Сьогодні, як і тоді на Майдані, напевно буде людно. Хоча очевидно, що того Майдану вже, мабуть, ніколи не буде. За 24 місяці, що минули, в політиці багато чого змінилося. Пасьянс у вищих ешелонах влади склався, м’яко кажучи, не зовсім так, як собі це уявляли учасники революційних подій. Втім, попри все, дозволимо собі припустити, що розчарування людей стосується виключно окремих політиків, і аж ніяк подій осені 2004-го. В душі у кожного з нас назавжди залишиться той Майдан з його незабутнім духом — свободи і єдності. Цього в нас нікому не відняти...
Своїм «святковим» настроєм і міркуваннями «День» попросив поділитися наших експертів.
Тарас СТЕЦЬКІВ , радник Президента України, польовий командир Майдану:
— Для мене це був особливий день. Може, найкращий день у моєму житті, коли реалізувалося те, над чим ми працювали довгими роками. Ми стали свідками вияву багатомільйонної позиції українського народу, я відчув величезну гордість за свій народ і що я є сином того народу. І той день завжди для мене буде внутрішнім святом.
Інше питання, що другу річницю ми відзначаємо в такій атмосфері розчарування, під знаком поразки, під знаком апатії. Я особисто відчуваю таку наростаючу злість. І бажання виправити ці помилки, що за два роки зробила помаранчева команда.
Безумовно, ми повинні винести з цього уроки. Ми не повинні впадати у відчай і апатію. Якщо ми маємо зараз таку ситуацію, то це не означає, що так буде завжди. Головний висновок з цих подій, що я для себе роблю, — народ може владу дати, а може забрати. І якщо політики здатні робити вчинки, то ті вчинки здатні змінити історію. І це вселяє надію, що настрій розчарування зміниться на настрій діяти. Діяти і намагатися відновити ці позиції, які помаранчеві сили мали два роки тому і які вони, на жаль, так прикро втратили.
Степан ХМАРА , правозахисник, політв’язень радянських концтаборів, народний депутат Верховної Ради України I, II та IV скликань:
— Настрій у мене невеселий. Вважаю, що два безцінні роки змарновані. Дуже багато втрачено. На жаль, надії на принципові зміни в країні не справдилися. Мало того, що не справдилися, ми дійшли до того, що існує реальна загроза втрати суверенітету. Сьогодні, на 15-му році незалежності, ми отримали парламент, який загрожує національній безпеці країни. На жаль, Президент, якому не можна дорікнути у відсутності патріотизму, не усвідомлює цього.
А щодо самої революції, то це найяскравіші сторінки мого життя, не кожному поколінню таке щастя випадає. Це унікальне, прекрасне явище, та ця влада зробила все, щоб цю прекрасну мрію сплюндрувати. Але нашим людям треба усвідомити, що якщо немає результату, то процес революції ще не завершений, а раз незавершений, то треба думати, як далі діяти, як далі жити.
Віра НАНІВСЬКА , директор Міжнародного центру перспективних досліджень:
— Я не відчуваю розчарування, яке зараз присутнє всюди. Я вважаю, що Майдан усе-таки переміг. І переміг так упевнено, як і не мріялося. Ми маємо перший багатопартійний уряд після виборів. І якби не було Майдану, ми таке б і у сні не побачили.
Проблема, на мій погляд, полягає в іншому. Майдан і його результати набагато випередили й наш час, і нашу організаційно-громадську структуру. Оголивши той факт, що наша влада виявилася до трагічності безграмотною в побудові демократії.
Ще більш неграмотними виявилися журналісти. Ми зараз маємо таке фантастичне досягнення, як система «стримувань і противаг» між гілками влади. Ми сьогодні це маємо в дії, це працює. Але всі розмови й коментарі на цю тему, як політиків, так і журналістів, нагадують мені розмови на комунальній кухні. Якщо Президент приймає якесь рішення, а парламент або Кабмін цим незадоволені — це й є система «стримувань і противаг» у дії. Коли одна гілка влади говорить або робить одне, а інша їй суперечить. Тож хіба це трагедія? Або велике розчарування? Тому в мене запитання до журналістів, а чого ви хотіли? Ви хотіли, щоб усі танцювали радянський танець дружби народів?
Віра НАНІВСЬКА , директор Міжнародного центру перспективних досліджень:
Якщо в журналістів немає уявлення про те, як працює демократія, нехай беруть у руки книжки й читають. Є таке поняття як інституційна конкуренція. Ви запитаєте в будь- якого американця, хто працював в уряді, він вам розкаже, як президентська адміністрація «любить» державний департамент і навпаки. Це норма демократичного життя. Але чомусь там ніхто не зациклюється на цій «інституційній нелюбові».
А в нас вся аналітика зводиться до того, «як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Ми так навколо всім незадоволені, що недовго й «зурочити».
А насправді ця інституційна конкуренція призводить до надзвичайно високих темпів навчання. Вона примушує кожну політичну групу бути більш ефективною. І якщо навіть порівняти рівень дискусій на теми тієї ж державної політики, то якісний зміст цього рівня значно вищий порівняно з тим, що було навіть рік тому. Це й є один із наслідків Майдану. А те, що його переможці не змогли стати ефективними демократичними державними управлінцями, ще ні про що не говорить.
Зате вони відстояли свободу. І в цьому дуже велика заслуга Президента. Преса вільна, конкуренція вільна. І це визнають усі. Просто ніхто не помічає, що ми живемо вже в новому світі. А те, що є невдоволені, так це також нормально.
Гадаю, що через півроку на нас очікують дуже серйозні зміни. Ми прийдемо до розуміння того, що демократична управлінська технологія — це лише технологія. І без неї вже не можна обійтися. І потроху всі це зрозуміють. Пригадайте, ще 15 років тому ми жили в умовах однопартійної системи, коли вся влада була зосереджена в одних руках. Потім система стала начебто багатопартійною, але при відсутності реальних виборів і реального представництва цих партій в уряді ця система залишалася на папері. А зараз багатопартійність — це вже реальність. І виявилося, одна річ — конкурувати на вільних виборах, які пройшли більш-менш демократично. І зовсім інша — працювати в умовах щохвилинної демократичної конкуренції після виборів.
Євген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології:
— Особисто я до річниці Майдану ставлюся спокійно. Я нічого не втратив і нічого не виграв. А що стосується ситуації в країні, то ті процеси, які розпочалися після Майдану, неоднозначні й суперечливі. Тут усе не так просто. Є такий вислів: істина промовляє вустами дитини. Так от, цей вислів неправильний. Вустами одної дитини істина не промовляє. Вона мовить вустами багатьох дітей або політологів, що в цьому випадку одне й те ж саме. Уся їхня аналітика нагадує мені притчу про сліпих мудреців, які оглядають слона. Хто обмацав хобот, хто ногу, хто хвіст тварини, а потім усі зробили узагальнюючий висновок. «То, хто оглянув» вухо був упевнений, що слон схожий на опахало, хвіст — на мотузку й т.д. От і політологи обмацують слона з різних боків, і кожен робить власні висновки. У принципі, нічого в цьому страшного немає. Вони лише відображають суперечність і складність ситуації, яка зараз склалася. З одного боку, політична конфронтація несе в собі позитивний момент. Країна не знаходиться на порозі авторитаризму. І це, мабуть, краще ніж та бездумна одностайність, яка панувала на початку 2005 року. З її безглуздими ілюзорними очікуваннями й політичною ейфорією як народу, так і еліти.
З іншого боку, є загроза політичного хаосу й охлократії (охлократія від грецького Ochlos-натовп і Kratos- влада — вироджена форма демократії, які засновується на змінних примхах натовпу, який постійно потрапляє під вплив демагогів. Охлократія характерна для перехідних і кризових періодів. — Ред. ). Тут можлива велика кількість варіантів, якщо політика нині чинної влади виявиться неефективною.
Що ж до мене, в результаті люди отримали те, за що вони боролися. Одні боролися за Ющенка — отримали Ющенка. Інші боролися за Януковича — отримали Януковича. Тобто, за великим рахунком, усі навколо мають бути задоволені. Загалом, за що боролися, те й отримали.
Костянтин ЗАРУБИЦЬКИЙ , кандидат філософських наук, м. Луганськ:
— Майдан для мене — це перш за все надії, що не справдилися. Була надія на побудову правової держави з громадянським суспільством. Цього, на превеликий жаль, не сталося.
Лідери Майдану поставили свої особисті інтереси вище суспільних, і весь їхній революційний ентузіазм насправді виявився примітивним потягом до корита. Таким чином, на жаль, виправдалися чи не найгірші прогнози їхніх політичних опонентів.
Наприклад, ті з луганчан, хто, ризикуючи власним здоров’ям, виходили на місцевий Майдан, залишилися всі без винятку поза увагою їхнього земляка — губернатора Данилова, який сам з’явився на тому Майдані як герой-переможець тільки перед самісіньким третім туром, коли це вже було абсолютно безпечно.
Сергій МОРОЗОВ , підприємець, м. Луганськ:
— Два роки тому Майдан був надією на зміни до кращого в Україні. Особисто я сприйняв його як класичну буржуазну революцію, спрямовану на злам адміністративно-феодальної системи керування, яка склалася в нашій країні.
Після цього ми спостерігали, як із одного боку та революція проникала в усі сфери нашого життя, з іншого — ми бачили зраду її прихильників усіма лідерами Майдану.
Усі наші негаразди від того, що після Майдану народ пішов уперед, а «помаранчева» влада — назад. У підсумку ми отримали вчорашню владу. Що ж стосується повернення до влади «біло-синіх», то це взагалі позавчорашній день, і це вже, дійсно, дуже сумно.
Сьогодні можна очікувати другу хвилю у вигляді пробудження громадянської свідомості у широких верств населення. Якщо наша так звана еліта зрозуміє ці суспільні процеси й очолить їх, то це піде тільки на користь Україні. Якщо ж ні, то буде другий Майдан, який скине на узбіччя історії всю сьогоднішню політичну еліту, якого б кольору вона не була, і у нас тоді буде нова еліта.
Сергій ЗАРАЙСЬКИЙ , головний редактор газети «Вечірні Чернівці»:
— Під час помаранчевої революції я працював керівником прес- служби регіонального виборчого штабу Народного cоюзу «Наша Україна», тож цілком відчував атмосферу тих подій. Особисто я завжди буду відзначати річницю революції піднесено, не зважаючи на жодні обставини. Не пов’язую те, що відбулось на Майдані два роки назад із конкретними постатями, політиками. Це волевиявлення народу, який вперше в новітній історії України показав, що саме він є джерелом влади в державі. Народ, якому вдалось скинути пута боязні, позбутися рабської свідомості й довести, що він справжній господар своєї долі та країни.
У мене не було ілюзій стосовно життя «після Майдану» — неможливо за два роки збудувати рай в окремо взятій країні. Але прикро за те, що сповна не використані всі шанси, які дав Майдан, за втрачені можливості. «Помаранчеві» лідери через власні амбіції не спромоглися отримати й утримати владу в парламенті, не створили «помаранчевий» уряд.
В той же час я переконаний, що деякі завоювання революції мають незворотній характер, зокрема, свобода слова, деполітизація Збройних cил і МВС, впевнений поступ України до європейської спільноти. Тож нам треба позбутися ілюзій, закатати рукава і працювати. Політики повинні відповідати за свої слова, а людям не варто ідеалізувати та захоплюватись політиками як кіноакторами.
Марія ОЛІЙНИК , голова Донецької обласної організації Конгресу українських націоналістів, заступник голови Донецької обласної організації «Просвіта»:
— Після перемоги помаранчевої революції, після перемоги Віктора Ющенка ані в перший, ані у другий рік нічого не змінилося, і в Донбасі, принаймні, залишилося все так, як і було. Наприклад, у ці два роки в регіоні все так, як і раніше, продовжувало діяти незаконне земельне відведення, продовжували забирати території у шкіл і дитячих садків, влада все також забороняла нам проводити наші мітинги, і у випадкові нападу на наших активістів міліція, як і раніше, не могла нас захистити. Особливо ж це проявилося вже після підписання Меморандуму, коли до Донецька повернулося все те, що тут було й раніше.
Загалом я зустрічаю другу річницю революції з почуттям глибокого розчарування. Звичайно, я стараюся не припиняти роботу, стараюся так само працювати в ім’я України, але поки що відгуку не бачу. Наприклад, у нас у Донбасі знову почали збирати підписи за відокремлення нашого регіону від України. Ми вже звернулися до правоохоронних органів із заявами проти цього, однак, за нашими відомостями, ця акція проходить під егідою управління внутрішньої політики Донецької ОДА... У результаті ми, як і до революції, знову пишемо протести, знову звертаємося до Президента і знову сподіваємося, що на наші звернення буде відгук. Проте наразі цього відгуку не чутно, і нам образливо, що центральна влада діє так само, як і раніше, поступово уподібнюючись своїм попередникам.
Микола ВАСЬКІВ , доцент Кам’янець-Подільського державного університету:
— І два роки тому, й сьогодні для мене Майдан — це величезний вилив народної енергії, причому енергії виключно позитивної, конструктивної. Але вже під кінець першого тижня Майдану до всього іншого додалося відчуття свята, карнавалу, коли можна було не ховатися зі своїми найкращими почуттями й прагненнями, можна було пенсіонерам танцювати під пісні «ВВ» чи «Мандрів» і цим викликати тільки захоплення у присутніх, можна було до всіх щиро посміхатися, розраховуючи на щиру посмішку у відповідь, навіть від представників іншого табору. Відбулося єднання всієї України і прагнення взаєморозуміння на рівні регіонів, національностей і поколінь. Сьогодні стало зрозуміло, що це був тільки надпотужний імпульс, який потребував подальшого розвитку. Дійсно, «є у революції початок...». Але, на жаль, не знайшлося гідного продовження.
Ще в перші пореволюційні дні й місяці зустрічав нерозуміння з боку багатьох друзів і знайомих, коли стверджував, що не варто було постійне скандування «Ю щен-ко! Ю-щен-ко!» сприймати як надію на «доброго царя». Це швидше нагадувало рекламний слоган, який красиво звучить, але є найчастіше невідповідним до змісту реклами. У скандуванні Майдану насправді поєдналися неможливість і небажання жити далі по-кучмівськи, віра у чесну і справедливу владу, непохитність у боротьбі зі злочинністю й непорядністю. Погоджуюся з твердженням, що нова, «помаранчева», влада усіх цих прагнень і сподівань не виправдала. Але розумію і ще одне: влада виявилася адекватною до народного рівня. Бо ще в час Майдану і після нього спостерігав дивний феномен: багато хто був здатен ризикнути кар’єрою, робочим місцем, але поїхати на київський Майдан чи вийти на Майдани регіональні; одночасно ті ж люди були не готові вимагати законності, чесності, порядності в себе на виробництві, в установі, за місцем навчання. І спокійно розійшлися по домівках, вирішивши, що далі всі вузли розв’яжуться самі собою, зрештою, що розв’язати їх мають зверху, а самим — чи то лячно, чи то ліньки, чи то незручно «заслуженим» людям говорити у вічі неприємні речі. Тому так безкарно себе почували та поводилися після революції і «біло-сині», й «помаранчеві» чиновники, спочатку в регіонах. а потім — і на вершині владного айсберга.
Що змінилося у моєму житті під час Майдану? На перший погляд, нічого суттєвого, якщо не брати до уваги ряд вдало реалізованих проектів у Кам’янці-Подільському державному університеті. Адже вони, швидше всього, були б завершені, хай не так вдало, і при попередній владі. Але можна сказати і те, що змін дуже багато, бо до Майдану історія України після здобуття незалежності була майже всуціль історією поразок і руху похилою площиною до втрати усіх морально-етичних орієнтирів. Очевидно, стиснута до межі пружина не могла не випрямитися (або зламатися). Тепер є можливість спиратися на великий позитивний досвід помаранчевої революції, орієнтуватися самому й орієнтувати інших, насамперед, студентів, не на тих чи інших політиків (політиканів?), які дуже швидко починають вірити у власну божественність чи месійність, а на ідеали Майдану, на його дух. Одним словом, знаючи вже сьогодні, чим усе завершилося, я б усе одно вийшов на Майдан знову. Зрештою, я не вірю, що все вже завершилося. Нового Майдану, очевидно, не буде, але останнім своє слово знову скаже народ, скаже дуже голосно і значно раніше від чергових виборів 2009 року.
В’ячеслав ДЄХТІЄВСЬКИЙ , заступник голови Житомирської райдержадміністрації:
— Помаранчева революція — це викид народної енергії, який накопичувався впродовж не менше 10 років. Її можна вважати свого роду другим етапом національно-демократичної революції, спробою все таки утвердити ті цінності, які були задекларовані ще на початку 90-х років минулого століття. Для мене особисто це був надзвичайно світлий промінчик у житті. Взагалі, на відміну від того періоду, коли я був романтиком і майбутнє мені бачилось у рожевому світлі, я став прагматиком. І на Майдані у 2004 році, на якому я був всі 17 днів, в душі моїй постійно селилася тривога, що ми опинилися і рухаємося на тонкій кризі, і стосовно того, якими поганими можуть бути наслідки, якщо Майдан не переможе. А щодо того, що змінилося чи не змінилося, хочу сказати наступне. Було сподівання, що еліта і політичні сили, що прийшли до влади внаслідок помаранчевої революції, зрозуміють, яка подія відбулась, і що потрібно зробити, щоб стали незворотними ті процеси, які були започатковані на Майдані. Але, як виявилось, ні досвіду, ні знань, ні особливого бажання проаналізувати, чому так сталося, не було. А заходилися працювати на короткострокову перспективу, не задумуючись над тим, що ця подія з плином часу мала б вивищуватись. Але, на превеликий жаль, вона виявилась затоптаною, зведеною до ширвжитку — тільки намагаються прикриватися Майданом. Хоча для людей це була сума вибуху енергії, мить освітлення, мить промінчика, якого люди давно чекали у своєму буденному житті.
Свою нинішню посаду я отримав більш ніж через рік після Майдану, тобто Майдан в цьому сенсі для мене нічого не змінив. Хоча певна його підвалина тут була, але грала вторинну роль. Зараз прийшло усвідомлення, що, на жаль, ми не зуміли зреалізувати потенціал Майдану. Але все таки піднялись на певну ступінь, і незабаром будуть нові сходи і нові паростки. І перспектива є. Зараз відчувається, що прем’єр-міністр Віктор Янукович вже не може діяти методами, які використовував у 2004 році. І є надія, що зерно, яке посіяно під час Майдану, не дозволить повернутися до попереднього стану. Боротьба прем’єрського і президентського таборів, яку ми спостерігаємо зараз, не зважаючи на всі мінуси, яких багато, насамперед в плані використання недосконалості Конституції України, спроб перетягування на себе повноважень із боку В.Януковича, з одного боку, є поганою ознакою. Але з іншого боку це примушує Президента Віктора Ющенка діяти більш осмислено і організовано. Під час цієї боротьби, я думаю, у нас може розвиватися демократія, загартовуватися підприємництво. І прихильники авторитарних методів не зможуть їх активно використовувати. Думаю, що повної і остаточної перемоги проросійських сил в Україні не буде.
Тарас ВОЗНЯК , головний редактор журналу «Ї», м. Львів:
— Без сумнівів, після Майдану країна стала попри все зовсім інакшою. Пройшли нарешті справді вільні вибори, і це стало результатом того самого Майдану. Я не знаю, чи будуть ще колись вільні вибори. (Якщо все вдасться опонентам Майдану, то їх не буде). А якщо не вдасться, то ми будемо мати принаймні політичну конкуренцію (я не кажу демократію), бізнесову конкуренцію, принаймні, на рівні тих кланів, які зараз правлять і намагатися опонувати здобуткам Майдану попередні півтора року. Країна змінилася і це головне.
Тому Майдан для мене, безумовно, позитивне явище, яке спрацювало і змінило країну. Це потужний емоційний і людський сплеск, і те, що українці на це спромоглися, і можливо ще будуть спроможні, свідчить про те, що надія на наше краще майбутнє існує. А криза, яку ми зараз маємо, є результатом неготовності нашого суспільства до демократичних форм існування, з одного боку, а з іншого боку — свідченням інфантильності нашого суспільства, котре до цього часу ще вірить, що може відбутися якесь чудо, що прийде якийсь добрий дядя Віктор Федорович чи Віктор Андрійович — і з неба будуть падати грушки. Такого не буде. До того часу поки ми не будемо тримати, образно кажучи, Віктора Федоровича чи Віктора Андрійовича за горло, буття України відбуватиметься у сутінках. Для цього, звичайно, потрібне громадянське суспільство і середній клас, який матиме змогу і силу стримувати таких добродіїв. Тому що пролетарі, котрі не мають ні ресурсів, ні власності, і навіть, як з’ясувалося, тверезого розуму, на це не здатні. Якщо ми тільки відпустимо, то суспільство, — все…
А настрій сьогодні, причому всіх у цій країні, як у тих, що стояли на Майдані, переживали разом із Майданом, так і у опонентів Майдану, є мінорним, якщо не сказати смутним і незрозумілим. У принципі, країна не бачить, що вона робить, куди вона йде і навіщо. Попри всі бравурні спроби опонентів Майдану вони так само не мають ні програми, ні ресурсів для того, щоб насправді щось змінити в цій країні.
Тому 22 листопада, яке оголосили державним святом, поки що не свято. Мені здається — річниця Майдану, навпаки, це привід замислитися і зупинитися усім сторонам конфлікту. Як тим, що стояли на Майдані, як і тим, що опонували Майдану. І в принципі, найкращий спосіб відмітити ці події — замислитися, чи ми кудись ідемо, чи просто всі разом котимося в прірву? Або просто всі разом розірвемо, розшматуємо цю державу? Однак це буде тяжкий процес. (Ми бачили, як це відбувалося, скажімо, в Югославії, — не дай Бог, цього нікому з нас не зичу.) Адже країна розділилася практично навпіл, і при тому, якщо одна зі сторін думає, що вона, мовляв, може «нагнути» іншу, то вона помиляється. Як одна, так і друга. І тоді постає питання, і в цьому ситуація нагадує розлучення подружжя: або ми живемо разом, або — ні.
Колектив нашої редакції власне зараз готує число журналу, яке є одною зі спроб аналізу Майдану. До речі, рік назад ми видали номер — «Рік після революції», де значною мірою були передбачені або описані видимі ознаки катастрофи, що відбувається зараз. Тепер ми намагаємося зробити більш глибокий аналіз, де основною темою стане тема відсутності еліт або тема немічності еліт в Україні.
Україна була традиційно країною, в якій фактично не існувало своїх еліт як таких. На еліту треба дивитися як на інструмент суспільства. Здорове суспільство відтворює свою еліту — владну, економічну і свою духовну чи інтелектуальну еліту, в ідеалі ці еліти мали би співпадати. Ну, скажімо, дворянство чи шляхетство, яке об’єднувало в собі свого часу і великих землевласників, і духовних поводирів, скажімо церкви, освічені верстви, і разом з тим панівний пласт в адміністративному сенсі слова. Однак такі часи відійшли. Зараз в Україні, звичайно, творяться нові еліти, вони повстають, однак постає й питання — чи є ці еліти по суті українськими? Тому що багато з них, приміром, бізнес- еліта, в силу характеру свого бізнесу, зав’язана не стільки на саму територію, на Україну, скільки на міжнародні, транснаціональні компанії. Вони можуть бути американськими, російськими, і стоїть питання: кого вони репрезентують? Ще така проблема — значна частина нашої провідної верстви в культурному сенсі донкринізована російською культурою, подобається це комусь чи ні, але це є факт. В нашу інформаційну епоху більша частина різного роду еліт насправді живе в інформаційному, ментальному просторі російському. Навіть простий чоловік краще знає, що відбувається у Владивостоці, ніж що відбувається у сусідній Жмеринці… Тому що він дивиться тільки російське телебачення і живе в тому віртуальному просторі. Тобто це суспільство значною мірою є і в економічному, і в духовному, інформаційному плані маніпульованим. Відповідно й еліти є маніпульованими. Постає питання, як відтворити еліти, які будуть відстоювати інтереси цього суспільства? І в тому числі самих себе. А не бути такою компрадорською групою чи буржуазією, яка відстоює інтереси старої метрополії.
І все ж таки, і за цих умов приходять нові люди, і зміна еліт таки відбувається, українські еліти будуються; інша справа, щоб ці люди не були такими ж цинічними. Тому потрібно витворити систему якогось відбору. В економіці цей відбір скажімо натуральний, у політиці цей відбір пов’язаний не стільки з моральністю, скільки з аморальністю. Чим аморальніший, тим успішніший політик. Суспільство, яке пов’язане з такою системою відбору, приречене на постійну поразку і зрештою на зникнення. Отже ми маємо процес, який проходить дуже тяжко і дуже складно, та іншої альтернативи у нас не існує. Чекати немає чого, треба працювати, і починати треба принаймні з виховання своїх власних дітей. Уважніше до них придивимося (мало хто ними задоволений, однак і вони нами не так вже й задоволені), — якщо ми не викинемо їх на вулицю, а дамо якісь базові знання і моральні орієнтири, то Україна в майбутньому може мати перспективу.
