«Эти реки никуда не текут».
Як це ведеться у світовій історії, Україна за 15 років свого існування не раз опинялася на роздоріжжі й обирала не найкращий напрям розвитку: реальний сценарій, на жаль, рідко збігався із оптимальним. У черговій точці біфуркації вона перебуває й зараз.
1. ЩО БУЛО Б, ЯКБИ НЕ БУЛО ЄВРЕЇВ АБО ЯКБИ НЕ ПОМЕР ТРЕТІЙ СИН ЧИНГІСХАНА
Світова історія — це не що інше, як короткі проміжки від одного роздоріжжя до наступного, на яких долею випадку робиться адекватний чи неадекватний вибір.
Не заглиблюючись у тонкощі нової й вельми інтригуючої науки синергетики з її ключовим концептом про точки біфуркації — точки вибору — зішлемося бодай на кілька таких точок істини, у яких раптом опинялося людство. Хоча літопис цих фатальних альтернатив усіяний сотнями прикладів, які звучать просто приголомшуюче, — якби у той день чи навіть у цю хвилину було прийнято інше, більш логічне і більш невблаганне рішення, розвиток людства вершився б зовсім по-іншому. Десятки, а то й сотні прикладів за останні, принаймні три тисячі літ цивілізаційної історії.
Дуже часто цей перелік розпочинають із 701 року до нашої ери, коли могутній цар Ассирії Сіннахеріб раптом відмінив рішення взяти Єрусалим — столицю беззахисного і мініатюрного іудейського царства.
Він зняв осаду після того як його непереможна армія враз була вражена незбагненною епідемією. Якби він взяв штурмом Єрусалим, а його жителів перетворив на рабів, як він робив це з іншими поневоленими містами, людство від тих часів і до наших днів не мало б такої своєї унікальної складової, як євреї.
На планеті Земля не було б євреїв — от що сталося б, якби не стався розлад шлунка в ассірійських вояків. Як пише професор Чикагського університету Вільям Макніл, «у цьому випадку іудаїзм зникнув би з лиця Землі, зробивши неможливим виникнення дочірних релігій, — християнства та ісламу. Ну а без них наш світ був би зовсім іншим, таким, яким ми просто не можемо собі його уявити».
Або зовсім уже ближче до нас — у часовому і територіальному вимірі. Армада наймогутнішої на планеті Монгольської імперії підійшла під стіни Відня. Практично у Європи не було жодних шансів уціліти перед нащадками Чингісхана. Практично ніколи Заходу як історичному феномену, не загрожувала така страшна небезпека.
Якби сталося те, до чого йшлося, нічого того, що називається європейською цивілізацією від XIII століття і донині, не було б. От як змальовує цю перспективу авторка блискучих історичних есе Сесілія Холлланд: «Після приходу монгольських орд жодна країна не залишалася такою, якою вона була раніше... Катастрофічним для майбутнього людства могло стати зруйнування Парижа, який тоді був інтелектуальним центром Європи. Зумій ніким не зупинені до того монголи захопити Італію, що сталося б з Папою? Монголи знищили халіфат, який значив для ісламу ніяк не менше, ніж папство для християнства».
Але монголи раптом повернули з-під стін Відня. Помер їхній Великий хан — третій син Чингісхана. Звичай вимагав їхати додому для вибору нового хана. Смерть однієї людини врятувала цілу цивілізацію, найуспішнішу на планеті за останні дві тисячі літ.
Після того у Європу монголи більше не повернулися, подавшись у цілком протилежний бік — до Китаю, Ірану та інших арабських земель.
2. ЯКБИ ЗАДІЯТИ ХОЧА Б ОДИН ІЗ 13 ВАРІАНТІВ ЗНИЩЕННЯ США АБО ПАКТ МОСКВА—БЕРЛІН—ТОКІО
Один із найавторитетніших американських істориків, автор численних біографій президентів США, в тому числі батьків-засновників Томас Флемінг у своїй праці «Малоймовірна перемога» нарахував 13 варіантів можливої поразки американської революції, а значить, 13 сценаріїв, за яких така країна, як США, мала не народитися. « Якщо світ і знав війни з більшим потенціалом для можливої зміни ходу історії, то вкрай рідко. Уявіть собі два останні століття — або хоча б одне — без Сполучених Штатів! Уявіть собі світ, у якому Британська імперія володіє не тільки півостровом Індостан, а й Північноамериканським материком», — пише автор. Чого лише варта із 13 фатальних миттєвостей зустріч Джорджа Вашингтона у лісі віч-на-віч із легендарним Патриком Фергюсоном — винахідником найдосконалішої на той час зброї — самозарядної (шість вистрілів у хвилину) гвинтівки, яка ще не була на озброєнні в обох арміях, але була у ту хвилину у його руках.
Не маючи жодної уяви, хто перед ним, предтеча Калашникова запропонував батьку-засновнику наддержави здатися. Але Вашингтон розвернув коня і кинувся разом з ординарцем тікати. Фергюсон прицілився, але раптом якась незбагненна сила змусила його опустити руку і не вистрелити.
Смерть Вашингтона у критичних умовах осені 1777 року деморалізувала б його армію, що означало б і її також загибель, і загибель революції, й загибель США ще до народження. На той час Вашингтон був наділений «кромвелівською», диктаторською владою, що було вирішальним, й «можливість знайти йому рівноцінну заміну була настільки невелика, що нею можна знехтувати».
Історія не обрала цю чортову дюжину дуже ймовірних і цілком реальних векторів розвитку подій, а навпаки, майже випадково відвернула їхню реалізацію.
Завершимо цей екскурс новітньою добою, коли Гітлер міг виграти, якби... на рік переніс напад на СРСР. А у 1941 році він міг зупинитися на іншому варіанті із запропонованих його Генштабом — напасти на Сірію, Ліван, Іран, а далі — в Індію, шляхом Олександра Македонського — і возз’єднатися із союзниками-японцями.
А по дорозі — вихід до радянських нафтових промислів на Каспії, бо нафти, за винятком румунських розробок, йому катастрофічно бракувало.
Тобто, якби обрав не лобову атаку за планом «Барбароса», а взяв би Союз «у кліщі», шансів у такому разі у Сталіна було мінімум.
Або варіант посеред війни, а таке теж розглядалось, — відновити пакт Ріббентропа — Молотова, тобто встановити перемир’я зі Сталіним і повернути зброю проти Заходу, в першу чергу, проти Великобританії, а відтак — укладання могутнього тоталітарного альянсу Німеччина — Японія — СРСР.
Сталін у 1944-му уже не розглядав такий проект, але якби раніше, то хто знає. Між диктаторами особливих ідеологічних розбіжностей не було, а особиста симпатія була взаємною. Коли нині західні аналітики пишуть про це, їм мурашки біжать по шкірі. І напевне, не тільки їм. Як резюмує на цю тему відомий американський історик у своїй розвідці «Як Гітлер міг виграти війну» Джон Кіган, «ми повинні бути вдячними долі за те, що весною 1941 року німецький фюрер не зупинив свій вибір на менш прямолінійній і більш вишуканій стратегії».
Таких роздоріж на крутих магістралях цивілізаційних планетарних ігор — більше, ніж можна собі уявити. Доля мільйонів протягом століть залежить від вказівного перста повелителя, ба й просто від збігу обставин чи випадку-одиночки — усе це гірка правда нашого земного буття, як би не намагалися ортодоксальні історики вкладати увесь планетарний, постійно діючий театр в абстрактні рамки детермінізму та так званих об’єктивних закономірностей.
Якби у нас вдома Махно став союзником Петлюри, а серед переможців Першої світової верх взяла позиція англійського прем’єра Ллойд-Джоржа, котрий нам симпатизував, а не французького Клемансо, котрий малював післявоєнну карту Європи, на якій Україні не знайшлося місця...
А якби знайшлося це місце, якби нам визнали за рацію мати свою державу, як полякам чи чехам, то УНР існувала б від 1918 року й донині, і тоді не було б Радянського Союзу, не було б Сталіна, а значить його брата-близнюка Гітлера, не було війни Другої світової, і зовсім іншим видався б цей найкривавіший 20 вік.
3. ЯКБИ ЦК НЕ ВИСТАВИВ НА РИНГ КРАВЧУКА
Цей глобальний контекст альтернативної історії можна було б викладати у незліченних томах, і, принаймні, один з них це — варіативність нашого 15-річного суверенного буття.
Навіть протягом цього мінімального часового відрізку доля посилала нам щораз новий шанс, загорнутий у пакет альтернатив. Щоб знайти його й обрати, вимагалося єдиного — мудрості суверенної нації. На жаль, цей ресурс аж надто часто видається незборимим дефіцитом.
Небагато знайдеться щирих українців, які би вихлюпнули із своїх патріотичних душ гарячий подих захоплення тою державою, яку ми сьогодні маємо. Цілком елітарний інтелектуал, яких у нас дуже мало, Василь Скуратівський, не втримався і вигукнув: «На чорта мені така держава!»
Суспільство практично одностайне — вона не така, якою хотілося б її мати, не така, якою вона уявлялася і очікувалася тоді, у серпні 91 го.Я маю честь належати до тієї першої шеренги, яка піднялася супроти тоталітарного молоху у 89-му. У перемогу, — у те, що Україна стане державою, я вірив, як в «Отче наш», але що вона буде такою, — цього не могло приснитися навіть у найстрашнішому сні.
Те, що ми маємо, — це продукт обраних варіантів, які виносилися на розгляд історії. Чи завжди вона робила оптимальний вибір, чи завжди із усього набору сценаріїв запускався найпродуктивніший?
Оскільки українська політична дійсність — неймовірно персоніфікована, оскільки у нас, як у незрілого соціуму, роль особи гіпертрофована до абсурду, наша альтернативно-історична анатомія буде дуже показовою, якщо ми робитимемо її у персональному вимірі лідерів — які були чи могли бути.
Якби тоді, за крок до незалежності, ЦК КПУ виставив на дебати із лідерами Руху не Кравчука, а Івашка чи Гуренка, ім’я першого Президента було б зовсім іншим.
По-перше, названі альтернативні особи стояли вище від Леоніда Макаровича у номенклатурній ієрархії, але поступались йому у майстерності ведення публічної політики, за якою Кравчуку донині практично немає рівних. І тоді він був не тільки першим, а й єдиним публічним політиком у верхніх ешелонах номенклатури, яка, як вогню, боялася світла.
Не зовсім зграбні ставленики партократії програвали б на виборах привабливому демократу, який із будь-якою аудиторією почуває себе, як риба у воді.
І якби цих демократів було не кілька, а один від усього некомуністичного середовища, він міг виграти перші президентські вибори. Але сталося по-іншому: з одного боку, був все таки Кравчук, і це найкращий варіант із компартійного табору, і було кілька демократів, і це найгірший варіант із демократичного табору.
Звідси висуванців було багато — від політв’язня-смертника Лук’яненка до слухняного режимові у часи СРСР науковця Юхновського. До речі, довіреною особою останнього був Кучма, який саме у такій ролі вперше засвітився в українській політиці.
При розкладі «єдиний кандидат-демократ Чорновіл проти кандидата-партократа Некравчука» вигравав Чорновіл.
Такий варіант створив би в Україні зовсім інший політичний стартовий майданчик. Хоча такий результат виборів відкривав лише зовсім інший набір альтернатив, а не однозначно вказував напрям розвитку.
4. ЯКБИ РУХ ЗАХОТІВ БУДУВАТИ ДЕРЖАВУ
Перед Чорноволом була б уже своя дилема — або стати українським Гавелом, що спрямувало б Україну у тому напрямі, у якому розвивалася не тільки Чехія, а й інші новоприйняті центральноєвропейські новобранці ЄС. Або розділити долю Гамсахурдії, якого просто фізично усунули б спільними зусиллями внутрішні і зовнішні сили, і усе повернулося б на круги своя. Але шанс був. Шанс демократичного розвитку і у європейському векторі — ще тоді, у 91-му.
Відтак він знову виплив — після перемоги Кравчука. Перший Президент робить сенсаційну заяву — він хоче опертися не на номенклатуру, яка його висунула й обрала, а на Рух — на демократів і самостійників. Тобто на армію вчорашнього супротивника, а не на свою власну.
Стратегічна мудрість полягала у тому, що у день обрання Президент стає своїм для усіх, в тому числі, і для тих, хто з ним ще вчора воював. Своїм — як для тих, хто голосував проти нього, так і для тих, хто голосував за нього (цієї мудрості бракує нині, і це може мати також фатальні наслідки).
Будучи, як писав Винниченко, перш за все, українцем, а вже потім комуністом, будучи єдиним в політбюро «западенцем», Кравчук виявився на висоті історичної місії першого Президента — він хотів опертись на ту силу, яка виборола Україну, хоча і для вишколеного старого чиновництва залишалося місце у строю.
Заміс української влади полягав у тому, що будучи розбавленою пасіонарними романтиками, номенклатурники могли дрейфувати до патріотизму, а не до клептократії.
Верх з-поміж них могли взяти люди порядні, а такі у рядах компартії, безумовно, були, а не ненаситні клептомани, для яких Україна мала лише єдиний сенс — як об’єкт «прихватизації», як жертва пограбування.
Тоді рухівці виявилися короткозорими шкідниками. Не простягнувши руку у відповідь першому Президенту, вони не тільки перекреслили свою заслугу, як рушійної сили національно-визвольної революції (тоді це була таки революція), не тільки похоронили себе, як найперспективніша в Україні партія, а зробили, на моє глибоке переконання, найфатальнішу за 15 років помилку, яка закрила Україні той шлях, яким пішли країни Балтії та наші найближчі західні сусіди.
Україна опинилася у єдиних руках — номенклатурних, які її, до речі, не втримали і віддали на розтерзання олігархату, що виростав, як на дріжджах, у безкарних печерах дикого капіталізму.
Запереченням цієї цековської номенклатури згодом мав би був стати новий прапор демократії та реформації — Кучма. Після першого обрання Президентом у США його приймали не менш палко й оптимістично, ніж Ющенка.
Першим його оточенням було нинішнє оточення Ющенка. Пинзеник, Філенко, Стецьків, Кушнарьов (він тоді був з ними, а вони з ним в рамках проекту не «наша», а «нова» Україна) — от хто виводив Леоніда Даниловича на орбіту. Перша плеяда кучмістів — нині найкрикливіших борців із кучмізмом.
Чим міг іншим стати Кучма, а з ним — іншою й сама Україна, — тема окремої розмови. Незаперечним є те, що мало не із самого початку його президентства перед ним стояли дилеми і найчастіше він обирав далеко не найкращий варіант.
5. ЯКБИ КУЧМА НЕ ВІДВЕРНУВСЯ ВІД ГАЛИЧИНИ
Можу послатися лише на один приклад. У 1999-му році, коли його на другий термін практично обрала Галичина із її 95-ма відсотками «за» (точно ті самі виборці, які точно так само через чотири роки голосували за Ющенка), коли він мав шанс справді стати, як обіцялося на виборах, іншим Президентом, ми, зі Львова, написали йому листа, сенс якого такий: разом Кучма й Галичина владу вибороли — разом повинні нею користуватися і разом брати відповідальність за долю України.
Це була ситуація, зворотна до тої, яка склалася у 1991-році. Тоді Кравчук запрошував націонал-демократів у владу, тепер же ми пропонували свій потенціал Кучмі.
Будучи на той час заступником з політико- правових питань губернатора Львівщини, я склав список галичан, яких мав би взяти у свою команду «інший» Президент і які повинні би змінити формат влади у Києві, руйнуючи все зухваліший олігархат.
Покійний нині, тодішній губернатор Степан Сенчук повіз листа і персональний список, як додаток, Президенту. Кучма сприйняв наче з розумінням. Однак, минали дні, минали ночі...Пауза затягнулася. А відтак почали дзвонити із Банкової найдрібніші клерки і кепкувати із нашої «державотворчої стратегії».
Лист на Банковій ходив по руках і з нього спочатку сміялися, а потім почали мстити за небачену зухвалість. Кучма просто віддав конфіденційний документ у канцелярію, виставивши наївних львів’ян на посміховисько.
І річ навіть не у кадрових пропозиціях — він просто одразу на другий день після виборів відвернувся від мільйонів галичан, які зробили його вдруге Президентом. Без Заходу держави він не мав жодних шансів бути обраним вдруге.
Кучма зробив тоді інший вибір — він відвернувся від тих, котрі його обрали, і кинувся в обійми «творця» своєї перемоги — олігархату. Тоді він пішов сам і повів Україну іншим шляхом, на якому неминучими стали касетний скандал, обезглавлений журналіст, презирство власного народу і зневага світу, а відтак — безславний фінал, на який, зрештою, не заслуговує його 10-річне президентство. Потрапивши значно пізніше волею обставин на Банкову, я зрозумів, настільки наївними ми були тоді, у 99-му, настільки далека була ця влада від нас, а ми — від неї.
За 10 років президентства не завжди і не тільки Кучма приймав стратегічне рішення на черговому роздоріжжі. Були й такі, які наважувалися поділити з ним цю монополію, які пробували самовисуватися, намагаючись висмикнути з-під Президента крісло, а не покірно чекати його батьківського благословення.
Першим серед таких невдячних «синів» був ще один «горобчик гнізда Дніпрового» Лазаренко. Павло Іванович, опинившись у стартовому кріслі прем’єра, практично не обтяжував себе бодай ритуальною необхідністю — зробити паузу. Про тактичну чи навіть стратегічну витримку — тим більше не йшлося.
Він і не приховував, що прийшов у Київ, щоб стати Президентом, і якомога швидше. Індикатором завжди були стосунки Банкової із Кабміном. За Павла Івановича апарат уряду, як ніколи, почував себе зверху, що й призвело до каліфорнійського екзилю.
Яке майбутнє могло відкритися перед Україною цього разу? Майже водночас із Білоруссю Україна могла отримати свого Лукашенка. Аграрні архетипи — один до одного. Як відомо, в українському селі, перекроєному за ленінським кооперативним планом, іншого начальника не було й не могло бути, — тільки голова колгоспу. Червоний поміщик-наглядач над комунарськими кріпаками.
Хто пройшов цю школу — колгоспну, хто вийшов із цього «председательского корпуса», той генетично не здатен сприймати таку «химеру», як демократія. Благо, Україні вдалося уникнути долі суцільно колективізованого села.
Із цього ж тіста, із цього ж колгоспного лану ще один селянський син, що рядився у батька нації, — Мороз. У 1999 році він впритул наблизився до булави.
Незважаючи на доволі вдале освоєння іміджу «чесного сивочолого батька», Олександр Олександрович ні за психологічним, ні за ідеологічним складом не годився на модерного лідера європейської країни. Залицяння із Соцінтерном неспроможні хоча б тому, що там, у Європі, ніхто уже квіти до пам’ятника Леніну не носить. Та й пам’ятників таких, яким поклоняються наші соціалісти, немає.
Окрім того, йдеться про все ту ж маргінальну за сучасними вимірами субкультуру із її нафталінним присмаком хуторянства і колгоспними шорами провінційності.
6. ЯКБИ «КАНІВСЬКА ЧЕТВІРКА» ПОСТАВИЛА НА МАРЧУКА
У тому ж 99-му, взяти віжки історії у свої руки пробував Євген Марчук. Якби на нього поставила «канівська четвірка», з’явилася б зовсім інша перспектива для держави.
Проект розвитку, який можна було будувати на цьому номінанті, з висоти сьогоднішнього дня виглядає доволі інтригуючим. Марчук міг стати не тільки реальним євроінтегратором, при якому дата вступу у НАТО сьогодні була б фактом із недалекого минулого, а й претендував би на роль, винятково необхідну донині Україні.
Він міг стати креатором і реалізатором мобілізаційної моделі розвитку, без якої Україна просто не вибереться із того катастрофічного становища за рівнем життя і правопорядку, у якому вона перебуває усіх 15 років.
Олігархат на той час уже неможливо було засунути назад у печеру, але він мав шанси під авторитарною генеральською рукою стати цивілізованим і корисним для держави. За сусідською, російською аналогією «жирні коти» знали б своє місце, і влада заставила б їх працювати на країну і народ.
Сталося б так, що уже не Україна шукала би свого Путіна, а Росія опісля знайшла би свого Марчука.
Зрештою, питання про мобілізаційну модель ще не знято із порядку денного і до нього Україна приречена повернутися. Якщо хоче вижити. А тоді вибір був зроблений на користь не розмивання, а зміцнення олігархату. Тому було знехтувано ще один шанс, коли за підсумками парламентських виборів 2002-го Україна покінчила із комуністичною спадщиною — за результатами виборів компартія вперше не зайняла перше місце.
Лідерами народної довіри вперше стали демократи на чолі із Ющенком. Широкий демократичний реформаторський альянс виглядав багатообіцяючим. (Працюючи тоді Генеральним консулом України у Канаді, я висловив цю думку на засіданні Світового Конгресу Українців, і після цього виступу був відкликаний в Україну. Це було моє перше звільнення « за підтримку Ющенка»).
Проект коаліції блоків «Наша Україна» і «За єдину Україну» виглядав не тільки реальним, але й оптимальним і конструктивним. Без революційних потрясінь держава могла перейти рубікон і тихо мирно розпрощатися із епохою кучмізму, як росіяни — із епохою єльцинізму.
Жодних ідеологічних розбіжностей у двох блоків — не було, жодних нездоланних персональних антагонізмів — не було. З позиції державної.
Але ця позиція не була визначальною ( не є вона такою й нині). Визначальним був інтерес особистий, майновий, корпоративний, і породжена ним ідеологія — на усіх учасників такої широкої коаліції України, як майна, не вистачить. Олігархат, роздроблений на два табори, інакше діяти не міг. Він ніколи не керується державним інтересом чи логікою історичного розвитку, а інтересом шкурним і рефлексом безумовним.
Це потім, після Майдану, стало очевидним, — головний мотив боротьби — відібрати власність, а не рятувати державу і працювати для народу. А тоді яструби з одного боку, хотіли залишити усе захоплене і з ніким не ділитися, а яструби з іншого боку, — відібрати усе і також з ніким не ділитися. Тому вони разом перемогли — мегапроект консолідації політичного класу тріснув, як мильна булька, наткнувшись на фізіологічний інтерес олігархів з обох боків.
7. ЯКБИ НЕ ТРЕТІЙ ТУР
А далі — почалися уже ірраціональні маневри Кучми. З власного досвіду нетривалої служби на Банковій можу ствердити, що на цій кухні української політики, коли її шеф-кухарем був Кучма, такими приправами, як реалізм і здоровий глузд, пахло рідко. Було переконання, що політика — це не мистецтво можливого, а театр абсурду, до якого можна довести будь-яку ситуацію.
Мало хто знає про вікопомну таємну зустріч на президентській дачі у Кончі Заспі, у якійвзяли участь Кучма, Медведчук, Кірпа, Тигіпко, Янукович і Азаров. Ця зустріч — це точка біфуркації, у якій був зроблений черговий фатальний вибір.
Питання про третього президента конкретизувалося так: ним стане той, хто забезпечить 300 голосів за політичну реформу. Кірпа і Тигіпко сказали, що вони цього зробити не зможуть. А Янукович сказав, що він це зробить — так само як завжди говорить у відповідності до формули «Донбас порожняк не гонить».
А тоді, як відомо, Янукович кинув Кучму — Партія регіонів провалила голосування за політреформу — не восени 2004-го, а на початку літа.
Врешті, намічалася остання спроба Леоніда Даниловича — звільнення Януковича і призначення прем’єром Кірпи із наступним виходом на президентську кампанію.
Був такий намір, бо був уже проект розгромного виступу Президента на засіданні Кабінету міністрів, як основа для звільнення прем’єра ( мені було доручено підготувати такий виступ, він зберігається у моєму архіві).
Які сили змусили Кучму передумати? Очевидно, їх було не мало. Свою роль зіграв і чорний піар проти Кірпи, підлий і підступний. Я тоді часто спілкувався із Георгієм Миколайовичем, і бачив, як ці удари нижче пояса надламували його духовно.
Не заперечую суб’єктивної природи моїх висновків, оскільки із Кірпою мене поєднували багаторічні дружні стосунки, але я назавжди залишуся переконаним, що це була крупна фігура у контексті посткучмівської епохи. За масштабом, за менеджерським форматом йому не було і немає рівних в Україні.
Можливо, управлінському розмаху бракувало політичного досвіду, але це могла надолужити команда, яка була готова працювати із Кірпою.
Зрештою, екіпаж «Ющенко-президент — Кірпа-прем’єр» хіба не містив цікаву перспективу? Однак, їхні контакти якнайретельніше відслідковувалися. Як розповідав мені сам Георгій Миколайович, після кожного телефонного спілкування наступала жорстока «взбучка». На власному досвіді знаю, як слухалися кабінети, телефони, дачі усіх «неблагонадьожних» у тодішній системі влади, як писалися доноси на кожне підозрювання у симпатії до опозиції.
Був шанс для варіанту «Тимошенко-президент — Кірпа-прем’єр». Він міг кристалізуватися, якби в Україні Президента Ющенка не призначив Верховний Суд антидемократичним, небаченим в історії світової демократії, так званим третім туром. За буквою і духом демократії мали бути нові вибори, а не третій тур. Тоді у них уже не брали би участі ні Ющенко, ні Янукович, і Україна мала б шанс уникнути цього жаху, який вона переживає нині. Тоді справді головними номінантами були Кірпа і Тимошенко, поєднання яких не тільки поєднало б Україну, а надало б їй енергетики розвитку, а не занепаду, як це відбувається тепер.
А тоді була запущена інша формула: Янукович — це був той єдиний противник, у якого міг виграти Ющенко. А відтак друга серія: Ющенко — це був той єдиний президент, який міг подати на прем’єра Януковича.
Що видніється на сьогоднішньому роздоріжжі? Більш, ніж очевидно, що дострокові вибори 2007 року — це чи не найщедріший подарунок долі, коли Україна має шанс вирватися із зачарованого кола, по якому водять її сліпці-поводирі. Але цей шанс знову, як і кожен раз до того, огорнутий у пакет альтернатив. Та про це — у наступному ессеї.
