Візит папи Івана Павла II засвідчив орієнтацію політичної еліти України на Захід, попри шалений опір з боку промосковської православної церкви «The Washington post»
Відгриміла яскрава динамічна симфонія під назвою «Папа в Україні»; з її дещо розтягнутою інтродукцією, драматичним змаганням світлих і темних сил, що захоплює, і, зрештою, тріумфальним фіналом. Останньою нотою пролунали слова Папи-поляка: «До побачення, Народе-Друже!».
Україна вітала Римського Папу епіцентром думок, енциклік, казань якого є людина, її гідність, її свобода. Серед виступів чи документів Папи Івана Павла II важко знайти такі, що не зверталися б до болiсних сучасних проблем, не захищали принижених, не вказували на ту чи іншу, іноді замасковану, соціальну небезпеку. «Папа Іван Павло II дуже високо підняв планку первосвященика, — нелегко прийдеться його наступнику; важко бути на відповідному рівні сучасникам Папи на православних кафедрах» (Лариса Івшина). «Що може сказати нам після нього Московський патріарх?» — запитав Євген Сверстюк, прослухавши перше звернення Папи до українських людей.
Один iз західних дипломатів якось сказав: «Україна досі міцно прикована до Росії двома ланцюгами — енергоносіями та Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП)». Через єпископів, священиків та через православні братства цієї церкви Московський патріархат (МП) реалізує свою церковно-політичну лінію в Україні. Чужі нам ідеї («неканонічність», «єретичність» православної автокефалії, апокаліптична небезпека приїзду Римського Папи та взагалі спілкування з будь-якими «іновірцями», необхідність політичного об’єднання східних слов’ян та ін.) «запускаються» в народ України духовенством УПЦ МП. Включно з іменами проросійських українських політиків, за яких православні повинні віддавати свої голоси на виборах. Члени УПЦ МП озвучують сьогодні в Україні те, чого не вигідно сказати вголос професійним ортодоксальним політикам Росії.
Не важко тому зрозуміти, чому так піклується Московська патріархія про ексклюзивний вплив на свою українську паству, про те, щоб жодний західний подув не порушив, не розбавив чистоти й сили цього впливу. УПЦ прив’язує значну частину українського населення не тільки до Московської патріархії, але й до Росії, до Сходу, часто — до середньовіччя. А Римський Папа — то Європа і сучасність. Як написала газета «The Times», «промосковські православні владики бойкотували візит Папи, вважаючи, що він може ... прив’язати Україну до Заходу як в релігійному, так і в світському сенсі». Адже, якщо, вслід за світською, розпадеться й «православна імперія» Росії, а УПЦ вийде з-під юрисдикції МП, РПЦ перестає бути найбільшою у світі православною церквою (нею стане об’єднана Українська церква), значно зменшує свій вплив на світове православ’я.
Окрім політичних й церковних є, безумовно, чисто суб’єктивні причини, через якi МП противився приїзду Римського Папи. З якими почуттями православні ієрархи РПЦ можуть дивитися на ті тріумфи, які ось уже стільки років супроводжують візити Івана Павла II до різних країн світу? На те, як світові ЗМІ слідкують за кожним його кроком, цитують кожне його слово? Як керівники могутніх держав поспішають нанести йому візити ввічливості? Відомо, що також п. Путін відвідав Ватикан у перші місяці свого президентства. Багато хто впевнений, що він запросив би Івана Павла II до Москви, якби була згода МП.
Попри прозорість логіки Московського патріархату, його політична стратегія у зв’язку з приїздом до України Римського Папи, здається дещо дивною. «Третій Рим» міг би мати більш гнучку позицію, зокрема, заздалегідь прогнозувати реальність здійснення візиту. Так не сталося — до останнього моменту МП в це не вірив (відчайдушні вимоги відмінити візит лунали навіть тоді, коли літак Папи вже находився у повітрі). В результаті — масштабна публічна поразка, яка поставила МП і паству в принизливу позицію. Москва не змогла навіть зберегти «гарний вираз обличчя у програній ситуації» — патріарх Алексій II зробив кілька дивних заяв, недипломатичність яких здивувала всіх. І раптом поїхав «на Захід» (як Папа поїхав на Схід), до Білорусі втішатися у товаристві п. Лукашенка (білоруські православні приїзд Московського патріарха, свого Предстоятеля, майже не помітили).
У Києві певну (але передбачену) поразку потерпів також Апостольський престол, так і не зустрівшись iз представниками УПЦ МП. Однак, за словами прес-секретаря Івана Павла II Хоакима Наварро-Валльса, «Папа не дуже розчарований тим, що не зустрівся в Києві з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Він реаліст і дуже послідовна у своїх намірах людина. Папа не перестане робити зусилля для поліпшення вiдносин між Католицькою і Православними церквами». Йдеться не про впертість чи образу, а про те, що католицька ієрархія добре усвідомлює необхідність діалогу, нормальних постійних вiдносин з православними.
Негнучкість церковної дипломатії може колись призвести велику Російську церкву до значно гірших втрат, зокрема, у питанні зі статусом УПЦ МП. Жорстка політика під гаслом «Ніяких поступок!», заперечення можливості надання не тільки автокефалії, але й автономії УПЦ МП, може рано чи пізно привести до повної втрати української митрополії. На що вказують, зокрема, останні соціологічні опитування, які зафіксували суттєве розходження думок між священноналієм і мирянами у питанні приїзду Папи. Не зважаючи на багатомісячну активну агітацію, проти візиту як в Україні, так і в Росії висловилися всього 6—8% опитаних.
Реакція МП на візит Папи ще раз підтвердила давно й усім відоме — Московські ієрархи не хочуть рахуватися з реаліями сучасності, адаптуватися до цієї сучасності. Ще недавно це не було потрібне Російській православні церкві — її міжнародна позиція спиралася на царські багнети чи на ядерні арсенали великої імперії. Без них, а також без зміни політики, Московський патріархат через кілька десятиліть може опинитися у маргінальній позиції декотрих, колись славетних східних православних патріархатів. Процес вже почався, про що свідчать відходи від РПЦ в Україні та Молдові.
Декотрі українські політики та ЗМІ вважають, що оцінки значення візиту Папи Івана Павла II до України вельми перебільшені. Нам дійсно властиво кидатися сторчма головою у ту чи протилежну сторону — або куримо фіміам або поливаємо брудом. Втім, у випадку з візитом Івана Павла II йдеться про вельми важливу для українського суспільства подію, не тільки у церковному контексті. Взяти хоча б наші вiдносини з Польщею — століття війн, крові, приниження, ненависті та взаємної несправедливості. Ще зовсім недавно конфесійна приналежність формувала менталітет ненависті, слугувала політичними і навіть воєнними штандартами. Слово «католик» чи «папіст» стало синонімом «лях», а слово «українець» визначало «схизматика», який сповідував «холопську віру».
Вироблені століттями стереотипи пережили, як це дуже часто трапляється, історичну пам’ять. «Згадайте «Тараса Бульбу» або «Гонту в Умані», згадайте, зрештою, «Огнем і мечем» Сенкевича»!» На жаль, і сьогодні в українському суспільстві небагато робиться для формування іншого ставлення, нових відносин з народом, який є нашим найближчим західним сусідом.
І ось приїжджає до Києва людина, яка є не тільки «першим папістом» світу, але також поляком, «ляхом». Цілує українську землю, високо підносить роль наших предків у християнізації Східної Європи, щиро піклується про те, аби всі ми — поляки й українці — взаємно «пробачили і й були пробачені — очистили історичну пам’ять» і разом будували майбутнє, сперте на взаємній повазі, братерській співпраці та дійсній солідарності.
Папа говорить з нами гарною вишуканою українською мовою — тiєю мовою, яку польська шляхта колись вважала «мужицькою». Кожне слово Івана Павла II — то заклик до терпимості, до поваги людської гідності, до свободи совісті. І кияни приймають цього католика, цього польського Папу. Звичайно, у центрі українського православ’я не можна було очікувати такого прийому, який Іван Павло II отримав у західному Львові (де його приймали, відзначимо, головним чином, українці), але ж його вітали тисячі киян; чимало православних прийшло на меси, у місті відчувалося загальне зацікавлення. І не було зафіксовано жодного випадку спонтанного незадоволення, як що не рахувати тих, хто чував за мурами Лаври, вдивлявся в амбразури, «захищаючи наші святині від профанації» (Від кого? Від старої благочестивої людини, християнина, який хотів там помолитися?). Не враз змінюються люди, їхній спосіб бачення світу, але що сталося, те сталося — православний Київ вітав католицького Папу. Це був знаменній безпрецедентний урок не тільки для нас, українців, але, безумовно, і для поляків.
Багато говориться про вплив візиту на церковне життя України, про те, що цей візит може покращити міжрелігійні, міжконфесійні та міжцерковні стосунки. Не треба перебільшувати — чудес не буває. Однак всі ми повинні бути вдячними Папі Івану Павлу II вже за те, що він не відкинув можливості зустрічі з нашими «неканонічними» автокефальними ієрархами — патріархом Філаретом і митрополитом Мефодієм, яких сьогодні бойкотує (під тиском Московського патріархату) світова православна спільнота. І також, на жаль, Римська курія Католицької церкви. Привітавши голів УПЦ КП та УАПЦ, Папа тим самим привітав мільйони «невизнаних» православних України, з яких стараннями МП зроблено ізгоїв, єретиків. То був шляхетний, істинно християнський жест.
Цей серйозний прецедент має стати прикладом для світової християнської спільноти. Може не зразу, але смуга відчуження навколо наших незалежних православних церков почне поступово щезати (особливо, якщо вони таки об’єднаються між собою).
Не всі очікування, пов’язані з візитом Папи, сповнилися. Як не дивно, це найбільше стосується проблем Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Греко- католики мали надію, що, прибувши до України, Папа Іван Павло II проголосить Греко-католицький патріархат. Це означало б надання церкві більшої незалежності, а також розширення її юрисдикції на всі закордонні українські греко-католицькі єпископати. (Сьогодні вони керуються Конгрегацією Східних церков Апостольського престолу.) Патріархат не було проголошено.
Не виправдалися надії й на те, що візит папи Івана Павла II покінчить із поділом УГКЦ. Йдеться про Мукачевську єпархію, яка відмовилась підпорядковуватися Львівській архієпископії і підлягає безпосередньо Апостольському престолу. Українці вельми незадоволені ще тим, що в офіційних документах Ватикану, пов’язаних iз Мукачівською єпархією, досі вживаються такі анахронізми, як «русини», «рутенці». Існують певні проблеми також у вiдносинах між католиками і греко-католиками України. Будемо надіятися, що візит Папи започаткує їхнє швидше розв’язання.
Ще одне гірке почуття греко- католиків пов’язано з тим, що не сталося очікуваної беатифікації митрополита Андрія Шептицького. Зрештою, то майже єдина важлива поступка Апостольського престолу Москві, зроблена у зв’язку з українським візитом. (Москва категорично протестує проти канонізації митрополита Андрія, попри те, що рішення канонізувати чи ні ту чи іншу особу належить до ексклюзивної компетенції будь-якої церкви. Адже в умовах православно-католицької схизми (поділення) святі люди однієї церкви не шануються віруючими іншої церкви.) Тут, однак, є надія для греко-католиків — Папа Iван Павло II запевнив їх, що процедура підготовки документів для канонізації митрополита Андрія продовжується.
Цікаво відзначити, що в Україні Папа був більш, ніж деінде, стриманий у критиці соціально- політичної ситуації в Україні (Такі були попередні домовленості сторін?). Найбільш помітною була згадка про Синод УГКЦ наступного року, де будуть розглянуті соціальні питання, «мимо яких Церква не може пройти мовчки». Тільки у зверненні до молоді (Львів) Папа висловися більш конкретно й наполегливо, дозволив собі вказати на деякі найболючіші точки нашого життя, зробити практичні поради:
«Майбутнє України в значній мірі залежить від вас, від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе... Україні потрібні чолові й жінки, які віддали б себе служінню суспільству, тому, щоб забезпечити добробут і права всіх людей, починаючи від найбільш слабих та обездолених... Свобода вимагає сильної, відповідальної і зрілої совісті... Бог допоможе вам йти проти течії, навчить довіри до своєї вітчизни, допоможе не піддаватися мареву легкого щастя за кордоном. Ви потрібні тут, молоді люди, готові зробити свій внесок для поліпшення суспільних, культурних, економічних та політичних умов життя країни. Саме тут, для майбутнього вашої землі потрібні таланти, якими ви так багаті... Високі цивілізації не вимірюються тільки економічним прогресом, а, головним чином, — моральним і духовним рівнем народу. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацьких інтересів!» Це напуття всім нам.
Do widzenia, Papiez!
