Перша. Україна нарешті отримала визнання своїх кордонів, за винятком деяких суперечливих питань (а саме: о. Зміїний з Румунією та Азовське море з Росією). Отже, держава відбулася на символічному рівні, адже кордони — це передусім символічний рівень нарівні з іншими атрибутами держави — назвою, гербом, гімном і прапором. І саме цей рік може стати поворотною точкою, коли населення країни почне ідентифікувати себе з новою державою, а не зберігати двозначне ставлення, щонайперше до Росії: живу в Україні, а подумки — в Росії. Початок цього процесу самоідентифікації країни підтвердили і президентські вибори, коли Захід і Схід України вже не були поділені за ставленням до кандидатів у президенти, на відміну від виборів 1994 р. Ці процеси неминуче призведуть до наступного етапу, етапу осмислення, яка ж країна нам потрібна і що ми хочемо побудувати. Його початком можна вважати вибори прем'єр-міністра України — майже конституційна більшість голосів, набраних В. Ющенком однозначно говорить не лише про необхідність змін, а й про їх бажане спрямування.
Друга подія нинішнього року, яка має символічний характер, — це смерть В'ячеслава Чорновола і розпад Руху. В.Чорновіл виконав свою місію — держава Україна відбулася і кордони її були визнані. Настав другий етап — упорядкування і розвитку новоствореної держави в межах цих кордонів. І виявилося, що партія НРУ, очолювана В. Чорноволом, не була придатною для творчої діяльності.
Партія, яка побудована на авторитарному принципі, спирається на авторитарного лідера, націлена на боротьбу з образом ворога, втіленим у комунізмі, із зникненням ворога втратила і свій потенціал.
Розпад Руху і програш кандидата від компартії на президентських виборах показав, що дихотомія комунізм — антикомунізм втратила свою актуальність і на перший план почали виходити процеси творення, вибір оптимального шляху розвитку, а не експлуатація образу ворога.
Це наштовхує на кардинальний перегляд ролі партій у суспільстві.
Якщо партію будують на авторитеті авторитарного лідера i авторитарними методами, вона не може впливати на побудову демократичної держави. Напередодні третього тисячоліття на арену починають виходити партії, засновані на конструктивних програмах розвитку, на чолі з сузір'ям лідерів, які не тільки будуть рахуватися з думкою прихильників партії, а й зможуть створити команду, здатну очолити державу. А для цього вони повинні передусім навчитися вирішувати питання внутрішньопартійного лідерства і внутрішньопартійної демократії, що, як показали події 1999 року, незмірно складніше зробити, ніж продекларувати. Однак і ці процеси вже розпочалися і набирають силу, і є надія, що вони матимуть розвиток і в XXI столітті.
Не може партія існувати, якщо одна її частина перебуває в опозиції до влади, а інша — підтримує владу. Така ситуація неминуче спричинює розпад.
Другий момент — це боротьба з комунізмом. Тут необхідно розрізняти два аспекти: перший — комунізм як ідеологія, боротьба з якою безперспективна, оскільки з будь-якими категоріями символічного рівня боротися безглуздо, значно розумніше запропонувати інші, перспективніші та ефективніші категорії символічного порядку. І другий аспект: комунізм як система управління в радянському розумінні, тобто система колективної відповідальності, яку неминуче заступає колективна безвідповідальність. І цю надзвичайно складну проблему потрібно вирішити Президентові Л. Кучмі — як демонтувати цю систему управління і замінити її на функціонально ефективну, що зробити набагато складніше, ніж перемогти у межах дихотомії комунізм — антикомунізм.
Прагнення створити відповідальну парламентську більшість і згода з боку Л. Кучми делегувати частину своїх повноважень В. Ющенкові для формування Кабінету Міністрів — це значний крок уперед у сфері державного будівництва в Україні.
Теоретичне питання — чи можна авторитарними методами вводити демократію — переходить у практичну площину. З одного боку, демократія ефективна при відповідному рівні підготовленості і свідомості громадян. Відсутність останньо привела до влади Гітлера і Муссоліні, вибраних демократичним шляхом. Водночас історія знає й авторитарні методи Піночета, які привели до демократії. У Л.Кучми складне становище — з одного боку, необхідно впливати авторитарними методами, стимулюючи об'єднання правої частини парламенту, оскільки саме в розколі правого флангу полягає головна загроза майбутньому України. З іншого боку, необхідно створювати демократичні умови для розвитку правого флангу з метою створення конкурентних програм в економічно-політичній сфері. І тут на перший план вийде питання відповідальності.
Ситуативна відповідальність парламенту і колективна відповідальність Кабміну при збереженні цими структурами величезних повноважень призводили лише до нескінченного пошуку винних. Заміна такої знеособленої відповідальності «солідарною відповідальністю уряду і парламенту, скріпленою відповідною угодою між виконавчою і законодавчою владами» (як сказав В.Ющенко), може розірвати це зачароване коло. За знеособленою відповідальністю нарешті з'являться конкретні прізвища і конкретні партійні сили, що неминуче має спричинити вихід на арену політико-економічного життя нової генерації політиків, практиків. Приходить час компетентних людей справи, професіоналів нової формації, яскравих особистостей, знайомих як із процесами творення, так і з методами проведення інформаційно- психологічних кампаній. Час демагогів і кабінетних критиків закінчується. Це показали і російські вибори, де відбуваються аналогічні процеси.
Перемога СПС, яка має практично однотипну програму з «Яблоком» і яка водночас значно випередила останню, — найкраще тому підтвердження. Не можна «теоретично» критикувати, а самому нічого не робити і не погоджуватися на жодні компроміси.
Третій момент — це опертя на владні структури. Події в Росії продемонстрували, що так звана партія влади швидко втрачає своїх прихильників, якщо вона спирається лише на владні структури. Результат НДР — один відсоток голосів — природний, коли за солідною формою ховається дуже слабкий зміст, і це знов- таки повертає нас до проблеми внутрішньопартійного будівництва.
Водночас Росія подає позитивний приклад активною ротацією кадрів у виконавчих структурах, так би мовити, забезпеченням випробування на міцність з точки зору компетентності і професіоналізму.
На Заході партії керують депутатами, формують виконавчу владу, розробляють розгорнуті соціально-економічні програми разом із законодавчим забезпеченням і несуть за це відповідальність. У нас навпаки: депутати керують партіями, влада створює під себе партії і формує соціально-економічні програми, підбирає під себе партії, які не несуть ніякої відповідальності. Розуміння цієї оберненої піраміди, очевидно, теж з'явилося саме цього року.
Наша ж виконавча влада стала нагадувати болото, над яким проноситься вітер декоративних реформ, який торкається лише верхніх шарів і не дістає до глибинних. Адже болото можна зробити озером, якщо очистити дно і дати доступ чистій воді, в чому фактично й полягає зміст структурних реформ. Створення нових партій наприкінці року — це знов-таки прагнення покласти в їхню основу прагматичні цілі і відмову від авторитарно-демагогічних принципів побудови. Які вони сформують програми і наскільки вони будуть ефективними — це справа XXI століття, а процеси творення необхідно закладати вже сьогодні. І сподіваємося, що ці нові віяння не закінчаться поверхневими пертурбаціями, а набиратимуть силу і розвинуться в наступному тисячолітті.
