У останню суботу листопада 2005 року українці чи не вперше за всю свою історію справді «усім миром» вшанували пам’ять безневинних жертв голодоморів. Помаленьку, наче крадучись, наше суспільство починає повертатися обличчям до власного народного самоокреслення, осягаючи глибінь та пекельність трагедії 1932—33 років, співпереживаючи її як «Свою», як «Нашу». І хоч ані ступінь проникнення, ані ясність розуміння гіркого, аж до запаморочення, етапу вітчизняної історії ще не б’ють джерельним ключем, радше мерехтять кволо-непевним вогником, — все ж півкрок за півкроком українці «відкривають» для себе Голодомор як національну катастрофу, що змінила дух та душу народу на довгі віки, либонь назавжди. Для належного оновлення національної пам’яті невід’ємним чинником є поєднання щирого громадянського заповзяття з розумною державною політикою. Важливу інституційно-з’єднуючу роль у процесі цього діалогу займе задекларований у президентському указі Інститут Національної Пам’яті, місія якого мала б полягати у дослідницькій діяльності у трьох принципових напрямках: історично-фактологічному, просвітницькому та міжнародно-правовому.
ПЕРШ НІЖ ПРОСТИТИ — СЛІД ПІЗНАТИ!
З-поміж трьох основних сфер діяльності Інституту Національної Пам’яті найбільш очевидною є саме історико-фактологічна. Її суть полягає у зібранні документальних матеріалів про Голодомор, які ще можливо віднайти в архівах та спецсховищах.
Для ефективності цього процесу Інститут мусить бути забезпечений безперешкодним доступом до усіх архівних даних, які перебувають на території нашої держави. У деяких країнах, зокрема у Польщі, аналогічній інституції така інформація була передана у повне відомче розпорядження.
З огляду на те, що переважна більшість архівних джерел з питань Голодомору міститься за кордоном, важливим напрямком у межах цієї сфери діяльності має стати налагодження співпраці з відповідними установами задля отримання/обміну відповідною інформацією.
Ще одним аспектом історико-архівної діяльності Інституту повинне бути зібрання до єдиного реєстру численних документальних свідчень очевидців, які вже складені урядами кількох держав світу, низкою інституцій української діаспори та багатьма вітчизняними дослідниками.
Акумулювання та систематизація наукових студій, що велися і ведуться українською та світовою академічною спільнотою, разом з розробкою, опублікуванням та постійним оновленням каталогу джерельних даних завершує перший напрямок діяльності Інституту.
ВІД РОЗУМУ — ДО СЕРЦЯ
Другою місією Інституту Національної Пам’яті повинна стати розробка, але головне — впровадження ефективної просвітницької системи, задля поширення серед українських громадян, в першу чергу — молоді, правдивої інформації про Голодомор.
На сучасному етапі українське суспільство вшановує жертв Голодомору на інстинктивно-аматорському рівні. Наявна на тепер ситуація, коли лише незначна частина громадян сердечно осягає ступінь цієї трагедії та заповзято, часто навіть спересердя, намагається достукатися до сердець більшості співвітчизників, свідчить, що більшості українців біль Голодомору не «пече».
Корені такого збайдужіння лежать глибоко, причому одразу в кількох різних сферах. Почасти це від незнання та довголітнього виховання на сфальшованій історії радянських підручників та на зомбованих ідеалах радянської пропаганди багатьох генерацій українців.
До певної міри — через відсутність належної просвітницької політики держави та інституцій громадянського суспільства. Але також і через розніжену психологію, сформовану на рафінованих сценах з кінофільмів та інших форм віртуальної реальності, що впевнено замінила багатьом з нас справжній світ.
Розбещеним драматизмом доль кіногероїв, українцям-споживачам немає ані часу, ані бажання пізнавати чорно-білі та мовчазні сторінки власної історії. Біль Голодомору в Україні мовчить — він навіть не приспаний, він міцно спить! І хропе рефлекторними відмахуваннями багатьох з нас: «та дайте вже спокій зі своїм голодомором — тут і без нього невесело!»...
Може, тому й «невесело», що живемо перекотиполем: правдива історія для нас — це не пожовклі фотографії голодних дітей, але сакралізована майстерними радянськими кінострічками «щаслива» дійсність. «А голод? Але ж», — неохоче визнаємо ми, — «були перекоси, був неврожай — та й кому в ті часи добре жилось!» — ось такою, по-злочинному байдужою, є реакція пересічного громадянина України на одну з найбільш трагічних — а тому до неймовірного незбагненних — катастроф у світовій історії.
Щоб розтрясти ліниву до думання свідомість, слід заговорити до неї її ж мовою. Варто зняти дороге, артистичне кіно, яке згодом пустити у широкий прокат. Українцеві не досить «чути» про Голодомор — він повинен його й «побачити»! Лише це спонукає його до подальших запитань.
Вражаючі спогади очевидців мають не припадати пилом у бібліотечних сховищах, але належно поширюватися невеликими брошурами при кожній ліпшій нагоді. Так само варто було б проводити зустрічі з людьми, які пережили Голодомор, у школах та інститутах: почуте живе слово очевидця стане для багатьох поштовхом для думання.
ЧОМУ ВАЖЛИВЕ ВИЗНАННЯ?
Якщо придивитися до народів, яких спіткало лихо геноциду, одразу помітимо, що практично не існує прецедентів визнання котрогось з фактів національного винищення світовою спільнотою без відповідної міжнародно-політичної діяльності свідомих нащадків цього народу.
Неморальною є вже сама думка порівняння руйнації та непоправної, аж до генетичного рівня, шкоди, так само, як святотатством є зрівнювання кількості загиблих мільйонів того чи того народу, — адже трагедія кожної долі, що зазнала лихого насильства, є остаточною людською вартістю, а тому не може бути порівнюваною апріорі.
Це, одначе, не означає, що світова спільнота без жодного впливу готова визнати ту чи іншу національну трагедію геноцидом. Для цього необхідною є політична, дипломатична, наукова, суспільно-просвітницька активність та неабияка згуртованість самого народу.
На нас, як нації, що стала жертвою пекельного Голодомору, лежить історичний та моральний обов’язок довести світові очевидне: Голодомор 1932—1933 років був актом геноциду українського народу.
Окрім відновлення історичної справедливості та національної сатисфакції, визнання на рівні ООН Голодомору геноцидом здатне відчутно сприяти належному вшануванню жертв Голодомору. І йдеться навіть не про неодмінне порушення питання компенсацій чи вибачень, не про чинник у політичних та культурологічних дискусіях, і навіть не про низку міжнародних наукових проектів, досліджень та студій проблематики Голодомору у контексті поступу світової історії, — усе це важливо, однак головним є елементарне встановлення історичної справедливості.
Праця у цій ділянці є комплексною та вкрай непростою. Навіть при оптимальному форматі новостворюваного Інституту Національної Пам’яті самому йому не під силу буде повноцінне її здійснення. Одначе вже тепер Інститут мав би зосередитися на студіях проблематики геноциду — як з історичного та історіографічного погляду, так і в контексті міжнародного права та політики.
В Україні та за її межами існує маса молодих науковців, які змогли б «освоїти» державні кошти у цій стратегічній галузі. Неодмінно варто оголосити публічний конкурс на проведення низки досліджень «Голодомор як геноцид», причому забезпечити цьому конкурсу належну промоцію і хоча б мінімально-гідну фінансову підтримку.
Не конче усі проекти мусять здійснюватися у стінах самої інституції: увесь цивілізований світ стимулює дослідження потрібної йому проблематики шляхом надання дослідницьких грантів. Понад те, оскільки основною метою проекту є вивчення фактологічної та юридичної сторін міжнародного визнання Голодомору геноцидом, особливо вартісними були б англо- та франкомовні наукові роботи. Варто було б знайти способи у зацікавленні молодих науковців у написанні дипломних робіт та дисертацій з цієї проблематики.
НАСАМКІНЕЦЬ
Виданий у липні 2005 року указ Президента про необхідність постання в Україні Інституту Національної Пам’яті ще досі блукає чиновницькими коридорами.
Як піде справа — залежить від низки чинників, одначе існують підстави вважати, що проект таки отримає належне «благословення», а отже, ідея Інституту Національної Пам’яті може набути достатньо реальних рис.
Головним чинником, на який мусять неодмінно звернути увагу і влада, і громадські інституції, і суспільство, є загроза перетворення Інституту на типову пострадянську академічну структуру, у якій видимість роботи та формально-дидактичний академізм цінується вище за реальні справи. Слід також тримати Інститут у межах громадського контролю, обговорюючи його діяльність. Саме так нам вдасться наблизитися до виконання місії належного осмислення Голодомору як в Україні, так і в цілім світі.
КОМЕНТАР
Юрій ШАПОВАЛ , професор, доктор історичних наук:
— Я вже говорив і писав у вашій газеті, що без цього Інституту не буде України. Вважаю, що це буде ефективна інституція. Лише потрібна підтримка на найвищому рівні з боку Президента. Бо він підтримав на словах, а поки що реально нічого не зроблено. Потрібне також серйозне архівне забезпечення цього проекту.
