Повернулася з Биківнянського лісу...
Сходила подивитися, як там Федось Гнатович та Зіновій Іванович — я нікого, крім них, там не знаю.
Я весь час роблюся старша за них та старша, та жива й жива...
Їх тут як вкинули в яму в 37-му, то вони вже стали корінням, можливо — цих дерев...
Чотири роки поспіль уночі з ближнім світлом фар везли сюди вантажівки трупів Федосів, Зиновіів і всіх інших, кого я не знаю...
Хтозна, може, треба було послухатися людей та сходити цього ранку купити квітів на клумби, музику гарну поставити — життя, холєра, таке, що треба шукати якоїсь радості, яку в тебе ще ніхто не відібрав!..
А не на могили...
Стояла, дивилася знизу вгору — як із землі в небо — так, як їм із тих ям видно наш світ...
Згадала, як сиділа в газовій камері в Освенцимі, — шкірою відчуваючи той жах, що видихнули з себе колись усі мої незнайомі в свою останню хвилину.
Хотіла побути з ними...
І з цими — з ними треба сьогодні побути, в цей свіжий травневий день...
Їх закопали тут, бо з них міг бути народ. Сильний.
І от зараз до них рідко ходять.
Усім цим тисячам понівечених, зотлілих тіл — так самотньо тут, бо хтозна, що далі сталося з тими, хто мав би їх шукати...
Всі їхні гудзики, кружки й черевики, які повикопували з-під землі, лежать у гаражах та сараях тих, хто тут як ніби працює в Заповіднику, — музеїв під це не роблять.
Та й ніхто ті побиті горнята з наївними мальвами вже б і не признав за свої, домашні.
Домів тих нема. І тих, хто гудзички ці поржавілі пришивав на сорочки своїм милим...
Треба рушники на деревах поміняти на свіжі — такого в наших хатах не бувало, щоби роками висіли, прані лише дощами та снігами...
Треба каменюку оту прибрати — «тут постане меморіал...» — кажуть, коли копнули, щоби поставити цю брилу, як рік тому польський президент приїздив, то лежав там скелет в окулярах і чомусь притискав потрісканий шкіряний портфель...
І все ж жива жінка вийшла з лісу — підійшла й спитала: «А если нашего прадедушку в Умани расстреляли, я это уже выяснила, так как его здесь найти, говорят, сюда труп увезли?»
Значить, шукають! Вас шукають!
Я таки купила по дорозі квітів — думаю, Федось і Зіновій хотіли би справжніх, своїх, калачиків і бальзаміну...
Посаджу зараз на клумбі...
І поставлю їм гарну музику.
Прилетять у гості, бо я їх пам’ятаю і кличу.
