П ’яцца Мадонна деі Монті («Мадонна на горі») — невелика площа з фонтаном (на фото) у центрі Риму. Вже понад 350 років тут існує український духовний осередок — церква Жировицької Богоматері й святих мучеників Сергія і Вакха та п’ятиповерховий готель. 1639 року, невдовзі після підписання Унії, ця маєтність була подарована українським греко-католикам Римським папою Урбаном VIII. Тут часто бували видатні церковні й політичні діячі, такі, як митрополити Андрій Шептицький та Йосип Сліпий, Михайло Грушевський.
Ще кілька років тому площа Мадонни на горі була тихою й малолюдною і мало хто знав чи помічав, що вона якось пов’язана з Україною. Останнім часом життя тут надзвичайно пожвавилося. У неділю та свята маленьку церкву заповнюють парафіяни-українці, а біля фонтану кожного дня з ранку до пізнього вечора лунає українська мова. Земляки, переважно жінки, сидять тут годинами — відпочивають, щось їдять, а головне — спілкуються, обмінюються телефонами, адресами, враженнями. Коли не коли до жінок підходять «ділові» на вигляд італійці, починаються якісь переговори. Іноді з сусіднього католицького монастиря вибігає черниця з великою тацею і роздає жінкам порції рису з овочами та великі пишні булки. Безкоштовно, як жебракам. Справа у тому, що на площі Мадонни стихійно утворилася «біржа праці» наших «нелегалів» — українців, які приїхали до Риму на заробітки, не маючи жодних на те прав — ні на перебування, ні на роботу, ні на якийсь соціальний захист. Словом, ні на що, навіть на якусь медичну допомогу.
Хто ці люди? Яка нужда погнала їх до цього «прекрасного далека»? Яка робота перепадає їм у країні, яка не може упоратися зі своїм власним безробіттям? Більшість нелегалів, мабуть, понад 95%, — жінки з Західної України. Молоді й не дуже, неодружені дівчата, а також матері маленьких дітей, залишених вдома. Я мала нагоду спілкуватися з багатьма з них, сидячи біля фонтану «на Мадонні» і слухаючи відверті гіркі розповіді.
Виявилося, на мій подив, що на заробітки за кордон не завжди їдуть ті, що належать до найбідніших соціальних верств нашої країни. Це й зрозуміло — незаможні люди не мають змоги зібрати або позичити ті тисячі доларів, що необхідні для сплати візи, проїзду, послуг нелегальної біржі праці, а також для того, щоб прожити в Римі невизначений час у пошуках роботи. Більшість жінок, з якими я познайомилася, їде заробити гроші «на щось» — на квартиру, меблі, на торговий кіоск, на «інститут для дітей». Чула я і про таку мету, як «приведення в порядок вікон» або повне оновлення туалету. Чому, власне, й ні? Тільки якою ціною? Бо чимало жінок покинуло вдома на 1-2 роки маленьких дітей, — як і хто їх там виховує? Або така ситуація — молода, дуже приваблива особа (колишній лікар) миє посуд у нічному ресторані. Що у неї за чоловік, якщо він відпустив її на таку роботу?
Чому заробляти гроші закордон їдуть переважно жінки? Бо в Італії (в інших країнах також) для нелегалів доступними є виключно «жіночі посади»; найчастіше це хатня робота або догляд за хронічно хворими чи старими людьми. Чоловікам влаштуватися майже неможливо, хіба що ходити за хворими чоловіками. То вони й сидять собі вдома з малими дітьми, — «зовсім розчоловічилися», як гірко кажуть їхні жінки біля фонтану площі Мадонна. Ще один вид праці — миття посуду в ресторанах, як правило, у нічних. Тут також більше готові взяти жінку ніж чоловіка — чистіше й швидше миє, краще витримує нічні навантаження.
Скільки заробляють нелегали? Для хатньої робітниці, яка живе й харчується за рахунок хазяїв, гарною платнею вважаються $500 в місяць. Миттям посуду у нічних ресторанах заробляють по $50 за ніч, але, звичайно, не можуть працювати кожної доби. За сприятливих обставин жінка- нелегал живе в Римі 1,5-2 роки, а потім відбуває додому втілювати в життя свої плани.
Перебування й робота в Римі є для більшості нелегалів ненависною каторгою. Я не зустріла там жодної жінки, навіть дуже молодої, для якої життя у Вічному Місті було б пригодою, оказією побачити щось нове, торкнутися великої культури (у Римі для цього не треба навіть ходити до музеїв). Хоча мої співрозмовниці найчастіше були людьми з вищою освітою, з дипломами, якими всі вони аж занадто пишалися: «Я — вчителька, лікар, інженер тощо — маю підставляти горшки цим гидомирним маразматикам, цим експлуататорам! Я, у якої нещодавно були десятки підлеглих, мию посуд!» Подібні розмови доводилося слухати часто. Чесно кажучи, мене дивувало це презирство до фізичної праці (до речі, абсолютно добровільної), цей псевдоінтелігентський снобізм. А особливо — «класова» ненависть до хазяїв; ненависть, яка поширюється на все італійське — людей, порядки, мистецтво. І там, де можна було б чогось навчитися, тільки псуються нерви. Це «інтелігентське» презирство до фізичної праці є, очевидно, радянською спадщиною. Так само, як фетишизація дипломів, за якими часто-густо не стоять ні знання, ні відповідна ментальність. Бо істинний інтелігент залишається таким незалежно від того, чим займається і який у нього диплом. Загалом, часто здавалося, що ті жінки з дипломами таки дійсно мають менталітет хатніх робітниць.
У будь-який момент будь- хто з наших нелегалів може потрапити у драматичне становище — робота не знаходиться, гроші кінчаються, нічим платити за нічліг, нізащо харчуватися. За таких обставин людину рятують благодійницькі їдальні Католицької церкви, де годують нужденних. Непогано годують. Але послухали б ви розповіді жінок про приниження сидіти за столом поряд «із цими неграми, азіатами, циганами» — страждання «вищої раси»! Та що там «азіати»! Жалілася мені жінка з Українки (під Києвом), плакала — «колеги» з Західної України не хочуть з нею спілкуватися, відмовляються щось порадити або хоча б слово втіхи сказати. Сидить вона біля фонтану, як сирітка — бо зі Сходу, бо не греко-католичка, бо розмовляє не так. Я розповіла цю історію отцю Івану Музичці, пароху церкви на площі Мадонни. Він обіцяв присвятити ситуації цілу проповідь: «То наша західноукраїнська пиха — тільки себе вважаємо істинними українцями!»
Вразили мене також деякі інші суспільні, так би мовити, риси римської української громади. Скажімо, комерціалізація стосунків між людьми, які разом бідують на чужині. Предметом торгівлі стали тут, наприклад, адреси працедавців. Жінка, яка працює і трохи оговталася в Римі, іноді має нагоду знати про потреби у наймичках знайомих італійців. То вона йде на площу Мадонни і продає там адресу щойно прибулій землячці. Колись це коштувало $50, сьогодні вже $200. А від’їжджаючи додому, жінки звичайно також запасаються адресами — щоб продати їх вдома новачкам. Ринковим товаром стали й адреси тих жахливих але дешевих ($5 за ніч) нічліжок, де можна ночувати в довгі періоди пошуків місця.
Незаконні іммігранти, як правило, люто ненавидять італійський уряд за те, що той намагається ставити заслони потоку заробітчан, який затоплює країну. З боку може здатися, що цей уряд запросив їх туди, а потім обдурив. Деякі наші жінки готові на будь-що, аби тільки отримати законний статус, хоча б тимчасове право на проживання. Отець Іван Музичка, добре обізнаний із римським життям своїх парафіян, з відразою розповідав про намагання деяких молодих жінок, дівчат одружити на собі якогось дебільного діда-італійця і таким чином осісти тут назавжди. Існує ще одна, більш загальнодоступна стратегія — народити в Італії дитину, яка автоматично реєструється як громадянин Італії. А мати отримує право на постійне проживання. Найчастіше жінка з немовлям на руках невдовзі опиняється на вулиці у тяжкій ситуації — без житла, без грошей, без можливості заробити.
Громадою італійських нелегалів дещо опікується римське греко-католицьке духовенство та черниці. У критичних ситуаціях церква, монастирі залишаються для жінок єдиними місцями, де можна отримати пораду та духовну підтримку. Голодного тут нагодують, а для зовсім безпорадного знайдуть спосіб виїхати з Італії. Хоча ті духовні люди, які постійно живуть у Римі, вельми не схвалюють все це «ходіння» українців закордон за доларами. Засуджує цей «промисел» також о. Іван Музичка, що, однак, не перешкоджає йому сумлінно опікуватися своїми римськими парафіянами. Серед яких, до речі, трапляються українські й навіть російські православні. Отець Іван регулярно їздить також до Неаполя, де має ще одну парафію українських нелегалів. Коли я була в Римі, він саме готував екскурсію до Рима своїх «неаполітанців». Жінки мали приїхати на цілий день, відвідати кілька славетних храмів та святих місць Вічного Міста, разом пообідати на мальовничій галявині парку, яку о. Іван заздалегідь обрав.
Також у Римі о. Іван намагається якось об’єднати громаду, надати людям трохи вищого змісту існування. Пропонує просвітницькі екскурсії, проводить спільні заходи з приводу національних українських свят — хоче, щоб люди помолилися, поспілкувалися один з одним, поспівали, попили разом кави чи чаю. Все це, однак, сприймається більшістю неохоче, а до церкви приходить тільки незначна частина тих, хто звертається за тою чи іншою допомогою.
Однією з дієвих жалібниць нелегалок є також сестра Клавдія, яка має неабиякі обов’язки в Українському католицькому університеті (УКУ) — на ній лежить усе господарство й життєзабезпечення великого закладу. Якось стихійно вийшло так, що с. Клавдія добровільно взяла на свої плечі ще й тягар опікування тими українськими жінками, які потрапляють у якісь складні обставини або захворіють. Адже вони не мають тут страхового забезпечення, не мають грошей на сплату медичних послуг. А трапитися з кожною може все, що завгодно, особливо зважаючи на стресові, екстремальні ситуації, — гіпертонія, кризи, кровотечі, травми, зрештою, — нервові зриви. Іноді доходить до необхідності термінових операцій або втручання психіатра. Так було у випадку молодої жінки, яка не могла знайти роботу в Римі й не хотіла повертатися додому без грошей. З нею сталося щось на зразок психічного зриву — жінка бігала по території УКУ в нестямі, рвала на собі одежу, погрожувала самогубством. Подібних випадків буває не так мало. «В сусідніх шпиталях, — розповіла сестра Клавдія, — я давно відома як «жебрачка» — постійно приводжу українок, яким необхідна термінова допомога і в яких немає жодної копійки. А знаєте, скільки тут коштує візит до лікаря? Скільки приходить до нас голодних, бездомних, душевно спустошених жінок, які потребують тарілки супу, а ще більше — можливості виплакати комусь свою біду, образу, приниження». Популярність с. Клавдії як «швидкої медичної допомоги» така велика, що її телефон набув «ринкової вартості» — його номер жінки продають одна одній за долари як тут у Римі, так і вдома.
Співчуває сестра Клавдія землякам іммігрантам можливо через те, що її батько був емігрантом. 1926 року, задовго до народження Клавдії, він — вдівець із численними дітьми — виїхав до Аргентини. Землі там тоді давали, скільки хочеш, скільки можеш — у дикому лісі, без поселень, без житла, без доріг. Найближчі сусіди — за 10 км. Не те що техніки, але навіть коней, худоби не було. Люди ставили якусь хижу й починали прорубувати, корчувати ліс, рівняти, культивувати землю, прокладати стежки, дороги. В її родині тяжко працювали всі, навіть малі діти. І всі вижили, землю окультурили, самі вийшли в люди, підвели дітей, дали їм освіту. «Дивуюсь я на жінок з України, — каже сестра Клавдія, — яка амбіція! Яке бажання зробити якомога менше, а отримати зразу багато. Нам таке і не спадало на думку — тільки праця, праця, праця! А вони, теперішні, все згадують про свої дипломи. Все жаліються — там роботи багато, там хазяйка занадто стара, там занадто хвора. Але ж їх на роботу беруть саме для того, щоб ходити за хворими і старими. Думаю, що таке ставлення до праці виховане за часів совєтів, — тоді люди втратили звичку невпинно, старанно працювати, з дипломами чи без дипломів».
Навала іммігрантів — то велика й складана проблема для уряду Італії. Їх стає все більше, і все більш енергійно вони вимагають «законних прав». Майже кожного дня на вулицях Риму можна бачити багатолюдні демонстрації протесту емігрантів з тієї чи іншої країни з категоричними вимогами легалізації. Для уряду ж України, як здається, нелегали досі не стали дійсною проблемою. Навіть кількість тимчасових емігрантів з України є сьогодні великим невідомим. Зокрема, що стосується Італії, — одні кажуть, що там зараз перебуває 5 тисяч українців, інші, також компетентні, називають... 500 тисяч.
Позицію українського уряду стосовно незаконного виїзду за кордон наших жінок люб’язно згодився прокоментувати заступник директора Держдепартаменту у справах національностей та міграцій пан Віктор Побєдоносцев. На його думку, це дійсно складна проблема, якою мають постійно займатися урядовці кількох міністерств, зокрема МЗС та Міністерство праці й соціальної політики. Про складність і важливість ситуації свідчить той факт, що весною цього року Президент дав доручення КМ України проаналізувати стан справ та запровадити систему соціального захисту громадян, які від’їжджають на роботу за кордон.
Головним заходом тут має стати система двосторонніх урядових угод про взаємне працевлаштування і соціальний захист між Україною та всіма країнами виїзду. Такі угоди визначають також квоти — кількість дозволених тимчасових іммігрантів у країнах договірних сторін. Наскільки можна було зрозуміти (дата доручення Президента — 18 квітня 2000 року), робота тільки розпочинається. На сьогодні Міністерством праці й соціальної політики підписано 10 угод — з Аргентиною, Польщею, Чехією, Словакією та ін. Підготовано проекти угод із Угорщиною, Болгарією, а також — з Італією. Найбільш складним є урегулювання квоти на в’їзд, адже більшість західних країн має високий процент безробіття і тому мало зацікавлена у наданні робочих місць іноземцям.
Зрозуміло, що всеохоплююча система угод — то ідеальне майбутнє. Сьогодні ж за долю своїх громадян-«нелегалів» держава фактично не несе будь- якої відповідальності. Цікаво відзначити, що місцеві урядовці Західної України розцінюють еміграцію жінок, як нормальний і законний вихід із ситуації (нещодавно цей сюжет транслювався українським радіо.) Замість того, щоб реалізувати місцеві можливості, створювати робочі місця.
Отець доктор Порфирій Підручний (Головна управа чину Св. Василія Великого УГКЦ, Рим) сказав з приводу незаконних іммігрантів-українців: «Страждає репутація нашої держави. Жінки часто живуть тут у страшних умовах — харчуються у безкоштовних їдальнях, ночують у нічліжках для жебраків. Треба щось робити. Насамперед ЗМІ України зобов’язані інформувати суспільство, розповідати про ціну того закордонного заробітку, привертати увагу уряду».
