Верховна Рада відмовилася виконувати свій конституційний обов’язок щодо призначення виборів у столиці у встановлений Конституцією термін. Право на самоуправління киян грубо порушено. По-суті, Верховна Рада причетна до заколоту проти основоположного конституційного принципу української Конституції, що полягає в тому, що «джерелом влади є народ».
Хоча, в Конституції встановлено чіткі терміни повноважень усіх органів державної влади. Це автоматично робить нелегітимним будь-який орган, який діятиме довше встановленого терміну, та всі його акти.
Обов’язок Верховної Ради призначати вибори — це саме її обов’язок, а не право. Адже терміни повноважень органів влади визначені самою Конституцією, якої Верховна Рада зобов’язана дотримуватися.
Усе це робиться під приводом звернення до Конституційного Суду. Хоча жодне звернення будь-куди не заперечує необхідності виконання Конституції.
Та й сам цей орган давно припинив виконувати свої конституційні обов’язки, і його приписи визначаються політичною кон’юнктурою, а не Конституцією.
Згадаймо, як 2010 року Конституційний Суд спромігся переглянути власне рішення кількарічної давності щодо нагального на той час для влади питання легітимності «уряду тушок», що було прямо заборонено Конституцією, яка визначає рішення Конституційного Суду остаточними.
Тепер цей кишеньковий орган, що останнім часом формується з порушенням принципу рівності громадян за земляцьким принципом, просять розтлумачити очевидне — сказати, коли відбуватися київським виборам. Це все одно, якби Конституційний Суд просили сказати, що Сонце зелене. Що б від того змінилося?
Наруга над правом народу на самоуправління робиться з головним містом країни, що має 1000 років вічової традиції і 340 років магдебурзького права.
Киянам просто плюють в очі у їхньому місті — мовляв, ви ніхто і звати вас ніяк. Класик якось сказав, що свобода, як правило, втрачається поступово. Так ось, цим рішенням влада перетворила поступ до втрати свободи на гонитву.
І ще один дуже показовий момент, який характеризував пам’ятне засідання Верховної Ради. Фракція КПУ відмовилася голосувати за постанову щодо вшанування пам’яті загиблих у 80-ту роковину Голодомору і навіть не встала під час хвилини мовчання. Сам по собі цей факт ілюструє, хто нині при владі. Комуністи довго розповідали про «ворогів народу», а насправді вони й є цими ворогами. Хоча, на щастя, явними.
Для чого влада іде на такі грубі порушення, які, ймовірно, не мають дороги назад?
По-перше, тому що боїться програшу. Знаючи, як кияни ставляться до влади, вона боїться програшу на дальніх підступах перед президентською кампанією. Найбільше, що нині турбує владу, — час. Його ліміт для нинішньої влади обмежений з усіх точок зору. Не отримавши на виборах 2012 року 300 голосів для зміни Конституції, нині влада б’ється як риба об лід, вигадуючи різноманітні способи, як зупинити рух часу.
По-друге, влада тестує реакцію громадян. Проігнорувавши законний термін виборів один раз, парламент із дуже великою ймовірністю зробить це знову, якщо опозиція і громадяни спільно не створять владі неприйнятних наслідків. Тому нині головне завдання для опозиції й київської громади — спланувати і підготувати реальну, постійно діючу акцію громадянської непокори, яка змусить повернутися до виконання Конституції й дотримання невід’ємних прав киян. Громаді треба бути готовою створити у столиці нестерпні умови для узурпаторів.
По-третє, нині в цілому вимальовуються сценарії, як саме влада збирається забрати у народу конституційне право обирати собі владу. Очевидно, влада планує в період літніх відпусток провести «референдум» за антиконституційним законом щодо так само антиконституційного внесення змін до Конституції й поставити громаду перед фактом узурпації їхніх прав. Нинішній закон про референдум, прийнятий 86-ма депутатами, де влада створила вертикаль виборчих комісій на базі підконтрольних Партії регіонів місцевих рад, фактично блокує політичну дискусію навколо питань референдуму (тому що проти нього можна висловлюватися лише за гроші, а за нього може агітувати і президент, і депутати). Цей закон дає владі всі можливості провести такий самий референдум, як 2000 року.
Тоді журналісти виявляли цілі сторінки імен, прізвищ і по-батькові «виборців», що складалися суцільно з матюків — ті, хто вигадували цих виборців, спрощували собі роботу в міру своєї фантазії. Тому опозиція має бути готовою, агітуючи проти референдуму, жорстко і послідовно проводити лінію на його невизнання всім суспільством. Іншого шляху немає — інакше втрата свободи буде миттєвою.
Нині в пресу просочуються можливі питання для референдуму: запровадження виключно мажоритарної системи виборів, обрання Президента меншістю в один тур, двопалатного парламенту, де верхня палата де-факто не обиратиметься, а призначатиметься головами облрад. Ці норми, найімовірніше, будуть «підсолоджені» якимись популістськими ідеями на кшталт зменшення кількості депутатів.
Водночас цей референдум цілком може стати подарунком для опозиції, підваживши й так слабкі позиції влади. По-перше, влада навряд чи буде здатна його чесно виграти, і, як завжди, підставиться у всій своїй красі не гірше, ніж на виборах Засухи. По-друге, легітимно змінити Конституцію у влади все одно не вийде, за будь-якого результату референдуму, а спроба її змінити нелегітимно, в обхід закріплених у Конституції парламентських процедур, зробить режим гранично вразливим і всередині країни, і зовні.
Тоді, в умовах економічної рецесії, розчарування владою навіть у її базових регіонах, перенесення громадянської непокори на національний рівень стане справою техніки.
Судячи з попереднього досвіду влади, вона піде найбільш руйнівним і найбезглуздішим для себе і країни шляхом. Хоча цей шлях уже перетворив нинішню владу з того, чим вона була три роки тому, на «криву качку» — тиранію з сумнівною міжнародною легітимністю, що спирається вже навіть не на частину народу, а виключно на деградований і корумпований силовий апарат.
Який вихід із цієї ситуації — не для когось, не для опозиції чи влади, а для країни?
Говорити такі речі нині не популярно, особливо серед прихильників опозиції, але відповідальність змушує їх казати.
Найкращим для України був би варіант м’якого виходу з нинішнього тупика. Коли б майбутній Президент пообіцяв і виконав обіцянку не мститися нинішній владі заради інтересів країни і не перерозподіляти власність. За останні три роки на очах суспільства здійснено безліч правопорушень, за прямого сприяння муляжу «правоохоронних органів». Влада вважає, що загнана в кут, дороги назад немає, і після всіх своїх «чудінь» треба триматися за владу до останнього вертольота.
Хоч ця істина важко вкладається в мізки багатьох політиків, але інтереси країни важливіші за смак помсти. Помста деструктивна, вона не дає відповіді на питання майбутнього. У цьому легко переконатися, дивлячись на нинішню владу, яка завдяки мстивості «начухала» собі велетенську проблему на рівному місці.
Водночас сам допуск конкуренції в ті сфери, де її досі немає, одне лише усунення присосок від державної скарбниці, разом із запровадженням чесних правил для всіх, дали б колосальний прорив країні. І, до речі, ці ідеї цілком могли б здобути популярність навіть серед левової частини бізнесу Партії регіонів, яка теж починає лякатися, аби її раптом не «покращили».
Ризики дестабілізації, до яких влада штовхає країну, для такої держави, як Україна, дуже серйозні в нинішньому нестабільному світі. Влада своєю політикою позаблоковості й гальмування європейської інтеграції поставила 45-мільйонну країну під вкрай серйозні загрози й ризики. Ці ризики було б значно легше обійти, не маючи внутрішньої дестабілізації. Для того, щоб зрозуміти це, потрібна основна для нормальної влади риса — відповідальність перед країною.
