Нещодавно вийшла друком ще одна книга, присвячена минулорічним подіям, яка так і називається «Помаранчева революція». Її автор — відомий український історик, професор, заступник директора Інституту історії України Станіслав Кульчицький. У книзі використано чимало публікацій в інтернеті, журналах та газетах, у тому числі в «Дні», вона навіть відкривається посиланням на дискусію на тему «Що це було», яка свого часу велася на шпальтах нашої газети...
Дослідник дивиться на помаранчеві події крізь призму причинно-наслідкових зв’язків. І створює своєрідний історичний ланцюжок: 1917— 1991— 2004 роки. Автор переконаний, що 1991 рік теж був революцією, коли «комунізм розпався зсередини, тому що не зміг справитися з проблемами, породженими власним існуванням.» Але, на відміну від країн Балтії, де збереглися, хоч і в придушеному вигляді, елементи громадянського суспільства, Україна тоді ще не спромоглася скинути тоталітарне ярмо. Тому, на думку С.Кульчицького, кольорові революції в Україні та Грузії є закономірністю — як друга спроба позбутися залишків радянської системи.
Автор відверто захоплюється помаранчевою революцією, як сплеском народної енергії, утім, критикує владу за «революційні методи» в економіці.
Однак, на переконання автора, «від 2005 року ми розпочинаємо жити і діяти з чистого аркуша». Відповідальність за державу і суспільство бере на себе нове покоління і в цьому — суть помаранчевої революції... Українське суспільство більше не є посткомуністичним, пострадянським, постгеноцидним. ХХI століття буде для українського народу століттям прогресу і процвітання», — пише Кульчицький.
Хоч книга має всі ознаки наукового доробку, вона захоплює. Особливо тих її читачів, що прагнуть ще раз пережити той момент народження нації, свідками якого ми були рік тому. Чи актуальний цей доробок зараз, адже книга — це не «гаряча» газетна чи журнальна стаття, і автор аналізу минулорічних подій ризикує «не встигнути» за розвитком подій сьогоднішніх? Станіслав Кульчицький, як він сказав у коментарі для «Дня», не бачить у цьому проблеми, адже йому чужа політична кон’юнктура. До того ж роль головної дійової особи революції — народу — ніхто не піддає сумніву і нині.
