За останній рік західні інтелектуали начебто переступили через незримий бар’єр, що відмежовував їхні уявлення щодо пострадянського простору від того, що тут відбувається насправді. В результаті з’явилися роботи з віртуальної статистики. Потім — з віртуальної економіки, з віртуальної грошової системи тощо.
Співрозмовник «Дня», виконавчий директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку Януш Ширмер, нещодавно відвідав штаб-квартиру ГІМР у Сполучених Штатах. Тому насамперед ми поцікавилися його враженнями від відрядження: що кажуть в Америці про Україну? Чи потрібно чекати на корективи з боку міжнародних фінансових вiдносин стосовно України та країн, схожих на Україну? Чи позначився «інтелектуальний прорив» на позиції американської адміністрації, МВФ, Світового банку?
— Знаєте, Гарвардському інститутові міжнародного розвитку, співробітником якого я є, завжди здавалося, що є певна симетрія між українським урядом і західними організаціями — донорами України. Нам здається, що уряд не має ясної концепції розвитку країни: що робити, як робити, які реформи провести зараз, які — пізніше. Це серйозна проблема. Ми бачимо, що люди, які роблять українську політику, багато й напружено працюють. Але вони зайняті майже винятково поточними, короткотерміновими проблемами. Ми не бачимо достатньо роботи на перспективу, роботи з реалізації чітко визначеної концепції. Що я маю на увазі? Приклад Польщі дуже показовий. Коли Лешек Бальцерович очолив уряд, він запропонував програму реформ. Вона була не в усьому хороша, там були різні проблеми, але це була концепція. І він цій концепції слідував. Тут в Україні не вистачає саме такого підходу.
Однак у іншої сторони, тобто в організацій-донорів, також немає добре продуманої довготермінової концепції. Ці люди регулярно приїжджають, в чомусь допомагають — краще або гірше. Але це, в основному, технічна допомога. Я не заперечую, що там є хороші фахівці, які можуть порадити, як запровадити ті або інші міжнародні стандарти… Але вражаючих, переломних успіхів як не було так і немає. Ми знаємо, що такі ж проблеми існували й рік тому, й два, й три… Правда два-три роки тому ситуація була помітно кращою. Не знаю, наскільки можна довіряти статистиці, але й вона показує, що ВВП падає. Не думаю, що відсутність успіхів у проведенні реформ — це тільки лише проблема українського уряду. Зрештою, скільки років незалежній Україні? 8 років, 10 років. За такий короткий час не можна зробити всього — навчити людей, набратися досвіду, провести перетворення. Навпаки, у представників Заходу повинні бути і досвід, і концепції. Але, на жаль, ми цього не бачимо. Я багато про це говорив у США, і майже всі зі мною погоджувалися, що Захід не знає точно, що робити в Росії і в Україні. Їхній інтерес полягає в тому, щоб ці країни розвивалися в напрямку демократії, ринкової економіки. Захід не хоче бідної Росії. Захід хотів би мати справу з багатою Росією. Але Захід також хоче, щоб і Україна була незалежною, багатою, демократичною країною. Такі політичні пріоритети Заходу. У той же час всі бачать, що успіхів у цьому напрямку немає. Мільярди доларів приходять до Росії, України. Але велика частина цих грошей або зникає, або повертається вже на приватні рахунки в Швейцарії й інших країнах.
Я знову хотів би повторити, мені здається, що ні уряд України, ні Захід по-справжньому не визначилися ні з концепцією, ні з пріоритетами (тобто самими важливими напрямками реформ). Більше того, їм часто не вистачає інформації для того, щоб приймати адекватні рішення.
— Інакше кажучи, ті, хто мав би нам підказати, як краще провести реформи, самі не дуже уявляють, як це робити? Адже вони продовжують щось радити, обіцяють, нехай і за формальне виконання порад, видати кредити? Так і українська сторона продовжує намагатися виконувати, принаймні, формально, підписані програми.
— На Заході вже є розуміння того, що дещо треба змінювати — в стратегії, в способі допомоги країнам Східної Європи. Особливо для України. Адже допомога, яка пішла до Центральної Європи, дійсно допомогла цим країнам. Таким країнам, як Південна Корея, західні гроші також допомогли. Так що цього разу, ми думаємо, гроші будуть повернені вчасно. Тут ми оптимісти. А в Україні ми песимісти. Ми не думаємо, що, продовжуючи в тому ж дусі, хтось побачить ці гроші. Проведення половинчастих, непослідовних реформ може затягнутися надовго. Те, що вийде, не буде ні радянською, ні ринковою економікою. Це буде щось третє. Створена таким чином неефективна економіка обумовить складну внутрішню ситуацію в країні. Добре, що на Заході вже зрозуміли, що саме необхідно міняти, в значній мірі визначилися зі стратегією допомоги, але, на жаль, ще не цілком знають, що конкретно робити.
— Ваш iнститут займається економічними дослідженнями. Не могли б ви розповісти, які нові тенденції з’являються в українській економіці? Чи немає ознак того, що окремі сектори «намацали» власну стратегію виживання в ринковому середовищі? Як можна пояснити, наприклад, те, що (за непрямими ознаками) житлове будівництво в Києві вже прибуткове: в будівельників є оплачувана робота, люди купують квартири, комусь житло дають навіть безкоштовно, а в міському бюджеті з’являються якісь ресурси на новобудови? Напевно, й в інших галузях є підприємства, що досягають успіху?
— Те, про що ви говорите, це частина більш загальної проблеми — відсутність в Україні умов для нормальної економічної діяльності. Ринок, насправді, це дуже просто. Люди виробляють, продають, отримують гроші, оплачують свої витрати; якщо в них залишається прибуток, вони можуть інвестувати, — так відбувається економічне зростання. Ринок також означає, що в його учасників немає ніяких особливих привілеїв: уряд не може в одних забрати, а іншим дати, в цього брати податки, а в іншого — ні. Хто й чому вирішує, хто повинен платити податок на імпорт, а хто — ні? Який імпорт більш важливий, має вирішити ринок: люди купують потрібні речі, а непотрібні не купують. Підприємства повинні працювати так, щоб завжди знати свої фінансові можливості: вони не можуть виробляти те, що дуже дорого коштує й тому не продається. В Україні 40% розрахунків припадає на бартер, близько 53% підприємств у промисловості й 90% у сільському господарстві працюють без прибутку, заборгованість лише між підприємствами перевищила річний ВВП. Це свідчить про те, що в економіці немає прозорості. А якщо немає прозорості, то на ваше запитання відповісти неможливо. В країні є багато людей і підприємств, які працюють ефективно. Але хто, ми не знаємо. Є випадки віртуальної ефективності, яка є наслідком спотворення цін, надання податкових пільг або просто вдалого комбінування цифр і показників. Я можу сказати лише одне: я не знаю, ви не знаєте, ніхто не знає, як працює ваша економіка.
Візьмемо такий приклад. У відкритій ринковій економіці майже все одно в чому вимірювати прибуток — у доларах, гривнях, євро або, наприклад, рублях. Жоден крос-курс (приміром, «гривня — рубль — долар») не відрізняється від біржового обмінного курсу більше, ніж на частки відсотка — тільки-но різниця стає більшою, всі відразу ж починають використовувати більш вигідний шлях, починаються арбітражні операції, й рівновага відновлюється. В нас же 2-3 банки мають ліцензію на роботу з золотом і можуть використовувати крос-курс на 30% вищий, ніж офіційний, інші працюють через рубль і Москву або мають ліцензію для роботи з евро — в них крос-курс на 5—10% вищий. Зрештою, як обчислити, прибуткова чи не прибуткова, наприклад, продукція експортера, якщо це залежить від того, в якому банку він обслуговується? Вирішити в таких умовах неможливо. Як і неможливо в цих умовах робити серйозні інвестиції. Одним словом, якщо немає прозорості, немає й можливості отримати об’єктивну оцінку ситуації.
Я не думаю, що в цій країні немає підприємств, які дуже добре працюють. Київ прекрасне місто, люди тут, загалом, непогано виглядають. Однак, за статистикою, український ВВП майже такий, як у Африці, де люди живуть в убогості й навіть умирають від голоду. Виходить, щось тут не так.
— Нерідко позицію західних організацій пояснюють певною інерційністю. Раніше, ніби, була установка допомогти постсоціалістичним країнам якнайдалі відійти від соціалістичного минулого. А тепер, коли імперська загроза відступила, ми спостерігаємо поступове згасання фінансових ін’єкцій.
— Можливо, тут є елемент інерції. Але мені здається, головна проблема в короткотерміновості завдань, що вирішуються. Ось усі зайняті пошуком чергових $ 100 млн., щоб заплатити борг. Наближаються вибори — всі шукають гроші, щоб заплатити шахтарям. Іноді ми навіть бачимо позитивні результати. Але ніхто не працює на перспективу. На це просто не вистачає часу.
— Якщо говорити про модель розвитку країни на тлі згортання західної допомоги, то, можливо, Україні буде запропоновано схему, що зараз складається у відносинах МВФ і Росії? МВФ проводить залік — новий кредит йде на погашення боргу Фонду. Після цього країна вирушає у вільне плавання, намагається справлятися зі своєю економікою. Найвірогідніше, власність великих компаній і банків концентруватиметься в руках держави доти, доки не почнеться економічне зростання. Таким чином, ліберальні ринкові реформи, не без участі МВФ, буде відкладено на десятки років. У світі є багато прикладів таких економічних систем. Та ж Латинська Америка впроваджувала ринок за допомогою жорстких тоталітарних режимів.
— По-перше, «впровадження ринку» тоталітарними режимами навряд чи може бути успішним, Чилі — це, швидше, виняток, який підтверджує правило. Мені здається, що в перехідній економіці така модель тим більше не запрацює. Подивіться на Білорусь: держава, як би їй не хотілося, так і не змогла налагодити збут виробленої продукції. Цьому дуже просте пояснення — в державних підприємств не було мотиву виробляти те, що потрібне людям, що можна продати. Ви повинні пам’ятати про принципи самоорганізації ринкової економіки. І в розвинених країнах, і в країнах, що розвиваються, існує механізм, який спонукає підприємства працювати ефективно. Наприклад, у англосаксонської моделі ключова роль відводиться фондовому ринку. Якщо компанія працює погано, в неї маленький прибуток, її акції дешевшають. Як правило, низька вартість акцій — це сигнал для їх скуповування новим власником. Саме він потім приймає рішення про зміну менеджменту тощо. Після цього, якщо діяльність компанії налагоджується, акції йдуть вгору, і те, що він купив дешево, тепер можна продати за великі гроші. В Німеччині аналогічну функцію виконують великі банки. Вони дають кредити й їхні експерти стежать, щоб гроші працювали ефективно. Навіть у Польщі на держпідприємствах є механізм впливу на роботу менеджменту: польські профспілки не дозволять директору робити все, що він хоче, — якщо він зловживає своїм службовим становищем із метою особистого збагачення, «Солідарність» доб’ється його звільнення.
В наведеному вами «сценарії» я не бачу механізму, що примушує великі державні підприємства працювати ефективно. А без ефективної роботи економіки не буде й економічного зростання. На таких підприємствах, де уряд сам контролює прийняття управлінських рішень, рішення будуть завжди політичними. Якби була можливість ринкового контролю над роботою підприємств, тоді можна на щось сподіватися. А якщо немає системи банкрутств, змінюваності менеджерів і власників, це означає, що погані, неефективні керівники не йдуть. Тож, у економіці немає мотивації, щоб розвиватися.
