Нещодавній «круглий стіл» із участю українських, російських, казахських і білоруських соціологів та політологів дозволив скласти певне уявлення про суть відмінностей у підходах до реформування політичних систем цих країн. Хоч як це дивно, цей напівофіціозний захід з участю керівника казахської партії «Асар» Даріги Назарбаєвої (старшої доньки чинного президента), координатора парламентської більшості в Верховній Раді Степана Гавриша й інших виявився вельми цікавим.
Казахам (передусім Б. Бектургановій і С. Жусупову) доводилося розповідати, що в них слабка партійна система, що не сформувалися національні ідентичність і єдність тощо. А тому їм доводиться відмовлятися від деяких атрибутів демократії, використання яких може призвести до розпаду держави.
Загалом, виникло враження, що казахи просили вибачення в приймаючої сторони (і десь навіть у росіян) за те, що Казахстан досі не відповідає європейським стандартам демократії. Як протилежність було висунуто тезу про можливості розвитку «функціональної сторони демократії» (за яким пішли Казахстан, Росія та Білорусь), а не її інституційної сторони (за яким пішла Україна). Причому під «функціональною стороною» насправді розумілася «керована нормалізація» (термін Гліба Павловського), по суті, — прагнення відновити легітимність основних державних інститутів.
При цьому навіть особливо і не приховується, що «нормалізація» передбачає повернення до якихось норм державного життя, які існували раніше. Для пострадянських держав це — стиль СРСР. Звідси — новий-старий білоруський прапор і російський гімн або святкування ювілею Щербицького в Україні.
А тим часом здається, що наші гості даремно соромилися і, тим більше, даремно вигадували пояснення своєї позиції.
В автора взагалі виникло припущення, що вся проблема — в національних комплексах, які залишилися з часів перебудови. Таке враження, що зізнатися в існуванні в країні відверто тоталітарного режиму а- ля Туркменбаши — просто та весело. Зізнатися в існуванні в країні демократії — важко через об’єктивні причини (мабуть, ніде в пострадянщині не існує демократія європейського зразка — хіба що в Литві). А ось визнати існування абсолютно травоїдного, але при цьому — авторитарного, режиму, якось незручно.
Із часів перебудови повелося, що наша мета — побудова демократії європейського зразка. Але так і залишилося незрозумілим — навіщо? Зрозуміло, наприклад, навіщо європейська демократія Україні — з погляду проголошеного курсу європейської інтеграції цей підхід має цілком природний вигляд. А ось навіщо це потрібне Росії або, тим більше, Казахстану? Думається, що вони не мають жодної потреби гратися в демократію.
По-перше, немає національних цілей, які б вимагали відмови від традиційніших політичних режимів. Росія залишається великою державою, попри характер політичної системи (так само як, наприклад, Китай). Казахстан об’єктивно (суто географічно) не може бути зацікавлений у вступі до якоїсь спільноти, в основі якої лежать демократичні принципи. Білорусія намагається позиціонувати себе як частину такої собі «союзної держави». А це означає, що єдиною інстанцією, котра визначає придатність білоруської політичної системи для співпраці, є цинічно-прагматичний Кремль. І тільки Україна має зважати на рекомендації європейських інстанцій.
По-друге, немає, по суті, і внутрішніх цілей: якщо за роки відносної демократії в країні не створили могутню популярну опозицію (яка є, наприклад, в Україні), то відсутня й необхідність установлювати режим, що передбачає наявність можливості для цієї опозиції прийти до влади. Щоправда, потрібно ще, щоб опозиція, прийшовши до влади, не захотіла переграти систему так, щоб виключити демократичний шлях для повернення колишньої влади (як зробив опозиціонер Олександр Лукашенко).
Важливо, що в жодній із цих країн опозицію не знищували фізично. Як правило, опозиційні сили сходили з арени в результаті власних політичних помилок. А влада Білорусії або Росії тільки збирала плоди помилкової стратегії опозиції. Звичайно, сама опозиція дотримується іншого погляду — кому ж хочеться визнавати свої помилки? Тим більше що тиск на опозицію в тій самій Білорусі або Казахстані (та й в Україні) був вельми жорсткий…
З іншого боку, «виправдання» відмови від деяких атрибутів демократії мають досить блідий і непереконливий вигляд. Необхідність вдосконалити функціональну сторону демократії замість інституційної не можна виправдати «неготовністю народу». Одразу згадуються не дуже пристойні вірші Леоніда Філатова: «дерьмо, конечно, не Диор, но этот запах с давних пор привычен для народа. А дай народу кислород, — не задохнется ли народ, дыхнувши кислороду?»
Посилання на «неготовність» періодично звучать і в Україні. Їх повторювали і в зв’язку з виборністю губернаторів, і в зв’язку з пропорційними виборами, і в багатьох інших випадках. Проте обіцяного розпаду держави досі не сталося. Попри те, що ситуація з національною ідентичністю в Україні навряд чи радикально краща, ніж у Казахстані. Утім, у нас більш-менш систематично перемагає інша думка: що народ так і не буде готовий до використання демократичних інститутів, якщо не буде цих самих інститутів. Це так само, як набирати до басейну воду після того, як люди навчаться плавати.
Ідею «вдосконалення функціональної сторони демократії» найзрозуміліше і найрозумніше, без особливих реверансів у бік демократії як такої висловив росіянин Модест Колеров. На його думку, в Росії вже досягли того рівня демократії, який зрозумілий народу, а тому більшої демократії в найближчому майбутньому не передбачається. Дещо спростивши сказане: ми вже обрали чудового, ефективного президента, який користується народною довірою. А тому закономірно не розуміємо, — навіщо нам обирати далі? Адже ми вже обрали!
Хотілося б заперечити шановному колезі. Річ у тім, що демократія, — не стан (правильніше сказати — не тільки стан), а процес. Змінюваність влади та залежність її від народу повинні підтримуватися завжди. Якщо влада відповідає народним вимогам не внаслідок боязні втратити своє становище, а в силу того, що влада така «хороша» — це не демократія. Якщо вибір робиться один раз, то це не демократичні вибори, а громадянська війна. І результат буде, як у громадянської війни: оберуть не того, хто справді відповідатиме сподіванням народу, а того, хто зуміє краще скористатися закордонною допомогою, хто здійснить ефективніший терор, зрештою — за кого народ просто втомиться від війни.
У певному смислі поставив у дискусії крапку білоруський соціолог Андрій Вардомацький, котрий продемонстрував цифри, що наочно свідчать: період «розвитку функціональної демократії» в Білорусі закінчується — рівень довіри до О. Лукашенка падає, і люди готові обрати кого завгодно, лише б це не був Лукашенко. Адже ще недавно Олександр Григорович виглядав як наочна агітація на тему популярного політика, який може творити все, що захоче…
Неважко зауважити, що дискусія на «круглому столі» багато в чому виявилася співзвучна внутрішньоукраїнській дискусії навколо політичної реформи. Власне кажучи, у нас так само зіткнулися дві думки:
1) Ефективність політичної системи залежить від пріоритетів людей при владі, від їхнього бажання змінити життя людей на краще. Який вигляд має сама політична система — не так уже й важливо.
2) Політична система сама по собі має бути «заточена» під виконання замовлень людей. Так, щоб навіть, умовно кажучи, Лазаренко зміг би займатися корисною роботою і був би обмежений у примноженні власних статків.
Мені здається, що останній варіант більше відповідає тому, що розуміють під демократією в Європі. Питання полягає тільки в тому, чи захочуть українці, щоб їх судили за законом, а не «за справедливістю»?
