Здається, цього цілком достатньо, щоб відмовитися від ідеї проведення референдуму як непотрібного й такого, що дорого коштує. Але все відбувається з точністю до навпаки — президентське оточення вперто нав'язує народу ідею зміни Конституції шляхом референдуму. Саме ці обставини, включаючи й заяву прес-секретаря Президента України Олександра Мартиненка від 12 січня ц.р., змушують знову повернутися до теми референдуму задля аналізу останніх подій та прогнозування можливих варіантів подальшого їх розвитку в політичному житті України в разі проведення референдуму.
У світлі сказаного вище постає головне запитання — навіщо проводити референдум, який не є вирішальним для зміни Конституції? Але якщо референдум не матиме правових наслідків, то це ще не означає, що він не може мати наслідки неправові. Вже зараз можна зробити висновок, що в президентському оточенні є певна група, зацікавлена в проведенні референдуму, і вона має значний вплив на Президента в цьому питанні. Виходячи насамперед з інтересів президентського оточення, можна допустити, що референдум може бути потрібен для того, щоб: а) полякати народних депутатів з метою домогтися створення в парламенті пропрезидентської більшості; б) використати результати референдуму для тиску на ВР, щоб вона прийняла зміни до Конституції, які будуть внесені Президентом (тобто депутатам буде запропоновано позбавити себе повноважень і недоторканності своїми ж руками); в) спираючись на «народне волевиявлення», розпустити нині чинний парламент і змінити Конституцію указом Президента (тобто піти неконституційним шляхом, розігравши «білоруський варіант»). Кожен із цих можливих варіантів заслуговує на аналіз, аби визначити ступінь їхньої ймовірності та змоделювати можливі наслідки.
Якщо Президент дійсно вирішив конструктивно співпрацювати з ВР (а без створення парламентської більшості це неможливо) й відмовитися від образу ворога в особі ВР, то такий крок можна тільки вітати. Але непокоять заяви, що періодично лунають з АП, про те, що референдум обов'язково (незважаючи навіть на утворення більшості? — Авт. ) відбудеться, та й сам метод тиску на парламентаріїв, лояльних до Президента. Тим паче, що його оточення вже звикло до наявності «ворога» (звичайно, внутрішнього, бо не хочеться псувати стосунки ні з Заходом, ні з Росією), на підступи якого завжди можна списати всі невдачі. Якщо ж у ВР буде утворена стійка більшість, яка буде тісно співпрацювати з Президентом і Кабміном, то в особі ВР буде втрачено образ ворога, що протидіє реформам, і на якого, в разі подальшого погіршення соціально-економічного становища, можна «навішати всіх собак». Перевага нелівих сил у ВР в поєднанні з можливими невтішними результатами діяльності нових реформаторів призведе до того, що на наступних виборах парламент стане абсолютно «лівим», а перспективи розвитку правої ідеї в Україні зменшаться до нуля. До того ж в умовах, коли ліві вже не зможуть блокувати прийняття потрібних виконавчій владі законів, настане час спільної відповідальності всіх гілок влади разом із Президентом, що йому, як доводять усі попередні події, зовсім не потрібно. Тому неважко передбачити, що Президент постане перед необхідністю дистанціюватися від парламентської більшості й перекласти на неї всю провину в разі провалу чергових реформаторських кроків. Такий розвиток ситуації Леоніду Кучмі невигідний через те, що, по-перше, втратить багатьох прихильників з правого табору, по-друге, отримає 2002 року в новому парламенті ліву більшість, поведінку якої стосовно Президента передбачити неважко. Тому найменше за всіх повинен бути зацікавлений у створенні парламентської більшості саме Президент, тим паче, якщо в нього немає стовідсоткової впевненості в поліпшенні соціально-економічної ситуації в країні.
Варіант другий — використання результатів референдуму (а в тому, що вони будуть «такі, які потрібні», сумніватись не доводиться, бо в нашому суспільстві поки що переважають не свідомі громадяни, а піддані, котрі завжди голосують за чинну владу) для тиску на ВР з метою змусити її прийняти зміни до Конституції, які будуть внесені Президентом у вигляді законопроекту. Оскільки цей шлях відповідає Конституції, то в ньому нема нічого поганого. Якби не два «але». Ніщо не заважає Президентові внести цей законопроект і без референдуму. А сподіватися на те, що народне волевиявлення якимось чином вплине на народних депутатів, — щонайменше наївно. Практика доводить, що більшість із них, в тому числі й ліві, приймає рішення, керуючись абсолютно іншими міркуваннями, ніж воля народу. Цілком вірогідно, що з усього цього може вийти мильна бульбашка, а гроші на референдум будуть витрачені значні. Та винен, звичайно, буде той, хто призначив референдум. Тож чи потрібно це Президентові?
Третій можливий варіант — використати результати референдуму як привід, щоб розпустити парламент і внести зміни до Конституції відповідним указом Президента. Цілком вірогідно, що це може бути зроблено після випробування другого варіанту, якщо ВР відхилить президентський законопроект, що тільки посилить аргументацію Президента — парламент, який не прислухався до волі народу, заслуговує на розпуск. Цей варіант передбачає антиконституційні дії, які можна засудити, визнавши їх такими, але їм важко протистояти, бо силові структури підпорядковані не Верховній Раді. Головне питання тут полягає в готовності вдатися до таких дій. Як на мене, то тут все залежить від ступеня впливу тих чи інших груп в оточенні Президента. Якщо гору візьмуть «яструби», то Україну чекає «білоруський варіант» з українською особливістю, що полягає у встановленні правоавторитарного режиму, на відміну від лівоавторитарного в Білорусі. Але для суспільства будь- який авторитаризм є авторитаризмом, незалежно від того, якого він кольору. Відмінність полягатиме тільки в тому, що панівною стане права ідея, життєздатність якої буде утверджуватись авторитарними методами.
На користь великої ймовірності третього варіанту розвитку подій свідчить те, що зацікавлені кола отримують повний контроль над суспільством при формальному збереженні декорацій демократії. Бо мало хто повірить, що, в разі примусового розпуску ВР всупереч Конституції, вибори до нового парламенту будуть демократичними, а змінена Конституція не буде порушуватися. Спокуса достатньо велика для декого, щоб вдатися до реалізації третього варіанту. Сподіватися на негативну реакцію Заходу не варто — достатньо згадати, як він відреагував на дії Б. Єльцина 1993 року, а режим Лукашенка Захід не визнає не тому, що той був встановлений недемократичним шляхом, а тому, що він має ліву політичну орієнтацію.
У плані можливої реалізації «білоруського варіанту» найбільше непокоять поведінка та висловлювання ряду депутатів, політиків, представників АП та позиція, зайнята наближеними до влади ЗМІ. Всі вони висловлюються в тому сенсі, що опиратися марно. Президент все одно здійснить замислене (при цьому, крім того, що фактично визначають дії Президента за нього самого, свідомо замовчують їхню неконституційність), тому треба змиритися й підкоритися владі. Деякі політичні партії вже навіть до дострокових парламентських виборів почали готуватися, мабуть, наївно вірячи в їхній демократизм і свої перспективи. Тим самим у суспільстві намагаються притупити так званий «білоруський синдром» і підготувати його, принаймні морально, до розвитку подій за «білоруським варіантом». Щоправда, в сценаристів поки що залишається одне нелегке завдання — довести суспільству, чим же результати цього варіанту в українському виконанні будуть кращими за білоруські. Тому слід очікувати, що нам найближчим часом почнуть доводити переваги правого авторитаризму над лівим, хоча робитимуть це в завуальованій формі. До речі, перед другим туром президентських виборів офіційна пропаганда втовкмачувала електорату, що обрання Петра Симоненка означатиме повторення білоруського шляху. Як би не вийшло так, що суспільство прийде до того, від чого втікало.
Що ж можна протиставити такому розвитку подій? Зрозуміло, що прийняття ВР закону про мораторій на референдуми більше нагадує акт відчаю, ніж продуманий крок, здатний принести бажаний результат. Це рішення ВР, дійсно, некоректне з правової точки зору, хоча в ньому стільки ж некоректності, скільки й у питаннях, що будуть винесені на референдум. Більш ефективним буде звернення народних депутатів до Конституційного суду з проханням, по-перше, дати офіційне тлумачення деяких статей розділу XIII Конституції України і, по-друге, дати висновок, чи відповідають Конституції спроби внести до неї зміни через проведення референдуму. І хоча відповідь на друге запитання для багатьох очевидна, але крапку у ньому має поставити КС. Аби надіслати такий запит, достатньо підписів 45 народних депутатів, саме таке вирішення цього питання буде відповідати Конституції. До речі, закон дозволяє КС прийняти це питання до розгляду за власною ініціативою і, оскільки воно зараз є вельми важливим для збереження спокою в суспільстві, мовчання КС абсолютно незрозуміле. Важливо підкреслити, що суть питання полягає не в правомірності проведення референдуму — Конституція забороняє проводити лише референдуми з питань податків, бюджету та амністій, — а в правомірності внесення змін до Конституції тільки за результатами референдуму, без розгляду й прийняття відповідних законопроектів Верховною Радою. Якщо визнати, що результати референдуму є визначальними та обов'язковими, то завтра може виникнути ідея провести референдум за таким, наприклад, питанням: «Чи згодні ви з тим, щоб підняти зарплату в три рази, заморозити ціни й зробити Україну парламентською республікою?» Причому весь сенс полягає у поєднанні трьох різних по суті запитань в одне, що жодним законом не забороняється. Спробуйте з двох раз вгадати результат такого референдуму. Тож владі слід бути обережнішою з підтримкою «народних ініціатив».
Оскільки вже існує велике бажання прикритися народною ініціативою, то варто нагадати, як збиралися підписи на підтримку кандидатів у президенти під час виборчої кампанії. Тому не зайве було б ЦВК перевірити всі підписи за референдум так само прискіпливо, як підписи за деяких колишніх кандидатів у президенти.
У будь-якому разі політична гра навколо референдуму почала переходити у небезпечну фазу, тому питання щодо правових наслідків пропонованого референдуму треба негайно вирішувати Конституційному суду на підставі чинного Основного Закону. Інакше суспільство може само собі проторувати шлях до авторитаризму, звідки недалеко й до повернення тоталітаризму, хоч би там якого кольору він був. А гроші, що планується витратити на референдум, краще використати для поліпшення життя народу. Можна зрозуміти Президента, який хоче мати вагомі важелі впливу на законодавців, але для цього треба будувати в Україні громадянське суспільство, через інститути якого й буде здійснюватися вплив на всі гілки влади та контроль за ними. Тоді й референдумів, подібних до ініційованого, не буде потрібно.
