Драматичні події, які відбулися поблизу Верховної Ради 14 жовтня, були прогнозовані. «На цю дату заплановані провокації!» — сповіщали напередодні журналісти і політики, блогери й аналітики. Власне, про це попередив і президент Порошенко. Проте сталося так, як сталося. При цьому провина за скоєне невідомими молодиками в балаклавах (які розпитували перед атакою на приміщення Ради нацгвардійців і міліціонерів російською мовою: «Ну, что, пацаны, страшно умирать?») лежить не тільки на тих парламентаріях, які навіть не схотіли внести до порядку денного законопроект 2111а «Про визнання Організації українських націоналістів та Української повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні за свободу і незалежність України», а й на організаторах масової акції.
І справа не в тому, що не варто було вести під Раду сьогоднішню маніфестацію (в яку легко влилися кілька десятків провокаторів, які вміло використали загальне обурення та забезпечили належну «картинку» для московського телебачення), а в іншому. У тому, що сьогодні проблема не у терміновому визнанні УПА, а у терміновому ухваленні цілої низки законів. І передусім — того, який забезпечить безпроблемне голосування бійців і командирів, які перебувають у зоні АТО (таких, за словами глави МВС Арсена Авакова, понад 50 тисяч). І ряду інших, також вельми і вельми нагальних законодавчих актів.
Серед них, за словами спікера Олександра Турчинова, і питання захисту вкладів фізичних осіб у банківському секторі (а це запорука стабільності фінансової системи та суспільного спокою), і забезпечення більшої прозорості організації виборчого процесу (вибори, як то кажуть, «на носі»), і зміни до бюджету в частині, що стосується соціального захисту інвалідів, ветеранів, учасників АТО, і питання волонтерської діяльності. Якби не провокації невідомих персонажів із балаклавами на обличчях, то, найімовірніше, депутати б не розбіглися, хто куди, і вдалося б ухвалити якщо й не всі, то деякі з цих законопроектів. Ясна річ, масова депутатська безвідповідальність — справа кепська, якщо не сказати більше, проте навіщо її розбурхувати?
Звісно, час до виборів ще є, Верховну Раду можна зібрати на позачергове засідання, хоча це й буде важко, але... Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок уже встиг заявити журналістам, що фракція очолюваної ним партії не братиме участі у подальших засіданнях чинного парламенту, за винятком розгляду надважливих питань, як-от запровадження воєнного стану. Мовляв, на знак протесту проти того, що Верховна Рада не погодилася включити до порядку денного питання про визнання вояків ОУН й УПА на державному рівні, депутати «Свободи» взагалі не ходитимуть до Ради (очевидно, і на засідання комітетів також). Так, Україні такий закон потрібен. Але не менш потрібен (і негайно!) закон, який дасть змогу проголосувати 50 тисячам фронтовиків АТО, і закон про соціальне забезпечення інвалідів АТО, і закон про більшу прозорість виборів (відкладати нема куди!). Політикам, особливо за чинних обставин, слід вірно будувати ієрархію цілей і діяти прагматично.
І якщо 14 жовтня справді потрібно було виводити маніфестантів під Раду, то задля негайного ухвалення законопроектів, які дають право голосу бійцям АТО та захищають соціальні права інвалідів, які повернулися з фронту. Шануючи загиблих героїв, не можна забувати героїв живих, чи не так?
Що ж стосується підтримуваного ВО «Свобода» законопроекту з довгою назвою (автори — В’ячеслав Кириленко, Олег Медуниця та Іван Стойко), то він апріорі несе в собі певні ґанджі. Бо ж хіба тільки ОУН та УПА боролися проти всіх різновидів тоталітаризму й колоніалізму у Другій світовій війні? Хіба не існувало УНРА Тараса Бульби-Боровця? Хіба президент УГВР Кирило Осьмак та віце-президент УГВР Василь Мудрий були членами ОУН? Так, ОУН та УПА були наймасовішими структурами українського Руху Опору, але він ними не обмежувався. То чи не варто зачекати до обрання та початку роботи нової Ради — й подати їй удосконалений законопроект?
Тим більше, що законопроект цей стане самоочевидним тестом на патріотизм для парламенту нового скликання, він зіграє для нього роль своєрідного Рубікону, перейшовши який депутати психологічно і практично вже не повернуться у «стійло» УРСР чи Малоросії.
І взагалі, як на мене, конче потрібен універсальний законодавчий акт, який об’єднає статус усіх синів і дочок України, що воювали проти тоталітаризму у Другій світовій війні. Не забуваймо, що для українців (не лише вдягнених у військові однострої, а й для цивільних) ця війна розпочалася 1 вересня 1939 року, коли німецькі літаки завдали ударів по галицьких і волинських містах, а сто тисяч вояків-українців у складі Війська Польського зустріли вогнем німецькі танки, і закінчилася 2 вересня 1945 року, коли 6-та гвардійська танкова армія генерала Андрія Кравченка вийшла на берег Тихого океану в районі Порт-Артура, а генерал Кузьма Дерев’янко на борту лінкора «Міссурі» від імені СРСР підписав Акт про капітуляцію Японії. Українці воювали у тій війні під багатьма прапорами, і в тому, що біснуватий претендент на світове панування змушений був укоротити собі віку — їхня неабияка заслуга. Як і в тому, що Сталін у 1948—1949 роках відмовився від загарбання Західної Європи, побоюючись повстань у тилу, і в тому, що в 1953—1954 роках впав ҐУЛАҐ. І хоча хронологічно дві останні політичні колізії виходять за межі війни, але в обох випадках рушійною силою виступали її учасники. Інтеграція всього українського патріотичного потенціалу минувшини та сьогодення — ось той напрям, в якому слід іти новій Верховній Раді та парламентським партіям. Іти зважено й рішуче, а не з розрахунку на сумнозвісне «авось», як 14 жовтня.
