С оціологічне опитування, яке є своєрідним тестом на ідентичність, не дало якихось несподіваних результатів. («Яку країну ми обираємо?», «День», 22 квітня 2004 р.) 13% опитаних вважають себе маргінальними громадянами колишнього СРСР. Скоріше за все, це не тільки комуністи за переконаннями, а й соціально найбільш вразливі верстви населення. 4% «громадян світу», мабуть, мають можливість бачити світ не тільки на екрані телевізора. А от цифра 2,5% «представників свого етносу, нації», яка значно менша за кількість національно-культурних товариств в Україні, чекає на аналіз фахівців. Можливо, це свідчення стрімкого формування політичної нації в Україні. Відрадним результатом опитування, на мою думку, є той факт, що тільки 5% респондентів ідентифікують себе з регіоном, де живуть. Мабуть, це підсумок «виховної» роботи однойменної партії у протиставленні регіонального патріотизму «у піку» Києву з реверансами в бік Москви. Мешканцями села, району чи міста, в якому вони живуть, вважають себе 32% опитаних. З одного боку, у цьому факті можна вбачати «кризу ідентичності», а з другого — прояв ставлення респондентів до своєї малої Батьківщини. Тоді така відповідь не несе в собі антагонізму щодо позиції тих 41% опитаних, які вважають себе насамперед громадянами України. До того ж, ми не знаємо, скільки «мешканців сіл, районів, міст і скільки громадян України» хотіли б змінити українське громадянство на громадянство інших країн. Цілком імовірно, що відповідь виявилася б дещо несподіваною.
Високий рівень мобілізації суспільної свідомості росіян на персоніфіковану ідентичність ще не говорить про позитив цього явища. Пам’ятаєте слова відомої пісні у виконанні Марка Бернеса «С чего начинается Родина?» Навіть у часи «розвиненого соціалізму», незважаючи на прес пропагандистської машини та ідеологічне промивання мізків, для «радянської людини» Батьківщина не починалась з генсека Брежнєва. Якщо ж для громадян «ліберальної імперії» Батьківщина починається з пана Путіна, то це, на мій погляд, наочний симптом «кризи ідентичності» росіян, яка виявляється у синдромі колективної ходи за міражем. Події навколо Тузли показали, що росіяни марять міражем великої імперської держави, якій усе дозволено. Позитив такого державного патріотизму, м’яко кажучи, викликає великий сумнів.
Соціологи поставили питання про необхідність дослідження в Україні феномену «громадянського анархізму», пов’язаного із недовірою громадян до інститутів державної влади, а також із вторинністю державного патріотизму в масовій свідомості українського суспільства. Великий російський поет Михайло Лермонтов писав: «Люблю Отчизну я, но странною любовью!» Дивною, мабуть, не тільки для сучасників. Звертаючись до соціологічної термінології, можна зробити висновок, що Лермонтов ідентифікував себе не з країною «всевидящих и всеслышащих пашей», тобто не з державою, яку він назвав «немытая Россия», не з її поліцейським устроєм, не з відданим цьому устрою народом, а з країною — своєю Батьківщиною. Чи був при цьому світогляд поета уособленням «громадянського анархізму»? Безумовно, така паралель з Російською імперією не може бути буквальною, але, власне, чому громадяни нашої країни мають ідентифікувати себе з тими, хто намагається припасувати державу під свою бандитську матрицю? Сумнозвісні події в Донецьку та вибори в Мукачевому, які пройшли з грубими порушеннями закону, шокували українську громадськість та європейське співтовариство. Небезпечна суміш зрощених елементів влади, бізнесу та криміналітету вже вкотре вибухнула. Складається враження, що більшість представників політичного істеблішменту ідентифікують себе не з державою і не з країною Україною, а з такими поняттями, як «влада» й «гроші». Саме з цим явищем, на мою думку, пов’язаний сучасний манкуртизм. Використовуючи владні важелі в своїх особистих бізнесових та політичних інтересах, манкурти при владі дискредитують державу. «Громадянський анархізм» — це реакція на олігархічний політичний режим. Залежність від російського капіталу визначає поведінку заполітизованих українських «грошових мішків», які й «обирають» геополітичний вектор України. Вони встановлюють такі «правила гри», щоб європейський капітал ніколи не прийшов в Україну, а «європейський вибір» без європейських інвестицій в економіку країни так і залишиться словесною риторикою або пустим звуком. У боротьбі за владу будь-якими засобами політики-манкурти ніколи не зупиняються перед такою «дрібничкою», як поливання брудом репутації України. На мою думку, страшна не так вторинність державного (тобто державноапаратного) патріотизму, як повна відсутність українського патріотизму в певної частини громадян України, які ідентифікують себе з російською імперською державою. Під час Тузлинського конфлікту певна частина мешканців Криму морально була на боці Росії. У цьому полягає весь драматизм «кризи ідентичності» в Україні. Буває дуже боляче інколи чути від так званих громадян України, що української культури взагалі не існує. Що українська мова — мова, яка відмирає. І справа зовсім не в національності громадян України, а в інерції або відсутності будь-якого руху в розвитку світогляду, сформованого ще днем позавчорашнім. Вважати себе росіянином за національністю та ідентифікувати себе з російською державою, як говорять в Одесі, — «две большие разницы». Росіянин за національністю Сергій Куніцин — патріот України, який у «тузлинській епопеї» відстоював національні інтереси України без будь-яких реверансів у бік російського істеблішменту та російської держави. Будемо відверті, така гідна державного діяча поведінка, на жаль, рідкісна в середовищі нашого політикуму.
Самоідентифікація українців з Україною як країною, а не з державним апаратом, має свій позитив і, на відміну від штучної мобілізації масової свідомості на постать «доброго царя», є цілком природним явищем. Через пізнання своєї країни, її різноманітності можливий шлях до консолідації громадян України. До того ж, сама назва «Україна» найчастіше римується зі словами «одна єдина». Як єдина матір, Батьківщина або кохана. Пісня Софії Ротару про калину стала найулюбленішою в народі, бо несе в собі яскраві образи символиукраїнської ідентичності: «одна калина під вікном», «одна родина за столом», «одна стежина», що сама йде до рідного дому, і «Україна, бо в нас іншої нема». Українці знають, з чого починається Батьківщина. Вони також знають, з чого починається особистий добробут. Міф про те, що громадян України хвилюють тільки економічні проблеми та заробітчанство, починає розвіюватись. Результат недільного опитування у програмі Дмитра Кисельова «Докладно», мабуть, здивував навіть тих, хто сформулював запитання: «Що для вас важливіше — демократія чи економічне зростання, яке веде до особистого добробуту?» Незважаючи на підказку, наочно приховану в запитанні, демократію обрали 1732 телеглядачі, майже вдвічі більше тих, для кого важливіший особистий добробут (947). А це вже говорить не тільки про кількість, а й про якості громадян України, які розуміють, що добробут кожного починається з демократії для всіх. Якщо демократія нерозвинена, то плодами економічного зростання користується вузьке коло осіб, а для більшості населення це зростання майже непомітне. Помиляються ті, хто думає, що виборців тепер можна «купити» економічними благами, переступаючи через демократію. Те, що «донецька справа» не була розслідувана, призвело до «мукачівської справи». Яке місто України стане наступним символом свавілля у разі приховування правди? Запитання далеко не риторичне.
