Майже 80 років тому відбулися дві значущі події в історії України. В кінці серпня 1921 року невеличкий загін селянського «батьки» Нестора Махна перетнув кордон iз Румунією біля Дністра, а у листопаді того ж року трагічно завершився Другий зимовий похід «армії» УНР під командування Юрка Тютюнника — біля села Малі Маньки були розстріляні червоними котовцями 359 бійців Ю. Тютюнника. Остання спроба антибільшовицьких сил переглянути підсумки кривавої Громадянської війни (1917 — 1920) на теренах України зазнала фіаско. Які ж уроки з тих часів ми повинні засвоїти?
Ці уроки багато важать як з погляду морально-етичного (сотні тисяч людей боролися за втілення своїх ідеалів, і це — хочемо ми цього чи ні, накладає певні духовні зобов’язання і на нащадків), так і з погляду політико-прагматичного (керівники держави, які не роблять висновки з помилок минулого, приречені падати знову в ту ж саму яму!).
Ось чому уроки української національно-визвольної революції 1917 — 1920 рр. ще не скоро стануть надбанням кабінетних архівістів — вони залишаються й нині більш ніж актуальним застереженням живим. Не треба, мабуть, в котре переповідати хід тодішніх подій. Краще замислимося — чому прагнення кращих представників народу України здобути свободу для своєї землі були розвіяні, більше того — потоплені в крові? Адже починалось все з революційної весни року 1917, коли неймовірне здавалося можливим: імперія впала, попереду — свобода без кровопролиття, єднання всіх партій на грунті загальноукраїнської національної ідеї... Отже, які ж причини поразки?
Головна, на мою думку, полягає у розпливчастості, абстрактності та схематичності отієї загальнонаціональної ідеї в тому вигляді, якою вона подавалася керівниками Центральної Ради, Гетьманату та УНР. На той час ще не сформувалася сучасна українська нація у повному розумінні цього слова (висловимо дещо крамольну думку: чи можна бути цілком впевненим, що ця нація цілком сформована й зараз?). Інакше чим можна пояснити, що, за даними «Дня», до 32% опитаних нещодавно українських респондентів ладні об’єднатися з Росією в єдину державу? Очевидно, саме цим були викликані постійні вагання навіть і видатних керівників Центральної Ради (Грушевський, Винниченко, Дорошенко, Єфремов...), які прагнули тільки «встигати» за революційними подіями, а не передбачати, тим більше випереджати їх. Тому лідери національної революції аж до початку 1918 р. стояли на позиціях автономії України, а не її повної незалежності — вони теж були дітьми свого часу і свого суспільства. Національна ідея не об’єднала всі верстви суспільства — від політико-інтелектуальної еліти до незаможних селян. Еліта ж виявилося нездатною вирішити пекучі соціальні проблеми доби — справедливий перерозподіл власності, розв’язання земельного питання, ліквідація страшної прірви між бідністю та багатством, між 3% освічених, культурно розвинених представників інтелігенції та рештою народу. І в цьому — друга причина поразки. Далося тут взнаки і те, що загострилися протиріччя між соціалістичними партіями, які складали кістяк Центральної Ради та, певною мірою, УНР і націонал-консерваторами, а в майбутньому — просто інтегральними націоналістами (саме тоді починали політичну та військову кар’єру Є. Коновалець, Д. Донцов, А. Мельник). А потрібно було будь-якою ціною зберегти єдність між лівим та правим крилом визвольного руху (зауважимо, одним iз символів безкомпромісного націоналізму став соціаліст Симон Петлюра!). Відсутність такої єдності вирішальним чином послабила соціальну базу національно-визвольного руху.
Третя причина краху спроб створити українську державу в 1917 — 1920 рр. — це, безперечно, зовнішня агресія цілої низки недружніх урядів проти України (Німеччина, Радянська Росія, країни Антанти). Поза сумнівом, цей зовнішній чинник трагічно примножив масштаб людиновбивства на полях війни. Але ж давайте замислимося: чи не міг бути іншим перебіг подій, якби в тих умовах національно-визвольний рух (через амбіції лідерів) не виявився би фатально розколотим і зміг би протистояти зовнішній агресії?
Ще одна суттєва причина поразки національно-визвольних змагань початку ХХ ст. — це невиправний «національний романтизм» у політиці і Центральної Ради, і УНР (а зворотній бік цієї медалі — це або повна розгубленість «романтиків» і капітуляція перед дійсністю, перед обличчям можливої поразки, або відвертий політичний цинізм). Справді, чим, як не «національним романтизмом», можна пояснити і відмову від створення регулярної армії наприкінці 1917 р. і спроби домовитися з більшовиками в листопаді — грудні 1918 р., що робилися урядом УНР на чолі з Винниченком та Чехівським (і це — після Крут та Муравйова!). Оця непослідовність (вона ставала почасти хронічною) призвела до поразки українського руху в пропагандистській війні з більшовиками, що стало ще однією з причин невдачі революції. Силовий фактор та репресії більшовиків зіграли колосальну роль, але ж не можна не визнати, що саме за цією партією, за її гаслами («Земля — селянам», «Україна — вільна, але обов’язково при єдності з пролетарями Росії») пішла значна частина і міського, і сільського люду.
Все перелічене — лише частина з тих факторів, які визначили саме такий, а не інший перебiг історичних подій. А головний урок, на мою думку, має бути таким: держава буде весь час вкрай крихкою, національні заклики — не дуже переконливими, доки громадяни України (не має значення, чи то приватний підприємець, чи вчитель, чи фермер, чи службовець, чи солдат) не переконаються раз і назавжди, що це — їхня держава, держава, яку створено не задля Москви, не задля Вашингтону, не задля олігархічних кланів, а задля нас самих, і наших дітей. Це може бути доведено лише реальними кроками. В цьому і полягає безперервність українського національного державотворення ХХ та — уже — й XXI століть.
