Сьогодні економіка України перебуває «на підйомі» за всіма показниками. Це багатьом дає привід говорити якщо не про появу «Східноєвропейського економічного тигра», то про очевидний успіх обраної нами моделі перетворень та подальші перспективи. Проте слід визнати справедливими і деякі побоювання щодо нестійкості такої «післякризової динаміки». Як відзначив у своєму виступі на науково-практичній конференції «Стратегія стійкого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004 — 2015 рр.)» Президент України Л.Д. Кучма, було б невиправдано покладатися на інерцію зростання, і якщо не буде адекватної економічної політики, то цей період може виявитися нетривалим.
Справді, що стосується поточного управління економічним зростанням та антикризового політекономічного менеджменту, то фінансово- економічний блок Кабміну демонструє безперечний професіоналізм, проте спільним недоліком усіх українських урядів можна вважати переважання тактики над стратегією, обережність у прийнятті не завжди легких і популярних, але життєво необхідних рішень. Хоча без них основне завдання «Стратегії економічного та соціального розвитку України» — досягнення 12 — 13 тисяч доларів середньодушового ВВП і зростання економіки більше ніж удвічі до 2015 року — ризикує залишитися нездійсненною мрією, хоча й цілком реалістичною на сьогодні…
Якби не перманентні політичні конфлікти та підготовка політичних еліт до майбутніх президентських виборів, то темою №1 за актуальністю та за стратегічною значущістю для України, напевно, стало б питання про структуру національної економіки та її системні проблеми.
«ЗАПАМОРОЧЕННЯ»
Зараз досить багато йдеться про високі темпи зростання ВВП, рекордні обсяги залучених іноземних інвестицій, відродження цілих галузей промисловості й економічних регіонів. Проте такі питання як характер технологічного укладу національної системи виробництва, тип наявного зростання показників та адекватність методології управління соціально-економічними процесами — залишаються поза увагою переважної частини експертів і політиків. Для того, щоб внести деякий момент об’єктивної критичності в оцінки нинішніх економічних досягнень України, а також позбутися «запаморочення від перемог», досить звернути увагу лише на кілька основних аспектів.
Що стосується динаміки ВВП. Наприклад, темпи зростання ВВП післявоєнного Афганістану перебувають на рівні 30%, проте з цього факту ніхто не робить висновків про появу нового «Мусульманського тигра». Це лише цифра, на значення якої впливає тільки «ефект бази», тобто глибини попередньої кризи, та показники попереднього періоду, а також зовнішня кон’юнктура у вигляді міжнародної допомоги. Ті самі чинники, але меншою мірою присутні сьогодні і в Україні. І те, що нинішня динаміка багато в чому є стихійною та не зобов’язана своїм існуванням якійсь чіткій стратегії управління зростанням, підтверджує хоч би несподіванка наявних результатів і суперечність початкових офіційних прогнозів.…
Стосовно іноземних інвестицій. Темпи їх притоку в українську економіку справді вражають, але не дивують. Має місце глобальний тренд — світовий капітал відчув пожвавлення пострадянських економік і попрямував до нових «точок зростання». У російську економіку таких інвестицій влилося на порядок більше, і Володимир Путін із цього приводу навіть висловив думку, що сьогодні Росії потрібні не іноземні інвестиції, а нові технології та вклади в професіональну підготовку фахівців. Ще раніше радник Путіна з економічних питань А. Ілларіонов відзначав таку особливість іноземних інвестицій для країн сировинної експортної орієнтації, як здатність консервувати відсталий стан виробничої інфраструктури та відволікати ресурси від тих галузей, які в перспективі могли б забезпечити якісне соціально-економічне зростання. Не зайвим буде додати й те, що фінансові інвестиції в умовах економічної глобалізації, високої мобільності інвестиційних потоків та нерозвиненості національних ринкових інститутів мають властивість «надувати мильні бульбашки», а за найменших ознак кризи «обвалювати» ринки, репатріюючи і капітали, і прибуток.
Щодо галузей виробництва. У розвинених економіках близько 70% національного доходу створюється в сфері послуг і нематеріального виробництва. Сюди входить виробництво й експорт технологій, обробка та передача інформації, реклама і консалтинг, обслуговування техніки й обладнання, управлінська рента, доходи від угод на ринках цінних паперів тощо. А в Україні структура національного доходу за галузями і сферами виробництва має зворотну картину. Основний дохід формують експорт сировини і продуктів із низьким рівнем переробки, металургійний експорт, виробництво тепла й енергії, машинобудування та сільськогосподарський експорт (крім минулого неврожайного року). Це відповідає рівню економік розвинених країн, пройденому в 70- ті роки минулого століття.
Що стосується географії економічного зростання в Україні, то наявна істотна міжрегіональна диференціація як у плані доходів населення, так і в значенні рівня промислового розвитку. За оцінками експертів, із 1990 року триває тенденція до поглиблення міжрегіональних диспропорцій і формування стійких регіональних кластерів економічного розвитку-відставання. Найнижчі показники розвитку традиційно демонструє Чернівецька, Закарпатська та Тернопільська області. Найвищі — Київ, Донецька, Харківська та Дніпропетровська області. Показники регіонів-лідерів і регіонів-аутсайдерів співвідносяться за обсягами ВВП як 1:10, за товарообігом — 1:11, за прямими іноземними інвестиціями — 1:65, за капіталовкладеннями — 1:12, за доходами на душу населення — 1:3 — 1:4,5.
«РІВЕНЬ» ТЕХНОЛОГІЙ
Критичний погляд на стан національної економіки доповнює констатація головної на сьогодні структурної економічної проблеми, а саме — технологічної багатоукладності виробництва. Причому сама багатоукладність — явище нормальне, за умови, що нижчі уклади сполучаються з вищими і поступово самі замінюються. А в нас різнотипні технологічні конгломерати існують і відтворюються паралельно: нарівні з індустріальними «ядрами» та незначними осередками постіндустріальної економіки існують доіндустріальні елементи, відбувається «повзуча» деурбанізація та деградація значних територій, поглиблюється криза сільської соціально-економічної інфраструктури.
Якщо проаналізувати офіційну економічну статистику та зіставити дані з класичними канонами технологічного розвитку, матимемо приблизно таку картину. Третьому технологічному укладу, розквіт якого припадає на післявоєнні роки і ядро якого становлять виробництво електроенергії, сталі, вугілля, важких машин і неорганічної хімії відповідає близько третини промислового виробництва України. На четвертий уклад, що домінував у 80-х роках минулого століття, в основі якого лежить кольорова металургія, нафтопереробка, точне машинобудування та приладобудування, традиційний ВПК, автомобілебудування, а також електронна промисловість — припадає ще стільки ж. А що стосується п’ятого технологічного укладу, що визначає власне постіндустріальний тип виробництва, тобто складної обчислювальної техніки, сучасних видів озброєнь, програмного забезпечення, авіаційної промисловості, телекомунікацій, роботобудівництва та нових матеріалів, то на його частку припадає лише приблизно 3 — 5% у загальній структурі національної економіки. Це свідчить про те, що в системі міжнародного розподілу праці Україна займає явно збиткові та безперспективні позиції, які стрімко зміцнюються прогресуючим наростанням відставання. Як відомо, кожен подальший техно-виробничий уклад є коротшим у часі та глибшим за характером соціально-економічних змін, ніж попередній.
«ЛЮДСЬКИЙ ЧИННИК»
Красномовний факт — в українському «списку мільйонерів» лідирують ті бізнесмени, які нажили свої багатства на експорті металопродукції, виробництві вугілля та сталі, енерготрейдерстві, приватизації розподільних компаній і великих промислових підприємств. А на Заході значну частину найбільших багатств також накопичували «за одне покоління» і також «із нуля», але переважно в секторі неоекономіки: в інноваційному бізнесі, консалтингу, виробництві нових технологій. І річ тут аж ніяк не в моральному аспекті питання про наддоходи, а в структурних передумовах.
Неможливо обійти і питання професіональної підготовки кадрів для виробництва. Якщо проаналізувати структуру державного замовлення в системі вищої освіти, затвердженого цього року, то легко побачити, що квота на підготовку фахівців п’ятого технологічного укладу (програмістів, інженерів комп’ютерних систем тощо) з великою натяжкою становить 3 — 5% від загальної чисельності. Тобто нинішнє незавидне становище в кадровому забезпеченні інноваційної економіки консервується ще щонайменше на п’ять років. Про що тут ще можна говорити?..
Сюди ж слід додати і ще один суто пострадянський феномен — залученість більшості економічно активних і кваліфікованих людей до різних видів відносин, не пов’язаних у єдиний ланцюжок типового виробництва. Те, що дипломований інженер або висококваліфікований робітник у вільний від основної роботи час працює на присадибній ділянці, яка слугує йому основним джерелом існування — це також велика проблема для економіки, оскільки не тільки розмивається соціально-групова структура суспільства, стиль споживчої культури, а й відсутня мотивація до підвищення основної кваліфікації, зрештою не підвищується якість і не посилюється спеціалізація праці.
ТЕСТ НА КОМПЕТЕНТНІСТЬ
Ситуація справді складається досить таки неприваблива, але аж ніяк не безнадійна. У чому може бути вихід із ситуації?
По-перше, необхідно сміливіше перейти на ринкові стимули інноваційного розвитку — податкові, кредитні. Потрібно провести послідовну державну політику впровадження нових технологій і відповідного «міжукладного» перерозподілу наявних ресурсів. Як один із радикальних, але дієвих варіантів, можуть застосовуватися санкції у вигляді підвищення оподаткування для тих підприємств, які розширюють виробництво, ігноруючи потреби його технологічної модернізації. Доцільним було б також істотне підвищення інноваційно-інвестиційної ролі приватизаційної політики.
По-друге, слід підвищувати якість державного замовлення в науково-технічній сфері. Потрібні масштабні довгострокові програми за тими пріоритетами, які можуть мати стратегічне інноваційне значення. Потрібна підтримка українських технопарків, які сьогодні є єдиними полюсами постіндустріального зростання в масштабах усієї економіки.
По-третє, необхідно вдосконалити принципи промислової політики, а саме: зосередити більший акцент на питаннях розвитку інфраструктури, промисловій реінтеграції економічних регіонів, інноваційному розвитку базових галузей.
Час визнати і той факт, що інноваційна політика може ефективно реалізовуватися тільки у зв’язці з регіональною, просторово-виробничою та геоекономічною політикою. Тому необхідно компенсувати практичну відсутність автономного вектора державної регіональної політики, використовувати колосальний радянський досвід у плануванні розвитку територій. У багатьох європейських країнах, таких як Франція та Німеччина, інноваційні реформи починалися саме з питань регіональної геоекономіки. А в Україні регіоналізм поки що існує лише в теорії. Без сумніву, таких авантюр, як «Програми ліквідації безперспективних сіл», які були в СРСР, допускати не можна, але нинішні депресивні економічні райони потрібно реанімувати і для цього існує безліч моделей, які довели свою ефективність…
Повертаючись до оцінок наявного зростання, слід зауважити, що політики напередодні виборів схильні займатися популізмом, применшувати або виславляти досягнення окремих періодів, маніпулювати цифрами — й іноді це робиться особливо цинічно. Тому чітка позиція того або іншого претендента на вищу державну посаду з питань підвищення технологічної укладності виробництва, модернізації механізмів політики розвитку та чіткого розставляння інноваційних пріоритетів — це досить ефективний «тест» на компетентність та елементарну політичну щирість.
