Нещодавній приїзд в Україну лідера російського Союзу правих сил Анатолія Чубайса спричинив чималий резонанс. Головний енергетик Росії не лише в черговий раз розтлумачив сутність сформульованої ним концепції «ліберальної імперії», а й озвучив практичну сторону цього питання — бажання отримати українські енергетичні активи. Одними це було сприйнято як агресивний передвиборний піар, іншими — як зазіхання на економічну безпеку держави. Проте в кожному тактичному піарові є доля стратегічного прагматизму.
Вибори до Державної думи вже минули, ідеологічні пристрасті стихли, конструктивні право-ліберальні сили опинилися поза межами парламенту, акції Єдиних енергетичних систем вже встигли відреагувати на останні політичні події, але залишилося відкритим питання: якою буде стилістика російської політики щодо України, зважаючи на згадані зміни.
Очевидно, що російські центристи й ліві патріоти не лише сформують пропрезидентську парламентську більшість, а й сформулюють нову ідейно- політичну платформу державного розвитку.
Можна передбачити, що в економічній сфері розвиток буде забезпечуватися «мобілізаційними механізмами» завдяки підвищенню ролі держави, зростанню соціальної спрямованості бюджету, посиленню окремих випереджаючих галузей, у першу чергу — науково- технічної, оборонної, енерготранзитної. Саме на таких засадах побудовано ідеологію блоку «Родина», й саме такі погляди поділяє велика частина «єдиноросів». Нова політекономія російської влади обов’язково буде спиратися на активну економічну дипломатію, й уже сьогодні очевидно, що Росія зацікавлена в посиленні інтеграційних процесів з регіональними лідерами економічного зростання, в першу чергу з Казахстаном і Україною.
У внутрішній політиці держава далі буде централізувати систему прийняття й забезпечення стратегічних рішень. Зважаючи на монолітність партії та «фракції влади» в парламенті, основний акцент тепер може бути перенесений у регіони, адже вибори довели, що окремі регіональні лідери почали вдаватися до «політико-світоглядного» сепаратизму. Під системою вже створених і діючих адміністративних округів можуть розпочатися адміністративно- політичні перетворення, спрямовані на укрупнення суб’єктів федерації та збалансування їхніх економічних можливостей. Що стосується внутрішньополітичного життя, то основні протиріччя проходитимуть вже не по лінії «ліві — праві», «президент і опозиція», а у форматі «пропрезидентські сили» та «партія олігархів у екзилі» (Березовський, Гусинський та інші). За таких умов майбутні вибори президента Росії проходитимуть за принципово новою моделлю, де діючий президент буде долати не політичних конкурентів, а негативні наслідки трансформацій і кризові суспільні явища. Єдиний конкурент Володимира Путіна — це час та глобальна політико-економічна кон’юнктура, тому можливість виникнення небажаних геополітичних ситуацій буде зводитися до мінімуму.
Що стосується зовнішньополітичної сфери, то за підсумками виборів у Росії концепція «геополітичної імперії», яку сповідують Жириновський і Рогозін, перемогла «економічну ліберальну імперію» Чубайса. Зважаючи на те, що міжнародні відносини є виключною прерогативою президента Росії, прямої залежності між підсумками виборів та геополітичними кроками держави може і не бути. Однак ознак того, що геополітика російсько-українських відносин стане більш ліберальною, також не спостерігається. Тут є над чим замислитися українським політикам...
Ще один важливий, але мало замічений аспект — російська влада поступово починає здійснювати конституційну реформу. Відбувається це через проведення під час парламентських виборів регіонального референдуму щодо об’єднання Пермської області та Комі-Пермяцького автономного округу в рамках єдиного Пермського краю. На часі аналогічні заходи ще у двох-трьох регіонах. Це буде першим прикладом конституційних змін у Росії після 1996 року. Наступними кроками може стати постановка питання про партійність уряду (для цього вже створено підґрунтя в Держдумі), а також про перегляд порядку формування Федеральних зборів і регіональних органів представницької влади.
Залишимо на розсуд часу та російських політиків питання, чи будуть внесені конституційні зміни, які дозволять Володимиру Путіну збільшити термін президентських повноважень або обиратися на новий строк. Головним є те, що реформа системи влади у Росії надасть ще більшої динаміки національному розвитку та мобільності у вирішенні стратегічних завдань. Країнам із підвищеним рівнем міжелітної конфліктності та значними витратами в процесі прийняття загальнодержавних рішень (пригадаймо хоча б ситуацію із відправкою українських миротворців до Ліберії) однозначно буде набагато складніше конкурувати із таким мобілізованим сусідом.
Україна в цьому сенсі дійсно — не Росія...
