леніна, площа Жовтневої революції, Радянська площа, площа Миру. Однаковими були в усіх містах і назви головних або центральних вулиць: Леніна, Карла Маркса, Енгельса, Калініна, Орджонікідзе, Жданова тощо.
Власне, радянська модель культових топонімів продовжила попередню традицію «увічнення» в назвах імен російських самодержців та їхніх прислужників. Тільки місце царів і цариць після Жовтневого перевороту посіли вожді пролетаріату.
• Історію постання на Півдні України численних назв, похідних від імені імператриці «всея Русі» Катерини Другої дотепно описав Юрій Андрухович у «Лексиконі інтимних міст» у зв’язку з колишньою назвою Дніпропетровська: «Катерина Друга та її підлабузники, вигадуючи назви для все новіших колоніальних поселень, особливо своїх фантазій не переобтяжували: Катеринослав, Катеринодар, Катериноград, Катеринбург, Єкатерининське. Чому до них так і не додались які-небудь Катеріненштадт і Катеринопіль? Гадаю, лише тому, що найбаскіший з її скакунів, тобто найенергійніший промотор її маніакального Drang nach Sыden (Пориву на Південь) граф Потьомкін — от іще говорящая фамилия з російської класики, додатковий, десь поміж Собакевича і Плюшкіна, персонаж «Мертвих душ»! — так і не встиг повтілювати більшості своїх карколомних прожектів, вінцем яких мало стати усунення Оттоманської Порти і відновлення Візантії з одним із Катерининих (та, мабуть, заодно і своїх) онуків на кесаревому троні. Устиг би він — і мали б ми повсюдно довкола Чорного (та й Середземного) моря суцільні катеринополіси».
Природно, що Україна має позбутися символіки, яка пропагує минулу бездержавність і колоніальну залежність. Зауважимо при цьому, що декомунізація та дерусифікація топонімії потребує значно менше організаційних зусиль і часу, ніж, приміром, зміна мовної ситуації зросійщених міст. Останнє завдання, і це за умови впровадження послідовного мовно-культурного планування, якого країна досі не має, можна вирішити лише впродовж життя щонайменше одного-двох поколінь, тоді як повернути український образ топонімії наших міст та сіл досить легко.
• Це підтверджує досвід Львова, де міська топонімія була повністю очищена від тоталітарних назв у перші ж роки незалежності. Практику перейменувань, застосованих у цьому місті, наводжу за бакалаврською роботою випускниці НаУКМА Христини Косоноцької, присвяченої історії перейменувань львівських вулиць і площ у ХХ столітті. У 1990-х роках Львову повернули ті давні історичні назви вулиць і площ, які не мали ідеологічних конотацій: вул. Замарстинівська (за радянської доби вул. Калініна), вул. Клепарівська (радянська Кузнєцова), пл. Кафедральна (радянська пл. Рози Люксембург), вул. Личаківська (радянська вул. Леніна), вул. Шевська (радянська назва — вул. Народної гвардії ім. І. Франка) тощо.
У більшості назв львівських вулиць, площ і провулків, які вони отримали під час перейменувань 1990-х років, ушановано видатних діячів української науки і культури.
• Як показало дослідження Х. Косоноцької, нинішня топонімія Львова кардинально відрізняється від колишньої радянської за самим принципом добору назв. Серед львівських вулиць, перейменованих після входження Галичини до УРСР, найбільшу групу становили назви, утворені від прізвищ радянських воєначальників, Героїв Радянського Союзу, партизанів, як-от: вул. Алелюхіна, Космодем’янської, Лелюшенка, Малиновського, Шапошникова та інших діячів. Вочевидь, їхнім призначенням було повсякчас нагадувати львів’янам, що, згідно з відомим висловом, «їх визволили, і на це нема ради».
Удвічі меншу групу серед радянських перейменувань становили назви, похідні від прізвищ видатних митців, причому це були переважно представники російської культури (вул. Блока, Вересаєва, Гайдара, Сєрова та ін.).
Інший підхід застосовано під час заміни радянської топонімії у Львові. У сучасному соціокультурному просторі міста домінують назви, що вшановують пам’ять видатних діячів української культури, науки, духовності — і тих, які походять із Галичини, і уродженців інших областей України. Присутні в топонімії Львова і наймення видатних зарубіжних державних та культурних діячів (вул. Т. Масарика. А. Лінкольна, П. Шафарика, В. Караджича і под.). Певну групу утворюють і назви, похідні від прізвищ військовиків, але вони актуалізують історичну пам’ять про борців за волю України, а не чужої держави, як це було раніше. Це вулиці, що носять імена С. Бандери, Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Шухевича, Героїв Крут та ін.
• Засади, на яких у Львові було здійснено заміну радянської топонімії на українську, варто було врахувати й іншим містам. Натомість ліквідація культових тоталітарних назв на більшій частині української території відбувалася мляво й непослідовно, внаслідок чого вони досі продовжують домінувати як в урбаністичних, так і в сільських середовищах. Понад те, поряд із консервацією найменувань радянської доби з’явилося ще одне вкрай негативне явище — реанімація колишніх імперських назв і пам’ятників, пов’язаних з російськими самодержцями.
Показовою з огляду на це є акція заміни радянської топонімії в Одесі, яку описав Павло Ковальов у статті з промовистою назвою «Вигнання українства», опублікованій в «Дні» (№ 2, 10 січня 2013 р.).
• Як видно з публікації, Одеса, поряд зі Львовом, виявилась одним із небагатьох міст, де радянську топонімію було ліквідовано без багаторічних зволікань. Ця акція відбулася під час перебування на посаді мера Едуарда Гурвіца. За словами П. Ковальова, Е. Гурвіц «одним махом повернув місту практично всі старі назви вулиць і місцевостей. Офіційно повернулися Велика й Мала Арнаутські, Єврейська та Рішельєвська, Єкатерининська й Коблевська, Разумовська і Ланжеронівська».
Відновлення історичної топонімії Одеси можна було б лише вітати, якби воно не поширювалось на колишні культові найменування, призначені «увічнювати» російських царів та їхніх прислужників. Таке перейменування означає лише заміну символу комуністичного панування на теренах України на символ самодержавного владарювання. Тому великою політичною помилкою Е. Гурвіца та його команди був дозвіл на повернення в Одесу пам’ятника Катерині Другій та вулиці її імені.
Як не дивно, але й у Херсоні, що має репутацію міста із значно стійкішою українською ідентичністю, ніж Одеса, серед депутатів міськради виявилося багато прихильників колишньої колоніальної імперської символіки. На сесії 26 вересня 2012 року більшість депутатів проголосувала за перейменування центральної вулиці міста, яка з радянських часів носила ім’я Карла Маркса, на вулицю Потьомкінську, хоча у місті вже є пам’ятник Потьомкіну і Потьомкінський сквер. Важко збагнути, чому херсонські депутати вирішили увічнити в топонімії міста ім’я вельможного лакея Катерини ІІ, який прославився хіба що бутафорними «потьомкінськими селами». Цікаво, що проти заміни Карла Маркса на Потьомкіна виступили на сесії лише комуністи, виявивши ідеологічну вірність класовій ненависті до російських царів та їхньої свити. Натомість регіонали разом з опозиціонерами від ВО «Батьківщина» дружно підтримали рішення про перейменування.
До практики реанімації в міському середовищі назв, що уособлюють колишню колоніальну підпорядкованість України самодержавній Росії, слід віднести й історію перейменування вулиці Леніна в Кіровограді. Зміна назви відбулася восени 2011 року і супроводжувалася конфліктом між депутатами міськради, де більшість становлять представники Партії регіонів, і місцевими партіями та громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування. Перед тим наукова і творча інтелігенція Кіровограда звернулась до керівництва області й міста з пропозицією провести заміну радянських назв вулиць і площ Кіровограда на топоніми, які б вшановували пам’ять про визначну історичну подію культурного життя — заснування в місті 1882 року першого українського професійного театру. 2012 року, у зв’язку з відзначенням 130-річчя цієї події, університетські професори, викладачі, письменники й журналісти запропонували керівництву перейменувати центральну вулицю Леніна на Театральну (на ній розташовано й Театр ім. М. Кропивницького), площу Кірова — на майдан Корифеїв українського театру, вул. Дзержинського — на вул. Миколи Садовського, вул. Фрунзе — на вул. Марії Садовської-Барілотті. Але топонімічна комісія на чолі з секретарем міськради Ігорем Волковим проігнорувала думку інтелігенції і прийняла інше рішення — повернути вулиці Леніна колишню російську назву Дворцовая. Так колись назвали її на честь царя Миколи І, котрий під час перебування в Єлисаветграді зупинявся в казармах, що були на ній. Депутатів навіть не зупинив факт невідповідності назви нормам української мови, адже російському «дворец» відповідає українське «палац». Слово «двірець» раніше вживали в українській мові, але з іншим значенням — «вокзал».
Отже, звернення багатьох представників інтелігенції на чолі з відомими всій Україні професорами Григорієм Клочеком, Володимиром Панченком, Миколою Тимошиком та іншими не справили на керівництво міста і депутатів жодного враження — і центральна вулиця Кіровограда стала Дворцовою. Впровадження цієї «царської» назви в місті, яке досі має ім’я більшовика Кірова, продемонструвало лише одне — зневагу міського керівництва і депутатського корпусу до мови й культури народу, національні цінності якого вони мали б, зважаючи на свої посади, представляти й захищати.
• Реанімація в населених пунктах України назв і монументів, пов’язаних з колоніальним минулим, блокує можливість надання українського характеру нашому міському середовищу. Адже їхнє впровадження супроводжується ліквідацією топонімів і пам’ятних знаків, що відображають українську історію й культуру та вшановують її видатних діячів.
Так, з карти Одеси зникли й ті поодинокі назви, пов’язані з видатними українцями, надані під час перейменувань першої половини 1990-х років. Наступник Е. Гурвіца на посаді мера Руслан Боделан ліквідував назву провулка Романа Шухевича, названого на пошану провідника ОУН, котрий наприкінці 1940-х років певний час нелегально жив у місті. Р. Боделан 1998 року скасував попереднє рішення і повернув провулку стару назву Покровський.
Уже за нинішньої влади в Одесі зникла вулиця, названа в середині 1990-х іменами видатних діячів українського визвольного руху Івана та Юрія Лип. Депутати міськради перейменували її у грудні 2012 р. на вул. Пішеніна, одеського міщанина, власника трьох млинів, що колись були на цій вулиці.
• Міські ради не лише на Півдні, а й в інших областях ігнорують вимоги громадськості вшанувати у місцевій топонімії видатних українців. Наприклад, міська організація Української народної партії 2009 р. запропонувала комісії Чернігівської міської ради з упорядкування назв вулиць перейменувати вул. 50-річчя СРСР на вул. Гетьмана Мазепи. Проте восьмеро з дев’яти присутніх на засіданні членів комісії проголосували проти цієї пропозиції.
Та не лише в Чернігові, а й у Києві Івану Мазепі не щастить з поверненням. Після тривалих зволікань із заміною більшовицької назви вулиці Січневого Повстання на вул. Івана Мазепи, коли нарешті перейменування було затверджено, вистачило приїзду Московського Патріарха Кирила, щоб йому на догоду перейменували частину цієї вулиці на Лаврську.
Слід згадати й про те, що Леонід Черновецький не дозволив замінити назву вул. Урицького на вул. Митрополита Липківського, що й не дивно для прихожанина Церкви Посольства Божого.
Всіляко протидіє влада Донеччини вимогам партійних і громадських організацій національного спрямування вшанувати пам’ять Василя Стуса. Свого часу на шпальтах «Дня» широко обговорювали ініціативу донецьких студентів щодо присвоєння імені великого поета Донецькому університету, в якому він навчався. Ініціативу підтримали широкі кола громадськості, але попри це місцеві чиновники її відхилили. Навіть цього року, коли в країні відзначали 75-річчя від дня народження В. Стуса, українській громаді міста не вдалося домогтися вшанування пам’яті поета у назві університетського скверу й встановлення там бюста поета. Та й як може вписатися ім’я Стуса в простір міста, яке впродовж усіх років незалежності зберігає у недоторканності всі атрибути комуністичної імперії! Ще з радянських часів назви сімох з дев’яти районів Донецька носять ім’я комуністичних вождів: Ленінський, Ворошиловський, Будьонівський, Калінінський, Кіровський, Куйбишевський, Петровський («увічнює» Григорія Петровського), а в центральній частині міста тричі повторюється ім’я Леніна — площа Леніна, Ленінський проспект і проспект Ілліча.
Зайве говорити, що консервація радянської символіки і культових назв не може не поєднуватися з продовженням мовно-культурної політики денаціоналізації українців, яку провадили. Вражає те, що в деяких містах Сходу сучасна практика русифікації навіть перевершує радянську. Так, до унікального засобу ліквідації української мови з написів назв вулиць вдалися депутати Луганська. Як повідомила Ірина Магрицька, абсолютна більшість назв у місті лишається радянською. Але ще 2002 року луганські депутати своїм рішенням змінили принципи їхнього написання. Відтоді назви вулиць Луганська записують в українській транслітерації їх російської вимови. Унаслідок цього в офіційному вжитку впроваджено таке написання назв вулиць: вул. 300-лєтія Воссоєдінєнія, Совєтская, Красная площадь, вул. Брєстской кріпості, 30-лєтія Побєди, 18-го Партс’єзда, 1-й Пятілєткі, Звьоздная, Украінская, Лєсі Украінкі, Т. Г.Шевчєнко, Карпєнко-Карого, Братьєв Сєродєдєнко, Остапа Вішні тощо¹. Інакше, як знущанням з української мови, таку практику не назвеш.
• Підсумовуючи, зазначимо, що лише Західна Україна зуміла позбутися радянського спадку в назвотворенні й монументальній пропаганді. Решта території досі перебуває в полоні численних назв і пам’ятних знаків тоталітарної доби. Ба більше, до символів комуністичної імперії додаються назви й пам’ятники російського самодержавства. Це неприродне поєднання комуністичної символіки з поверненням символів російської монархії засвідчує нинішнє панування в Україні двох сил — комуністичної та імперсько-шовіністичної, що об’єднались на спільній антидержавній платформі.
Збереження радянських кодів в історико-культурному просторі наших міст і сіл у поєднанні зі спробами реанімації пам’яток російського самодержавства не може тривати довго. Подібні зусилля нинішньої влади й тих місцевих рад, де більшість мають представники Партії регіонів, приречені на поразку, оскільки не відповідають цінностям і настроям більшості населення, особливо молодшого покоління. У цьому переконує дослідження Миколи Боровика, доцента кафедри новітньої історії КНУ ім. Тараса Шевченка, опубліковане в часописі «Критика» (ч. 9-10, 2012 р.). Історик провів опитування серед студентів університету. Цікавими для нашої теми є відповіді на два запитання. На перше студенти мали назвати до 10 імен чи подій з історії України від найдавніших часів до 1991 року, якими вони пишаються, на друге — стільки ж імен чи подій, за які їм соромно або прикро. Дослідження показало, що студенти віднесли Мазепу до переліку постатей, якими вони пишаються, а Катерину ІІ і Леніна — до тих історичних діячів, через яких їм соромно і прикро.
Ця символічна репрезентація історичної пам’яті, що її продемонструвало київське студентство, навряд чи суттєво відрізняється від поглядів студентської молоді інших міст України. А це свідчить, що дерадянізація і дерусифікація країни, яку не змогло провести нинішнє покоління політиків, є лише справою часу.
• Проблеми перейменування і пам’яток монументальної пропаганди необхідно розв’язати на державному законодавчому рівні. Нинішня ситуація, яка склалась у цій сфері, коли будь-який новий керівник міста або обласні чи міські ради жонглюють назвами на свій розсуд, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, ігноруючи позицію місцевої інтелігенції, є неприпустимою. Перейменування мають здійснюватися за єдиним принципом дерадянізації та дерусифікації, що означає повернення історичних назв, якщо вони не мають імперських ідеологічних конотацій, й утвердження тих найменувань, пам’ятних знаків і пам’ятників, які формують національний історико-культурний ландшафт міст і сіл на всій території України.
¹ Магрицька Ірина. Про що розповідають топоніми Луганська // Слово Просвіти. — Ч. 13. 28 березня — 3 квітня, 2013. — С. 4.
