Чи є в українців, яких геніальний Іван Франко з гіркотою характеризував як «націю без хребта», історична пам’ять, чи здатні вони осмислити важку спадщину минулого і, скориставшись останнім історичним шансом, пройнятися почуттям національної й людської гідності, утвердитися і домогтися того, щоб їх знали й поважали у світі?
Стаття Джеймса Мейса «Земля на крові», надрукувана в «Дні» 14 листопада, збудила в мені не тільки спогад про одну з найдраматичніших сторінок нашої національної історії, а й особисті спомини й почуття.
У той час як автор статті був виконавчим директором спільної Комісії президента та Конгресу США з питань вивчення голодомору в Україні і ще раніше я працював власним кореспондентом ТАРС у Нью-Йорку. Ми обоє були в Америці, однак по різні боки.
У тривале закордонне відрядження, яке затяглося на багато років, я їхав із Києва як перший кореспондент РАТАУ при ООН. У Москві цей статус було скасовано, однак постійне представництво УРСР при Організації Об’єднаних Націй переклало значну частку своєї роботи на мене. Кампанія з викриття геноциду сталінського режиму проти українського селянства 1932—33 років, яку розгорнула українська громада в США, викликала роздратування й тривогу в Києві. На «профспілкових зборах» у представництві постійно наголошувалося на «необхідності готувати на регулярній основі аналітично-викривальні матеріали про так званий голодомор на Україні». При цьому постійно кивали у мій бік.
Це ставило мене з морального погляду у вразливе становище. Як бути, як поводитися, щоб не втратити совість і гідність? Зважаючи на інтелектуальний рівень маріонеткового представництва УРСР, неважко було збагнути: воно не мало жодного уявлення, що таке аналітика. Єдине, що цікавило представників партійно-номенклатурної еліти в Америці, — це комфортність життя, тому в усьому відбувалися відписками. Тож я почав щодня надсилати телетайпом у Київ потік статей, коментарів, інтерв’ю зі «Свободи», «Америки» та інших українських видань без будь-яких власних тлумачень. За моїми спостереженнями за обсягом це було набагато більше, ніж уся письмова продукція посольства УРСР.
На той час у Києві на тему голодомору існувало повне табу. Ця інформація йшла з позначкою «для службового користування» й призначалася винятково для вищих посадових осіб у ЦК Компартії України.
Пригадую, у статтях повсякчас згадувалося ім’я Джеймса Мейса, я не раз передавав у Київ його заяви та виступи. Він уявлявся мені поважним, літнім чоловіком, тому я дуже здивувався, коли, зустрівшись із ним нещодавно в англомовній редакції газети «День», побачив емоційного, ще досить молодого «трудоголіка».
Сьогодні американський історик Джеймс Мейс підіймає найзлободенніше і найболючіше для українців питання. Чи є в українців, яких геніальний Іван Франко з гіркотою характеризував як «націю без хребта», історична пам’ять, чи здатні вони осмислити важку спадщину минулого і, скориставшись останнім історичним шансом, пройнятися почуттям національної й людської гідності, утвердитися і домогтися того, щоб їх знали й поважали у світі?
Звісно, простіше ставати у позу ображеного й звинувачувати Європу, географічним центром якої ми є, у тому, що нас не хочуть приймати навіть в асоційовані члени Євросоюзу, а, висловлюючись простіше, на поріг цивілізованого світу. Чи гніватися на багату Америку за те, що вона не хоче пристрасно обіймати Україну — найвродливішу в світі жебрачку.
Посольство України у Вашингтоні розташоване немов на манiвцях, далеко від посольського ряду — «Embassy row», де зумів знайти собі місце навіть африканський Чад. Це неважко пояснити: радянська імперія розпалася значно пізніше за французьку, британську й португальську, тому Україна з’явилася на світ на кілька десятиліть пізніше, ще й кволою та безпомічною. Сказати, що «у Вашингтоні майорить прапор незалежної України», було б перебільшенням. Після Нью-Йорку я ще тривалий час працював кореспондентом ІТАР-ТАРС в американській столиці й спостерігав дивну картину. Щоранку, везучи онуку до школи, я бачив над будинком українського посольства прапор сірого кольору. Чи він посірів від вашингтонських дощів, чи його ніхто ні разу не прав? Коли б я не знав, які національні кольори України, то ні за що не здогадався б, що синiй i жовтий.
Серед охоронців посольства були такі, що не в змозі були вимовити державною мовою: «Черговий амбасади України слухає». Один із таких, хоч його й дресирували щодня, вперто повторював: «Черговий дежурный слушает». Цю кумедну історію розповів мені знайомий з посольства і я спочатку сприймав її як дотепний анекдот. Потім перевірив сам, з’ясувалося, справді так: слово в слово.
Про рівень знань більшістю українських дипломатів англійської мови й Америки годі й говорити. Так само, як і про елементарну людську гідність. Посли Росії у Вашингтоні Лукін, а згодом Воронцов поблажливо дозволили дипломатам із СНД раз на тиждень «отоварюватися» в російському посольстві. Цього дня тут вишиковувалися довгі черги, найбільше було українських дипломатів. Вони ящиками тягали дешеву «Столичную» та продукти під глузливий регіт російських дипломатів і технічної обслуги. Добре, що витрати за бензин та за все інше справно сплачує злиденна держава, яка сама ледь животіє. Тільки за чий рахунок і навіщо?
Щосереди «наші» завжди були на місці, в російському посольстві і виявляли неабияку практичну кмітливість. Однак мені рідко доводилося бачити їх там, де їм необхідно було бути, де зачіпалися життєві інтереси України: у конгресі, де законодавчо вирішуються важливі проблеми, чи в «мозкових центрах», де формується американська громадська думка. А якщо вони й з’являлися там, то лише спостерігачами, сором’язливо відсиджуючись у закутках.
Досить було під час дискусій у Вашингтоні зачепити прибалтійців, як одразу підіймалися їхні дипломати й давали аргументовану відсіч. За американською вимовою й манерою поведінки безпомилково можна було визначити, що вони — представники діаспори. У наших нема ні вміння, ні бажання захищати інтереси держави, яку вони представляють. У незалежній демократичній Україні незмінно діє радянський принцип: дипломатами, за рідкісними винятками, їдуть не за здібностями та професійним рівнем, а «ті, кому належить», — на кількарічний «шопінг» і для комфортного життя.
Українська громада у Сполучених Штатах чимало зробила фінансово й організаційно, щоб допомогти недосвідченій українській дипломатії зіп’ятися на ноги, хоч її зусилля поки що великою мірою виявляються марними. Її глибоке розчарування, що прийшло на зміну ейфорії незалежності, цілком зрозуміле. Я теж певною мірою можу вважати себе представником діаспори, бо двадцять років поспіль жив і працював за межами України, переважно у США та Росії. Теперішня Україна постала переді мною як країна пихатих бюрократів, голодних жебраків і бездомних дітей.
Павло Мовчан влучно назвав те, що відбувається сьогодні, «суцільною бутафорією під умовною назвою Україна». Загалом помінялися лише прапори: червоний на синьо-жовтий, та й то невідомо чи назавжди. Яке майбутнє чекає Україну? На восьмому році вона не тiльки не знайшла свого місця в світі, а й власного шляху розвитку. «Інші народи також мають свою непросту історію, хоч заради справедливості треба зазначити, що ХХ столітті Україна пережила справжнє пекло, ім’я якому геноцид, — наголошує у статті Джеймс Мейс. — Але інших народів історія навчала, завдяки їй вони захищалися». А як же ми?
Завдяки зусиллям української громади у Сполучених Штатах правда про жахливий голодомор в Україні в 1932—33 роках стала відома на Заході. Щоправда, вона не набула такого розголосу, як трагедія голокосту, та навіть президент Білл Клінтон нещодавно звернувся з прокламацією до американського народу з приводу тих драматичних подій.
Тим часом у незалежній Україні про 65-річчя голодомору офіційно майже не згадують. Сьогоденний соціальний фон надто невигідний: суцільне зубожіння населення за умов відсутності реальних соціально-економічних реформ і процесу державного творення.
Статтю Джеймса Мейса можна сприймати як вирок майбутньому України. Або як заклик до українців врешті-решт схаменутися. У світі є поодинокі борці за справу України, люди глибокого розуму й сумління. До Роберта Конквеста — автора «Жнив скорботи», який перший на Заході почав викривати злочини сталінського режиму, Збігнєва Бжезинського — єдиного в США впливового й непохитного прихильника незалежної України, приєднався американський історик Джеймс Мейс, котрий присвятив українській справі майже двадцять років життя, а нині мешкає й працює в Києві. За іронією долі у їхніх жилах нема й краплі української крові.
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
