Фінансова криза, яка зародилася в Азії, подібно гігантському цунамі, накрила весь світ. Його дев’ятий вал дійшов і до країн СНД. Причини, що породили катастрофу, загальновідомі: падіння світових цін на нафту, крах декількох азіатських фінансових «стовпів», політична нестабільність у Росії. Однак очевидно, що природа кризи й у Росії, й в Україні має свої особливості. «Азіатський» фактор, лише прискорив кризові прояви. Справжня причина полягає не лише у фінансово-економічному характері проблеми. Це лише вершина айсбергу. Криза, яка охопила наші країни, — криза системи.
Свого часу відомий американський правознавець Р. Мічелс у своїй праці «Political Parties» писав, що «залізний закон олігархії править скрізь: кожна організація керується небагатьма». Дане автором ще у 1949 році визначення має до нашої держави безпосередній стосунок. Без сумніву, Україна — олігархічна держава. Причому в самому гіпертрофованому вигляді. В Україні, спростовуючи постулат Маркса про примат економічного базису над політичною надбудовою, фактична влада належить невеликій групі політичної еліти. Одразу ж слід зауважити, що термін «політична еліта» вживається в статті до осіб, які належать до ближнього кола оточення Президента та до деякої частини депутатів Верховної Ради України. Саме ця мікроскопічна частина українського суспільства й є «суперелітою» в державі. Прийняття тих чи інших законів, економічний успіх чи, навпаки, крах суб’єктів фінансово-виробничої сфери, напрям діяльності правоохоронних органів і навіть добробут цілих регіонів — все це визначається невеликою групою «супереліти».
Повертаючись до дефініції Р. Мічелса, можна констатувати, що керування будь-якою організацією, здійснюване невеликою групою олігархів, — явище об’єктивно існуюче. Й хоча це суперечить широко декларованим принципам демократичного влаштування правової держави, проблема нам бачиться не в цьому. Основну та реальну загрозу існуванню будь-якої держави несе у собі корислива й, по суті, антидержавна мотивація діяльності правлячої еліти. Для доказу цього твердження достатньо звернутися до довгого списку держав-банкрутів. За всіх економічних, політичних, історичних та інших розбіжностей у держав-невдах можна спостерігати спільну закономірність їхнього краху. Вона полягає у недержавній спрямованості мотивів та цілей політичної еліти.
В Україні саме ця «супереліта», зайнявши, по суті, кругову оборону, ані за яких умов не пропустить до своїх згуртованих лав «випадкових людей». Незалежно від виборчої системи, діючої в Україні, у владу приходять в основному люди одного морального рівня. Політичні симпатії в цих випадках до уваги не беруться. На шляху будь-якого претендента стоїть дуже просте та ефективне «сито» — гроші. Нинішню сукупність «людей, які приймають рішення», утворюють або дуже багаті люди, або ті, хто має доступ до необмежених фінансових коштів інших. І в одному, і в іншому випадках казати про врахування державних інтересів у діяльності таких осіб не доводиться. На перший план ставляться особові чи групові корисливі зацікавлення. Одиниці високоморальних, по-державному думаючих діячів не визначають обличчя сучасної української політики. Проблема посилюється й тим, що до складу української політичної «супереліти» не входить еліта інтелектуальна, здатна запропонувати неординарні засоби розв’язання нагальних проблем. Це зовсім не означає, що таких осіб немає. Вони є, але їхні засоби вирішення питань не співпадають з особистими, клановими інтересами вузького кола політичних олігархів. Більш того, ефективні засоби оздоровлення української економіки часто суперечать цим інтересам.
Задля справедливості треба зазначити, що й у західних країнах біля керма влади також перебувають зовсім не бідні люди. Однак основою їхньої діяльності є не задоволення особових чи групових меркантильних інтересів, а проведення певної політики, яка, врешті-решт, призводить до зміцнення державних інститутів, а отже, й самої держави. Працюючи у сфері приватного бізнесу, багато хто з державних чиновників західних країн заробляли б значно більше. Досить сказати, що президент США Бiлл Клінтон одержує за свою працю трохи більше $220 тис. на рік, а, наприклад, платня сенаторів та членів палати представників вищого законодавчого органу штату Теннессі — Генеральної асамблеї дорівнює $180 тис. на рік. Це на порядок менше, ніж доходи представників вищого управлінського ланцюга провідних компаній чи банків.
Отже, можна дійти висновку, що в Україні певна система селекції та призначення керівних кадрів має колосальний негативний потенціал. Наслідки для держави можуть бути катастрофічними. Разом із іншими чинниками це може привести Україну до втрати державності.
Незадовго до президентських виборів кожна зі сторін вдасться до своєї тактики боротьби. Для збереження status-quo президентська сторона, скоріше за все, обере кілька косметичних, але найбільш ефектних й результативних прийомів, зокрема й у кадровій сфері. Опоненти президентської команди намагатимуться створити альянси з метою висунення спільного кандидата. Не маючи реальних важелів впливу на макроекономічному рівні, вони будуть змушені обмежуватися пропагандистськими заходами та боротьбою у Верховній Раді. Але у будь-якому разі до того предмету, про який йшлося, це не матиме стосунку. Проте важливість урахування наведених чинників при визначенні та виробленні державної стратегії не викликає сумніву. Адже нагальні проблеми формування сталої державності нікуди не зникнуть і після виборів.
№224 21.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
