Директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський у сфері політичного аналізу та консалтингу працює протягом п'ятнадцяти років. Із 1989 року бере участь як менеджер і радник у виборчих кампаніях. Останнім часом консультує владу: був помічником заступника голови Верховної Ради, радником прем'єр-міністра, сьогодні — радник глави Адміністрації Президента. Нещодавно М. Погребинський виступив і як ведучий програми «Акценти» на УТ-1, гостями якої вже встигли стати найпопулярніші вітчизняні політики. Думка політолога про події та процеси політичного життя країни — в інтерв'ю «Дню».
СЕНС ЖИТТЯ ПАРТІЙ
— Ваша оцінка стану парламентаризму в Україні на сьогодні?
— Який парламент, такий і парламентаризм. Основою парламентаризму є політичні партії. Без розвиненої партійної системи не може бути повноцінного парламентаризму. А розвиненої партійної системи не може бути доти, доки партії не матимуть стимулів для свого розвитку та діяльності. Головний і єдиний стимул — це те, що успішна партія, яка користується підтримкою населення, отримує можливість правити. Наша політична система повністю відрізає таку можливість для партійних структур. Сьогодні, коли прецедентно, незаконно (адже Конституція цього не передбачає) створено коаліційний уряд, усі ці процеси відбуваються нібито навмисно. Ми, наприклад, чекаємо, коли одна партія, що має велику фракцію у Верховній Раді, запропонує свої кандидатури на деякі посади в уряді. А партії такої, за даними опитувань громадської думки, і немає зовсім. У тому розумінні, що люди про неї практично не знають. Але коли після проведення політичної реформи наша законодавча система стане такою, що партії знайдуть сенс свого існування та саморозвитку, тоді можна чекати перетворення української Верховної Ради на український парламент. Той законодавчий орган, який ми маємо сьогодні, — це така собі перехідна модель від Верховної Ради Української РСР до сучасного європейського парламенту. Тому те, що відбувалося протягом останніх днів четвертої сесії у ВР, — це абсолютно нормальна ситуація. А бурхливі сутички та дебати — це якраз, на мій погляд, прикмети зрілого парламенту, хоч як парадоксально це звучить. Ми маємо опозицію, маємо більшість. Опозиція, з одного боку, хоче суворого дотримання регламенту, а з іншого, оскільки вона ще не звикла грати за правилами, то коли їй не подобається якесь рішення, вона блокує роботу ВР. І це вселяє оптимізм. Це майже як в Ізраїлі, Італії, Японії — досить сильних парламентських демократіях.
— Тобто політична реформа стане стимулом для розвитку партій. Але чи не ризикуємо ми в такому разі? Чи впораються наші партії в їхньому нинішньому стані з новою для себе та дуже відповідальною місією?
— Найпростіша відповідь на це запитання полягає в наступному: так, ми ризикуємо. Але якщо ми цього не зробимо, то законсервуємося в сьогоднішній ситуації, яка не має жодних перспектив позитивно трансформуватися. Адже нині ми доручаємо владу кланам — навряд чи це краще. А коли ми дамо стимул партійному зростанню, то ці клани і бізнес-політичні групи отримають стимул для посилення партій. Адже тільки партія отримує владу, й іншого шляху потрапити до влади просто не буде. Мені не хочеться ображати «Трудову Україну», але вони — найяскравіший приклад у цьому випадку. У нас фактично економічний блок влади поділено між двома групами впливу: між Партією регіонів і «трудовиками». І якщо «Регіони...» стали партією (нехай завдяки тому, що їхній лідер став прем'єром і користується великою популярністю в одному з регіонів України) та навіть мають усі шанси самостійно пройти до парламенту, то «Трудова Україна» повинна ще дуже серйозно попрацювати, щоб стати впливовою не тільки в структурах влади, а й у громадській думці. Це тільки одна з причин того, чому не варто пролонгувати сьогоднішню ситуацію. Перефразовуючи відомий вислів, скажу, що нічого кращого, ніж будувати демократію, людство ще не вигадало. І кращого способу будувати демократію, ніж через партійну демократію, також не вигадало. Тому маємо, що реформа потрібна, щоб зробити безперервним ланцюжок відповідальності: уряд формують партії, які перемогли на виборах. І якщо уряд погано керуватиме країною, отже, наступного разу їх не виберуть, а виберуть інших.
Головними підсумками останнього десятиріччя стала поява Української держави й те, що шляхом приватизації зламали радянську економічну систему. А ось у політичному плані ми просто назвалися парламентом, президентом, урядом, демократичною республікою, але не потурбувалися про те, щоб наповнити ці поняття відповідним значенням. Сталася тільки реформа номінацій, але не сутності політичної системи. І ми, з політичного погляду, живемо в рецидиві старої радянської авторитарної моделі управління. Це гальмує подальший розвиток держави, економічної системи країни і, головне, гальмує соціальні реформи. Адже чому відбулася економічна реформа? Чому вдалася приватизація? Тому що впливові сильні люди, значна частина яких була не останніми людьми за радянської системи, були зацікавлені в ній. Адже реформа не відбувається, якщо немає зацікавленого суб'єкта. Так, ці люди нажилися. І слава Богу! Бо якби вони не нажилися, то ми б зараз були Білоруссю в економічному розумінні. Нічого поганого про Білорусь! Навпаки — білорусам можна тільки поспівчувати: вони ще повинні пройти цей нелегкий шлях ринкової трансформації економіки.
Тим часом соціальні реформи, у яких зацікавлена переважна більшість населення України, перебувають у зародковому стані. Просто тому, що ті, хто здатен щось зробити в цьому напрямі, в цьому не дуже зацікавлені, — вони мають усе. Пригадуєте виступ одного симпатичного та перспективного політика під час парламентської кампанії 2002 року? Він тоді сказав, що взагалі не бачить жодної проблеми з пенсіями. На його думку, діти повинні заробляти та забезпечувати своїх батьків. Тільки багата людина, яка хай навіть замислюється над реакцією на її слова мільйонів пенсіонерів, може дозволити собі говорити таке. А для переважної більшості людей це — блюзнірство. Але населення цілком відірване від прийняття рішень. І для тих, хто приймає рішення, думки виборців, м'яко кажучи, не дуже важливі. Тому соціальні реформи без політичної реформи ніколи не будуть реалізовані. Політична реформа замкне зв'язок між владою та народом. Людям при владі буде небайдуже, що про них думають ті, хто отримує пенсію.
— Чи вважаєте ви оптимальним законопроект №4105, з яким сьогодні здебільшого пов'язують подальшу долю політреформи?
— Ні, звичайно. Цей законопроект має безліч недоліків. Але він такий, яким він міг виявитися для того, щоб зберегти шанси на 300 голосів. Там є позиції, проти яких я категорично виступаю. Я нечасто погоджуюся з Володимиром Литвином, але коли він критикує імперативний мандат, я цілком з ним погоджуюся. Це потворна норма, яка фактично означає, що нам зовсім не потрібно обирати 450 депутатів. Досить вибрати 5—7 лідерів фракцій. При цьому імперативному мандаті завжди можна створити систему, в якій думка окремого депутата втратить будь-яке значення. Адже якщо такий депутат у чомусь не погоджуватиметься з лідером фракції, останній може його просто витурити з парламенту. Тобто це дуже погана норма. Але за цю норму боролися комуністи, її ж вимагали Ющенко та Мороз. У цьому випадку, я вважаю, вони спиралися не на міркування ефективності та демократичності майбутньої політичної системи країни, а на суто тактичні міркування.
Я також проти того, щоб до Конституції вносити норму про парламентські вибори. Закон про вибори — це така річ, яку можна змінювати під кожні вибори. І це нормальна світова практика. В Угорщині, наприклад, якщо не помиляюся, протягом останніх 15 років разів вісім змінювали закон про вибори. Закон про вибори відображає зрілість політичної системи. Тобто по мірі того як політична система стає зрілішою, змінюється і закон про вибори. І що ж — тепер щоразу вносити зміни до Конституції? Але, знову ж таки, на цій нормі наполягають опозиційні фракції. А без них не можна провести зміни до Конституції.
Я проти норми про право вето президента на економічні закони. Адже президент не матиме жодного стосунку до економічного блоку в уряді. Це цілковито справа більшості та прем'єра і з президентом не має узгоджуватися. Для того, щоб президент зміг накласти вето, він повинен мати апарат. Наприклад, економічне управління АП. У тому варіанті, як я бачу політичну реформу, економічного управління АП не буде взагалі. А з нормою про вето його доведеться зберегти. Хоча реально ця структура малофункціональна і не несе жодної відповідальності. Крім того, більшості в 300 голосів у парламенті ніколи не буде. Буде щонайбільше більшість у 235 голосів. Партії, що становлять цю більшість, обіцяли щось людям, коли йшли на вибори. Потім вони написали якусь загальну компромісну програму роботи уряду та почали діяти. Уряд запропонував закон. Більшість його підтримала. А Президент раптом візьми і заяви: «А мені не подобається цей закон» — і застосовує право вето. І тепер виходить, що ця більшість має зібрати 300 голосів, щоб подолати вето. А де їх узяти, ці 300 голосів? Точно кажучи, у цьому разі партії, які сформували уряд, матимуть право сказати: «Президент не дає нам реалізувати нашу програму, тому ми не можемо нести відповідальність перед вами, дорогі виборці». Насправді вони, швидше за все, або відмовляться від цього законопроекту, або розпочнуться політичні ігри для пошуку голосів, яких бракує для подолання вето.
— Але президента, згідно з цим законопроектом, обирає парламент...
— Так, але його, знову ж таки, обиратимуть 300 чоловік. А це велика різниця. 226 депутатів, тобто більшість, можуть обрати сильного президента. Крім неї, сильного президента може ще обрати народ. Але його не можна обрати 300-мa голосами в нашій політичній ситуації. Це за визначенням буде компромісна фігура. Наприклад, людина, яка влаштовує комуністів та олігархів. Це буде дуже пристойна людина, явно без авторитарних схильностей. Або, припустімо, фігура, яка влаштовує комуністів і націоналістів. Щоправда, здається, таких у природі не буває. Або людина, яка б влаштовувала націоналістів і центристів. Самі можете підставити фігури політиків, яких ви вважаєте потенційно сильними, і побачите, що за сильну фігуру така коаліція не проголосує.
ПРО «КОРОТКОГО» І «ДОВГОГО» ПРЕЗИДЕНТІВ
— Що, на вашу думку, стоїть за розглядом ПАРЄ питання про конституційну кризу в Україні?
— У нас є депутати, які живуть в цьому ПАРЄ і дуже добре там почуваються. Страсбург — прекрасне місто. Частина цих депутатів добре володіє англійською мовою. Причому це здебільшого опозиційні депутати. Представники більшості, які, як правило, не знають мови, там не дуже популярні. У результаті депутати ПАРЄ більше працюють з тими українськими опозиціонерами, які знають мову. Тому вже склалася певна традиція впливу на цю міжнародну організацію. До одних у ПАРЄ прислухаються, інших ігнорують, а треті, власне, і не наполягають ні на чому, крім як побувати у Страсбургу. До цього можна додати, що переважна більшість депутатів ПАРЄ знати не знає, де ця сама Україна живе та що там відбувається. Тому щойно в Україні в опозиції починаються якісь проблеми, вони приходять туди: мовляв, виручіть, у нас свавілля, демократія розвалюється... При цьому описують усе так, неначе в Україні справді ось-ось настане цілковитий крах усього. І ви знаєте, я думаю, що по-своєму в даній ситуації вони абсолютно правильно діють. Посудіть самі: у них там немає серйозних опонентів у зв'язку з пасивністю депутатів із більшості, і все, що вони кажуть, приймають за чисту монету. Тим більше, що ПАРЄ — це ж так само парламент, у якому 25 різних думок. Не подумайте тільки, що я зневажливо ставлюся до функції ПАРЄ. Проте частка скепсису в моєму ставленні до цієї організації присутня. Я був там кілька разів, спілкувався з чиновниками, депутатами та добре уявляю собі, як там триває робота. Мені розповіли про один цікавий епізод із діяльності ПАРЄ. Моніторинговий комітет «викликав на килим» Ліхтенштейн і розповідав їм, яка в них неправильна, неєвропейська та недемократична конституція. Ліхтенштейну говорили, що з такою конституцією не можна жити в ХХI столітті і тим більше бути членом Парламентської Aсамблеї. На що Ліхтенштейн, який живе з цією конституцією вже кілька століть, відповів, що, мовляв, плювати вони хотіли на такі розмови і наміру змінювати конституцію не мають, навіть якщо їх виключать із ПАРЄ. На цьому все закінчилося. Не ручаюся за достовірність у деталях, але смисл, схоже, був саме такий.
Але, попри все, я хочу сказати, що ми зацікавлені в активності стосовно нас ПАРЄ. Тому що ми маємо погані традиції: нам потрібно, щоб нам увесь час говорили — якщо ви вступили до Ради Європи і взяли на себе певні зобов'язання, то будьте ласкаві їх виконувати. У наших інтересах, щоб хтось, у кому ми справді зацікавлені, вимагав від нас постійного саморозвитку. Але ми також повинні мати власну гордість. Мені здається, що розмова з представниками ПАРЄ в цьому випадку має тривати приблизно в такій тональності: мовляв, «ми дуже вас поважаємо і багато в чому з вами погоджуємося. Але в даному конкретному випадку ми якраз і будуємо демократію» (тут слід навести аргументи). Якщо вони все одно не зрозуміють, то ми просто повинні робити свою справу, — зрозуміють потім.
— Представники ПАРЄ приїжджали сюди розібратися в нібито наявній конституційній кризі. На вашу думку, з якою кризою ми маємо справу сьогодні?
— Якщо протягом якогось часу робота парламенту блокована, таку ситуацію можна сміливо називати парламентською кризою. А говорити про конституційну кризу — це нісенітниці. Адже ми живемо за чинною Конституцією і не внесли до неї поки що жодних змін.
А що стосується виходу з парламентської кризи, то я з оптимізмом дивлюся на таку перспективу. Мені здається, що потенціал та агресія блокування в опозиції зійшли нанівець, драйв зник. Звичайно, необхідні якісь кроки до початку наступної сесії з обох сторін. Я не думаю, що вдасться переконати депутатів вийти на позачергову сесію, — особисто я не вважаю цю ідею вдалою. Але зустрічі представників більшості й опозиції необхідні. Проте опозиції так само невигідно довго блокувати роботу парламенту. Адже вони не хочуть, щоб більшість пішла в інше приміщення і там спокійно приймала собі все, що хоче!.. У такому разі опозиція буде усунена від усіх важливих рішень і процесів, у тому числі й від політичної реформи, і повністю маргіналізується. Але ж вони вважають, що мають хорошого кандидата на президентські вибори. А отже, вони зацікавлені в тім, щоб була сформована Центральна виборча комісія, яка оголосить початок виборчої кампанії. Тому мені здається, що незабаром усі заспокояться і домовляться. Днями в телепрограмі, яку я веду на УТ-1, у гостях були Ющенко та Мороз. І я з усього ними сказаного зробив висновок, що, по суті, до компромісу не вистачило зовсім трішечки. І Ющенко, і Мороз кажуть, що в законопроекті №4105 їх не влаштовує тільки один пункт — «короткий президент». Насправді, Мороз — один з ідеологів переходу до парламентської республіки, тому він, звісно, не проти обрання президента парламентом, ну, можливо, не в 2006 році, а пізніше. Отже, як мені здається, за великим рахунком, йому однаково. А Ющенку не однаково — йому хочеться бути «довгим» президентом. Тож і нехай би переконував у недоцільності «короткого» президента комуністів або депутатів із більшості — навіщо ж блокувати роботу? Крім того, вважаю, що для Ющенка навіть краще, щоб у 2004 році народ обирав президента на два роки. Він повинен усвідомлювати, що якщо він і буде президентом, то тільки однієї частини України. А на сході та півдні країни перевагу однаково здобуде інший кандидат. Чому б йому не використати ці два роки для того, щоб переконати другу частину, що він хороший президент? Адже тоді в 2006 році і парламент за нього проголосує. Та вибори можна ще й програти. І ось якщо Ющенко програє вибори на «два роки», в нього ще залишається шанс, але якщо він програє вибори «п'ятирічного президента», його політична кар'єра, я впевнений, на цьому закінчиться.
— А як ви оцінюєте дії опозиції та більшості протягом останніх тижнів, із погляду політичної ефективності та політтехнологій?
— Мені б не хотілося профанувати політтехнології, відповідаючи на це запитання. Те, що робила опозиція, навряд чи можна назвати політичною технологією. Просто є групи, які іншого способу досягнення своїх цілей не бачать. Для них це ефективний спосіб виживання. Наприклад, вже помічено, що в БЮТ і, зокрема, в Юлії Тимошенко, якщо немає таких ефектів, падає рейтинг. А ось якщо говорити про те, виграв чи програв політтехнологічно Ющенко, то, мені здається, він програв від цього блокування. Але деякі групи в його блоці виграли. Тому мені складно відповісти на ваше запитання чітко. Для цього була б потрібна окрема розмова.
— Які шанси, що президентську реформу реалізують до президентських виборів?
— Будь-який прогноз трохи безвідповідальний. Але якщо всі основні суб'єкти діятимуть відповідно до своїх політичних інтересів, ігноруючи при цьому приватні інтереси окремих фігур у їхніх командах, то, я впевнений, перевага буде на боці тих, хто захоче проголосувати за реформу. Тому я сподіваюся, що реформу проголосують. Адже, як я уже раніше сказав, вона потрібна більшості українських громадян і на даний момент відповідає інтересам усіх основних політичних сил.
— Опозиція погрожує йти до кінця, аж до розпуску парламенту... Ви — радник при Адміністрації Президента. На вашу думку, розпуск парламенту — це вихід із ситуації? Ви б радили Президенту розпускати парламент?
— Ні. Розпуск парламенту на сьогодні — це неймовірна дурість. Це рішення суперечить інтересам і нинішнього Президента, і майбутнього, й уряду, і майже всіх депутатів. Я не вбачаю жодних підстав для такого кроку, крім того, що є два десятка депутатів, які цього хочуть. Причому більша частина з них хоче цього через дурість, не розуміючи, що на повторних виборах до парламенту вони просто не потраплять, оскільки їхня партія не пройде.
«ПОРЯДОК ДЕННИЙ» ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ
— Якщо політична реформа відбудеться до виборів, який новий смисл і відтінок привнесе в кампанію її реалізація? Наприклад, багато хто вважає, що якщо політреформу реалізують, то головними виборами стануть вибори не цього року, а 2006-го...
— Мені здається, що у разі реалізації реформи вибори 2004 року не матимуть такого напруження й істерії, як якби реформа не пройшла. Але вони, як і раніше, є дуже важливими. Усе-таки президент залишається дуже впливовою політичною фігурою. Тому боротьба за цей пост буде неабиякою. І далі починається невизначеність. Ми досі не знаємо, коли визначиться і чи взагалі визначиться з єдиним кандидатом більшість. Хоча, якщо подивитися на результати опитувань громадської думки, зрозуміло, що сьогодні на цю роль може претендувати тільки Янукович.
— А якою буде роль «короткого» президента?
— Це залежить від того, хто стане цим президентом. Тому що один на його місці займеться формуванням політичної сили «під себе» для того, щоб перемогти на парламентських виборах. Другий поставить собі завдання поламати цю реформу. Оскільки його всенародно обрали, і він захоче відбути повноцінний термін. Розглядаючи ці варіанти, ми переходимо до сфери політологічних сценаріїв, а це темний ліс... Поки що давайте зупинимося на тому, що це залежить від того, хто переможе. А шанси поки що в Ющенка та кандидата, якого підтримає влада, приблизно однакові. Це — моя оцінка. А опитані нами громадяни країни вже сьогодні вважають, що більше шансів у кандидата, якого підтримає влада.
— Як вплине на майбутню кампанію дозвіл КС балотуватися нинішньому Президентові на третій (чи другий) термін?
— Давайте зачекаємо, що скаже Президент.
— Суттю минулих президентських виборів, як це сьогодні вже можна стверджувати, було закріплення підсумків первинного накопичення капіталів і закріплення статусу комуністів як політичної сили, що не має шансів на перемогу. З огляду на такі параметри, що буде суттю цих виборів?
— Поки ще порядок денний не сформовано. Можливі варіанти. Наприклад, у внутрішній політиці — конфлікт ідеї спадкоємності влади (тобто збереження всіх існуючих позитивів при обіцянці внести деякі корективи курсу) й ідеї рішучих змін, що супроводжуються переділом власності та різким оновленням кадрового складу елітного правлячого прошарку. У геополітиці — конфлікт уявлень про роль України в Європі та мир між тими, хто вбачає Україну як «другу Польщу», тобто конкурує з Польщею за роль головного форпосту США в Східній Європі, і тими, хто вважає, що потрібно йти на зближення зі старою Європою (Німеччина, Франція…). Очевидно, що перша роль створює конфліктні лінії у відносинах із Росією, а друга, навпаки, сприяє гармонізації відносин із нашим північним сусідом. Але це лише варіант — можливо, через два- три місяці з'ясується, що порядок денний — зовсім інший.
— Опозиційні ЗМІ звинувачують вас у тому, що ви ангажований політолог. А як ви себе самі ідентифікуєте: політолог, політтехнолог, діючий непублічний політик?
— Ні для кого не є таємницею, що я працюю з Адміністрацією Президента, тобто з владою. Цю частину моєї діяльності (поки що вона триває) я не обговорюю публічно. Але вже з самого факту співпраці з АП за визначенням випливає, що я — «ангажований владою». Для опонентів влади це — достатній мотив для звинувачень у всіх гріхах, і сперечатися з такими критиками безглуздо.
З іншого боку, я вже багато років присутній у публічному просторі як політолог, який коментує поточну політичну ситуацію. Я висуваю свої аргументи і вважаю, що при цьому я ангажований тільки здоровим глуздом, моїм баченням майбутнього України, своїми власними уявленнями про те, що добре та що погано в політиці. Коли я виступаю публічно як політолог, я вважаю себе об'єктивним коментатором поточних подій і відділяю себе від діяльності консультанта влади. Тому мені б хотілося, щоб проти моїх аргументів висували аргументи, а не говорили: ти помиляєшся, бо ти ангажований. Принаймні ніхто не нав'язує мені своїх уявлень та оцінок; усе, що я кажу публічно, це моя і тільки моя думка.
— Як ви оцінюєте ступінь кондицій українського політичного класу, його конкурентності в пострадянському, європейському та світовому контексті?
— Це дуже широка тема. «Кондиції» політичного класу можна оцінювати, використовуючи різні критерії. Про один із них я вже згадав. Це здатність діяти відповідно до своїх політичних інтересів. Тут, мабуть, нашим політикам належить ще багато чого навчитися. Згадаю ще про один. Цей критерій можна назвати геополітичною суб'єктністю. Простими словами — наскільки український політичний клас подолав комплекс «меншовартості»? З цим справа йде погано, особливо зліва та справа від політичного центру. Але оскільки ліві, по суті, на владу не претендують, то це і не так важливо. А, наприклад, «Наша Україна» претендує. І при цьому постійно шукає заступництва, підтримки та захисту в наших стратегічних партнерів на Заході. Хоч як це дивно, але найавтономнішими й «найсуб'єктнішими» є центристи, які є опорою сьогоднішньої влади. Подивіться на їхнє політичне лавірування (голосування і за відправку військ до Іраку й, одночасно, за ЄЕП) і на ту (часто — контрпродуктивну!) завзятість, із якою вони чинять опір входженню іноземного капіталу до України, причому неважливо, якого походження — чи західного, чи російського.
— У якому президенті України, на вашу думку, зацікавлені наші партнери по євроатлантичній інтеграції та Росія? І чи не вважаєте ви, що у разі реалізації трьох найбільших російсько-українських проектів (ЄЕП, реверс Одеса — Броди та газовий консорціум) Росії вже буде однаково, хто стане президентом в Україні?
— Дозвольте мені відповісти на «перевернене» запитання — «в якому президенті НЕ зацікавлені наші партнери по євроатлантичній інтеграції та Росія?» Років 100 тому російський філософ Костянтин Леонтьєв зауважив: «Є люди дуже гуманні, але гуманних держав не буває…». Думаю, це слушно й сьогодні, тому наші партнери НЕ зацікавлені в тому, щоб президентом України став сильний представник центристських політичних сил, здатний провести автономну зовнішню політику в інтересах виключно українських.
— Як ви оцінюєте рівень українських політтехнологів і політологів? Чи мають потребу вони в, скажімо так, «негуманітарній» допомозі з-за кордону, зокрема Росії?
— Ми багато чого не знаємо й не вміємо, тому вчитися ніколи не пізно. Що стосується «допомоги з-за кордону», то нас, як правило, «не запитують». А позбутися конкуренції у відкритому суспільстві неможливо, та й шкідливо. Намагатися це зробити — означає ніколи не стати конкурентноспроможними.
