Сьогодні питання про зміну виборчої системи відійшло на другий план. Однак консенсусу щодо основних його положень ще не досягли, і тому ставити крапку в дискусії на тему реформи виборів ще рано. Спочатку вибір виборчої системи не став остаточним рішенням і базовою угодою політичних сил, а є тимчасовою тактичною домовленістю між прихильниками мажоритарності і пропорційності вже протягом двох парламентських циклів виборів.
На сьогодні склалося принаймні два погляди на виборчу реформу. Прихильники одного з них розглядають виборчу систему як певний козир у торзі щодо політреформи. Такі є як серед пропрезидентських сил, так і в опозиційному середовищі. Інший погляд розглядає виборчу систему як специфічний інструмент політичної інженерії, з допомогою якого можна впливати на результати виборів і баланс представленості у виборних органах влади.
Але необхідно проаналізувати й інший зріз проблеми. Пов’язане це з тим, що перехід від мажоритарного виборчого закону до змішаного в 1997 році не був продиктований реформами інших політичних інститутів. По суті, новий закон став домовленістю перед парламентським виборами 1998 року. Схожу ситуацію можна було спостерігати і перед останніми парламентськими виборами 2002 року. У цей час ситуація принципово інша — зміни у виборчій системі повинні стати складовою частиною політичної реформи. І нині важливо поглянути на джерела і природу виборчих систем і спробувати знайти відповідь на запитання — які завдання у нових умовах та в новій політичній системі має вирішити виборча система як її органічна частина?
У політичній науці поняття «виборча система» має кілька значень. В основі двох головних типів виборчої системи — мажоритарного і пропорційного — лежать різні форми політичного представництва, які визначають різні координати і параметри демократичного правління. Одна форма представництва має у своїй основі принцип, який часто називають «начальник — агент»: коли відбувається делегування або передача функцій представництва і захисту інтересів такому собі посереднику, який стає агентом і професіонально повинен вирішувати проблеми того, кого представляє. В електоральній політиці роль «начальників» — у виборців, а роль «агентів» — у депутатів. Крім цього, агенти зазвичай прикріплені до обмежених територій — округів і репрезентують «середнього» виборця від певної території. Прикладом такого представництва є переважно англосаксонські країни — Велика Британія, США тощо. Саме у цих країнах закріпилася мажоритарна виборча система.
Інша теорія і форма представництва, умовно звана «статистичною» або соціологічною, є копією всього населення за певними критеріями, наприклад, представляє кожну істотну соціальну підгрупу, «порцію» суспільства. Але реалізація самої ідеї представництва можлива тільки в умовах структурованих, як називає їх відомий американський політолог В. Даль, — корпоративних суспільствах, які характерні для деяких країн континентальної Європи. У таких суспільствах акумулюються окремі групи для представництва інтересів ширших соціальних груп. Подібними групами, що реалізують функцію політичного представництва, прийнято вважати політичні партії.
Незважаючи на відмінність двох форм представництва, головна особливість полягає у тому, що всі сучасні демократії побудовані на принципі територіальної репрезентації через обмежені округи. Причому незалежно від того, як рахують голоси — в одномандатному мажоритарному округу чи в багатомандатних округах, — представництво завжди є територіальним. Це своєрідна політологічна аксіома.
Наші демократичні інститути будуються в посередницькому вакуумі, оскільки партії не стали сполучною ланкою між виборцем, територією і виборним інститутом. Сучасні українські партії або є виразниками вузьких корпоративних, групових чи фінансових інтересів, або створюються для обслуговування лідера, а їхня домінуюча функція — забезпечити прохідні квитки до влади: законодавчої, виконавчої тощо. Проте необхідність територіальної репрезентації проявилася в дещо інших формах. Актуальність ідеї регіонального представництва отримала своє втілення у дискусійному питанні про верхню палату парламенту, а також у будівництві Партії Регіонів, що просуває регіональну ідею. Поява партії, заснованої на ідеї регіональності, — вельми характерний симптом «нетериторіальності» вітчизняної політики.
У зв’язку з цим виникає низка запитань. Який тип зв’язку між владою і виборцем ефективний у вітчизняних умовах? Чи є політичні партії тими посередниками між суспільством і державою, якими їх прийнято вважати теоретично? На яких підставах будують чи повинні будувати державу — на представництві територій чи корпорацій (партій)? У ході політреформи й обговорення виборчої системи склалися стійкі міфи, які заважають вибудові системи представницької демократії. Варто вказати принаймні на дві концептуальні помилки. По-перше, некоректним є розгляд мажоритарної системи як системи лише територіального представництва, а пропорційної — лише як партійного. Демократичне представництво є територіальним за своїми суттю та змістом. Звідси маємо по-друге: помилково вважати, що лише пропорційна система стимулює розвиток партійної системи. Мажоритарна система також сприяє партійності, причому централізованішій, зокрема двопартійній системі (Велика Британія). Як і те, що пропорційну формулу можуть застосовувати і в непартійних умовах. Тому, щоб розв’язати вузол політичної міфології, характерний для молодих демократій, необхідно чітко відповісти на запитання представництва.
В Україні безперечним є факт ствердження технологічної функції партій на виборах як виборчих машин. Вони не виконують місію посередника між виборцем і владою, не є постачальниками ідеології і не беруть участь у будівництві держави. Парадоксальний той факт, що у парламенті представники політичних партій більше тяжіють до утворення фракцій за регіональною ознакою, ніж за партійною. Партійні фракції переважно у партій, які ідентифікують себе як ліві/праві, а ось центристські партії більше групуються за регіональною ознакою («Демініціативи», «Регіони України», «Європейський вибір»).
Крім цього, політика останнім часом набуває більш ускладненого характеру. Це пов’язане здебільшого з тим, що впливові промислово-фінансові групи — київська, донецька, дніпропетровська, — і «друга ліга» — харківська, львівська, — прив’язані до певних регіонів, одночасно активно займаються партійним будівництвом. Очевидно, питання про пріоритет якої-небудь однієї форми представництва на сьогоднішній день уже трохи архаїчніше. Одночасно, як показує досвід, у тому числі зарубіжний, дві форми представництва — мажоритарна і пропорційна — можуть ефективно співіснувати у тому випадку, якщо буде вирішена проблема ефективної виборчої формули. Іншими словами, проблема визначення переможця на виборах, легітимність якого не можуть оскаржити поствиборні рокіровки. Пригадаємо вибори 2002 року, коли виник феномен двох переможців за обліковим і мажоритарним голосуванням. Блоки «Наша Україна» та «За єдину Україну» сперечалися за ядро парламентської більшості, яке було сформоване за результатами фракційних торгів. Тому вирішення проблеми слід шукати в оптимізації формули підрахунку голосів і розподілу місць у парламенті.
Неодноразово як приклад ефективної формули визначення переможця посилалися на німецьку виборчу систему, яка відрізняється від вітчизняної принаймні у головних трьох позиціях. По-перше, у Німеччині списки виборчих об’єднань і блоків формують на рівні федеральних земель, тобто вони не мають загальнонаціонального характеру як у нас; по-друге, розподіл місць між пропорційною і мажоритарною частинами електоральної формули пов’язаний, чого немає в Україні; і, по- третє, 5% бар’єр у Німеччині не виключає представництва малих партій, якщо вони здобули не менше чотирьох мандатів в одномандатних округах. З огляду на вітчизняну практику, це могло б не допустити перекосів, які ми мали. Пригадаємо вибори 1998 року: Партія зелених, яка мала тільки облікових депутатів, блок «Вперед, Україно!», який провалився на виборах, але провів дев’ять депутатів від мажоритарних округів.
Друга пропонована палата — палата Регіонів — лише ускладнить систему виборів і подвоїть представництво. Чи зможе заповнити вакуум територіального представництва друга палата? Якщо звернутися до досвіду двопалатних систем, то друга палата, як правило, вирішує дві проблеми: у федеративних державах — проблему представленості не територій, а одиниці федерації (американський Сенат представляє штати, німецький Бундесрат — землі), а в унітарних — проблему компромісу між старими і новими елітами (класичний приклад англійської Верхньої палати лордів).
Розширенню регіонального представництва можуть сприяти регіональні партійні списки, а не один загальнонаціональний. До таких списків уже входитимуть кандидатури, які близькі даному округу і виборцям цього округу.
У зв’язку з цим, вибираючи виборчу систему, слід пам’ятати про те, що запитання — мажоритарна чи пропорційна? — більше обмежує погляд на виборчу реформу, залишаючи за дужками важливі концептуальні моменти. Тоді як інститут виборів повинен бути логічно вписаний у загальний новий дизайн «постреформенної» політсистеми.
