В Конституції 1996 року був один суттєвий недолік. В президентсько-парламентській республіці не існувало надійних механізмів обмеження влади Президента. Навіть механізм імпічменту, який застосовується у крайніх випадках, було, по-суті, заблоковано. Президент де-факто керував урядом і всією виконавчою вертикаллю, не несучи за результати жодної відповідальності.
Конституційна реформа 2004 року перенесла центр владних повноважень до Верховної Ради, однак при цьому не було забезпечено механізмів обмеження влади парламенту та уряду. Крилата фраза спікера «Рада може все» зазвучала дещо лихозвісно. Адже так зване повновладдя рад було прикриттям однопартійної диктатури в СРСР, і нічого спільного з демократією не мало. Не пройшло і року після виборів парламенту, як у Раді замахнулися на позаконституційне розширення коаліції. Достатньо було і інших порушень (чого лише варті підписання Головою текстів законів у вигляді, відмінному від того, за який голосували народні депутати).
Якщо в умовах президентсько- парламентської республіки (до 2004 року) у Президента було достатньо повноважень для того, щоб зупиняти явні порушення з боку парламенту, то у 2007 вже виникли проблеми з реалізацією Президентом своїх прямих конституційних повноважень. В країні виникла гостра політична криза.
З позицій класичного конституціоналізму, який підтвердив свою ефективність в країнах сталої і ефективної демократії, в таких політичних суперечках вирішальне слово належить народу як єдиному джерелу влади. Однак, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 2000 року, не дозволяється виносити на референдум питання довіри чи недовіри Верховній Раді. Єдиним шляхом вирішення проблеми могли бути позачергові вибори.
Але тут суспільство зустрілося із різночитанням Конституції. В парламентських республіках у президента розширене коло підстав для розпуску парламенту, і таким чином реалізуються механізми обмеження влади парламенту та його конституційної відповідальності. Доволі часто президент має право розпускати парламент iз політичних мотивів, після консультацій з його лідерами.
Український парламент 2004 року зробив усе, щоб, як владна інституція, бути необмеженим і безвідповідальним. Прямо передбачені в Конституції підстави для дострокового припинення повноважень (стаття 90, ч.2) передбачають розпуск парламенту лише у випадках його явної недієздатності. Однак Конституція нічого не каже про дострокове припинення повноважень парламенту у разі порушення ним Конституції, що і сталось у березні 2007 року. Указ Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради якраз і ґрунтується на загальних повноваженнях Президента як ґаранта конституційних прав і свобод. Однак Верховна Рада України та Уряд сприйняли Указ Президента як посягання на їхній конституційний статус.
Розділилися і позиції фахівців- конституціоналістів. Доволі авторитетні вчені, перебуваючи на позиціях позитивізму, а то й нормативізму, притаманного радянській школі права, вважають, що стаття 90 містить вичерпний перелік підстав для розпуску парламенту. Хоча треба визнати, що ця позиція вразлива якраз з точки зору чистого позитивізму: прямого твердження про вичерпність згаданих підстав Конституція якраз і не містить.
Інша група фахівців, виходячи з принципів верховенства права, визнає за Президентом повноваження припиняти роботу парламенту у разі порушення конституційних прав та свобод громадян.
Врешті-решт, всі очікують на рішення Конституційного Суду. Останні події засвідчили деякі нездорові тенденції в роботі сторін, опонуючих суддям Конституційного Суду. Зважаючи на рівень суспільної довіри до Конституційного Суду (в межах 15%), будь-яке рішення його виглядатиме нелегітимним в очах певної категорії громадян.
Причина — у високому рівні правової значимості рішення Конституційного Суду. Його рішення не можуть бути оскаржені, а правові позиції стають важливою часткою правового поля держави.
Як згадувалося вище, конституційна реформа, змінивши форму правління, не вирішила ключового питання про механізми обмеження влади та механізми конституційної відповідальності влади перед народом. Саме ці механізми є важливою складовою конституційного ладу, оскільки забезпечують його стабільність. Рішення суду — визнання Указу конституційним чи визнання його неконституційним в однозначній формі — може бути втручанням у конституційне поле, коригуванням норм діючої Конституції. Але таке повноваження — визначати конституційний лад — відповідно до статті 5 Конституції та рішення Конституційного Суду України від жовтня 2005 року, належить виключно народові. Таким чином, просте рішення Суду, якого по-своєму вимагають зараз сторони процесу, буде посяганням на права суверена — українського народу.
Виникає при цьому й інше запитання: чи може Конституційний Суд бути арбітром у вирішенні політичних криз, що виникають при протистоянні голови держави та парламенту. Адже Конституція передбачає взаємний контроль цих інституцій і зовсім інші механізми розв’язання протиріч між ним. З боку Президента — дострокове припинення повноважень парламенту. З боку парламенту — оголошення імпічменту Президентові. В обох випадках, остаточним суддею стає народ. Інакше виникає суперечлива і небезпечна ситуація, коли над органами чи посадовими особами, які отримали повноваження безпосередньо від народу, вивищується орган, ними ж призначений.
Після тривалих дискусій фахівці, переважно, схиляються до думки про те, що передбачений статтею 90 Конституції України перелік підстав для дострокового припинення повноважень не є вичерпним. (Для прикладу можна взяти ситуацію, коли парламент неправомочний через наявність у ньому менше 30 обраних депутатів). Одного цього факту досить для того, щоб Суд дав змогу сторонам вирішити конфлікт через виборчі скриньки.
Хочеться вірити, що сторонам політичного конфлікту потрібен авторитетний Конституційний Суд, слово якого буде вагомим для суспільства і в майбутньому. А для цього треба вивільнити суддів від прийняття, по суті, політичних рішень.
І все-таки, незважаючи на всі перипетії, слід визнати, що ситуація, яка склалася нині, є надзвичайно сприятливою як для подальшого розвитку українського конституціоналізму, так і для зміцнення парламентаризму, без чого стабільна демократія неможлива.
Перш за все, сторони конфлікту (нині приблизно рівносильні) повинні відмовитися від спроб переграти одна одну примітивними хитрощами чи задобрюванням будь-кого — суддів, науковців тощо. Політичні сили мають шанс усвідомити для себе об’єктивну потребу ефективного обмеження влади та забезпечення відповідальності влади перед народом. Потрібно шукати консенсусу в удосконаленні основного Закону, або таким консенсусом приймати нову Конституцію. Приймати не «під себе», а з урахуванням досвіду класичних демократій, класичного конституціоналізму. І тоді не матиме значення, якою буде форма правління: парламентська, президентська чи змішана.
По-друге, проведення дострокових виборів краще від імперативного мандата зміцнить політичну відповідальність депутатів перед своїми виборцями. Крім того, протягом року після виборів парламент, а разом з ним і новий уряд зможуть безперешкодно проводити економічні і соціальні реформи. В сукупності все працюватиме на зміцнення парламентаризму, чого прагнули (хочеться сподіватись, щиро) ініціатори конституційної реформи, і що дуже потрібно українській демократії.
