Гарний прийом. Потім президент Франції прийняв на себе роль вихователя у дитячому садку щодо, як він висловився, країн-кандидатів якi «погано вихованi», кажучи їм, що вони «негарно поводяться» і що «вони втратили чудову можливість промовчати».
Усіх, хто пам’ятає, що 40 років тому президент Шарль де Голль зачинив двері Європи перед носом Британії, коли та захотіла приєднатися до Європейського співтовариства — генерал вирішив, що британці дуже сильно пов’язані з Америкою, щоб увійти до Європейської сім’ї — ці зауваження насторожують. Але будемо розглядати речі у ширшому аспекті: Жак Ширак — це не Шарль де Голль; а Європа далеко пішла від тих часів, коли її порядок денний затверджувала Франція.
Роль експерта з дипломатично гарної поведінки, яку президент Ширак узяв на себе, не може сприйматися серйозно — навіть тими з нас, хто знає (і любить) Францію. Навпаки, його запальність найлегше пояснити як ознаку засмученості з приводу того факту, що вплив Франції в Євросоюзі почав слабшати. Як і король Лір після втрати свого королівства, Франція нічого не може зробити з приводу втрати свого впливу.
Але ця суперечка всередині Європи йде далі, ніж питання про колишню першість Франції. Я завжди скептично ставився до риторики про «спільну» зовнішню політику Євросоюзу. Як ви це можете собі уявити, що якась країна, наприклад, Франція, спокійно сприйматиме той факт, що її партнери по Євросоюзу провалили під час голосування її пропозицію з важливих питань зовнішньої політики та політики безпеки? У кращому випадку, Європа може сподіватися на «більш спільну» зовнішню політику і політику в області безпеки. Хоч при цьому ми не отримуємо відповіді на старе запитання Генрі Кіссінджера: «Кому ви телефонуєте, якщо бажаєте поговорити з Європою»?
Я тривалий час працював над тим, щоб забезпечити «набагато більш спільну» зовнішню політику як у рамках Євросоюзу, так і між деякими країнами-членами Євросоюзу і США з питання Іраку. Коли вісім керівників європейських країн оприлюднили свій заклик, в якому мовиться про необхідність «заліковування» трансатлантичної ущелини, їх звинуватили у підриві єдності Європи. Важко уявити собі більш неправильне обвинувачення. Вони лише виставляють напоказ наявну відсутність єдності.
Уся ця «іракська» історія почалася восени минулого року, коли канцлер Німеччини Герхард Шредер у відчайдушній спробі утриматися при владі зробив Ірак основним питанням своєї виборчої кампанії. Він зіграв на добре відомих і шанованих у Німеччині пацифістських настроях. Але оголосивши про те, що він за жодних обставин не братиме участь у воєнних діях проти Іраку, він тим самим підірвав зусилля, докладені з боку ООН, для максимального тиску на Ірак з метою змусити його роззброїтися.
Потім Франція стала на бік Німеччини. Шляхи Франції у зовнішній політиці часто туманні, їх важко розгадати, якщо не знати абсолютно чітко, де, на думку самої ж Франції, знаходяться її інтереси. Зазвичай Франція любить, щоб у неї був вибір. Але коли уряди Франції та Німеччини минулого місяця відзначали сорокову річницю Єлисейського договору, Франція, очевидно, підтримавши думку Німеччини, загнала себе в кут.
Все це було здійснено без консультацій між урядами Франції та Німеччини та їхнiми партнерами по Євросоюзу. Це була демонстрація особливих відносин між Францією та Німеччиною, які протягом багатьох років були локомотивом Європейської інтеграції.
Історія франко-німецького примирення і справді вражає. Але не можна й надалі гарантувати те, що інші країни-члени Євросоюзу автоматично ратифікуватимуть ті угоди, яких вони досягли між собою, як дороговказної зірки для здійснення спільної політики в різних галузях. Це особливо справедливо в тих випадках, коли вони ставлять собі на меті встановити «альтернативне» щодо американського лідерство в царині політики забезпечення безпеки. Розширення Євросоюзу за рахунок ряду країн Центральної та Східної Європи призведе до посилення опору франко-німецьким ініціативам у цьому напрямі.
Лист, який підписали вісім лідерів країн Європи, — і остання заява від «Вільнюської десятки» — групи країн Центральної та Східної Європи — продемонстрували той факт, що Франція (і Німеччина) не можуть диктувати європейський порядок денний, що створює трансатлантичні розбіжності.
Розкол всередині Євросоюзу і НАТО збільшив ризик виникнення збройного конфлікту з Іраком, бо тиск, який чинять на Ірак з метою примусити його виконати вимоги резолюцій ООН, слабшає. Очевидно, Ширак і Шредер не розуміють цього. Тому це не стало однією із зоряних годин для Європи, особливо тепер, коли установчий Конвент Євросоюзу обговорює текст, який закликає уряди країн Євросоюзу «активно і беззастережно підтримувати спільну зовнішню політику Євросоюзу».
Абревіатурою німецькою мовою для «спільної зовнішньої політики та політики у сфері безпеки» Євросоюзу є GASP (це слово в перекладі з англійської означає «задуха»). Очевидно, цей вислів дуже доречний для назви тих подій, свідками яких ми є.
Уффе ЕЛЕМАНН-ЄНСЕН, колишній міністр закордонних справ Данії
