Ігор ЛОСЄВ , доцент кафедри культурології Національного університету «Києво- Могилянська академія»:
— На жаль, керівники України в цій ситуації постійно намагаються ставити віз попереду коня. Враховуючи специфіку України не можна вирішувати такі найважливіші геополітичні питання на рівні «між собою». НАТО — це для України найсерйозніший стратегічний вибір. І вибір для всього суспільства, не тільки для верхівки. Тому необхідно отримати справжню, ідеологічну перемогу. А щоб її отримати, потрібно брати елементарну участь у тій ідеологічній боротьбі, що зараз відбувається в Україні. А не відхилятися від неї будь-що, що робить наша влада. Адже було три роки з 2005 року. За ці три роки можна було істотно змінити ситуацію.
Якщо особисто мені на Севастопольському телебаченні вдається за 20 хвилин удвічі збільшувати кількість прихильників НАТО, просто на основі компетентної і довірчої розмови з глядачами, то чому наша влада, за її можливостей, за її структур за три роки не змогла довести кількість прихильників НАТО хоча б до 40%. Адже навіть там, де існують найблагодатніші умови для такої роботи, нічого не робиться. Наприклад, в Західній Україні кількість прихильників НАТО можна було б без особливих зусиль довести до 80%. Не робиться зовсім нічого. Тому і Франція, і Німеччина мають моральне право на це вказувати. Мовляв, ви подивіться, у вас немає сильної суспільної підтримки. Тобто три роки, як відомий коник-стрибунець проспівали, прогуляли, займалися невідомо чим. А потім, виявляється, Захід нас не зрозумів. Звичайно, не зрозумів.
Уникнути ідеологічного протистояння не вдасться. А якщо вже воно є, його потрібно вигравати. А наша влада не знає, як вигравати інформаційні війни, не знає як це робиться. Не вміє й цьому не вчиться. На мою думку, весь їхній ентузіазм йде на взаємні капості. На боротьбу за владу і фінанси. Ось і все.
Бухарест дав хорошу й чітку вказівку: «Будь ласка, займіться нарешті справою. Не нісенітницею, не демагогією, а справою. І ваша справа — домогтися розуміння сьогодні самим українським суспільством необхідності вступу до НАТО».
Щодо Партії регіонів, то їхня сила в слабкості «помаранчевих». І чим слабкішими та безглуздішими будуть «помаранчеві», тим сильнішою буде Партія регіонів. Природно, Партія регіонів зараз влаштовуватиме найбільш досконалу пропагандистську вакханалію, намагатиметься дестабілізувати суспільство і зірвати всі можливості приєднання до ПДЧ. Ось конкретний приклад, у четвер влаштували ці антинатовські співи. Виникає запитання: а що Президент, прем’єр не в змозі вивести на вулицю прихильників НАТО? Цим, очевидно, потрібно займатися. Тим більше, ми бачили, що цей виступ регіоналівських людей — не був спонтанним виходом на вулиці. Це все було добре організовано, проплачено, завезено...
Я скажу так, Партія регіонів просто паразитує на бездарності «помаранчевих» вождів. Тому рішення Бухарестського саміту закономірне, але, на щастя, час ще є.
Віктор ПУШКІН , професор, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету, м. Дніпропетровськ:
— Гадаю, що рішення саміту НАТО в Бухаресті ніяк не вплине на внутрішню політику в Україні. Передусім тому, що сьогодні основна частина наших громадян зайнята зовсім іншим — проблемою елементарного виживання. Людей непокоять стрімко зростаючі ціни на продукти харчування і комунальні послуги. Вони переживають за свої заощадження, намагаючись зрозуміти, що завтра буде з гривнею, доларом або євро. А проблема вступу до НАТО для них — це другий план. Я би сказав, що сам процес інтеграції України в Північноатлантичний альянс давно набув незворотного характеру. У Міністерстві оборони і Генеральному штабі сидять натівські радники, українська армія поступово переходить на натівські стандарти, здійснює спільні навчання, а наші військові навіть поміняли чоботи і онучі на черевики з шкарпетками. Рано чи пізно, Україна опиниться в НАТО. Цього наполегливо домагається керівництво держави, та й у самому Альянсі є зацікавленість у приєднанні України. Якщо ж говорити про нинішнє рішення саміту НАТО, то авторитет Президента В. Ющенка воно не зменшить. Оскільки авторитет серед виборців визначається зовсім іншим, а саме — життєвим рівнем народу і успіхами в економіці. Це добре розуміють, наприклад, керівники Франції і Німеччини, які не захотіли сваритися з Росією — важливим економічним партнером і постачальником газу. Для них вигідно зберігати нормальні відносини з Москвою і засуджувати їх за це не можна, адже вони захищають свої економічні інтереси. Слід визнати, що російські політики, відстоюючи інтереси своєї країни, діють часто- густо безцеремонно і вміють тиснути на партнерів. Але вони мають за спиною потужний потенціал і не зважати на це не можна. Думаю, що і нам не варто забувати про свої економічні інтереси, передусім, російські енергоносії, ринки збуту для нашої продукції, великий загальний кордон, а тому потрібно вибудовувати з Росією відносини на взаємовигідній і добросусідській основі.
Володимир ГАЗІН , доцент Кам’янець-Подільського національного університету:
— Хоч би що говорили сьогодні політики, експерти, а 3 квітня 2008 року — знаковий день для України, і не тільки для неї.
Але, насамперед, слід відзначити деякі моменти щодо ситуації в Україні, що передувала Бухарестському саміту. По-перше, було помітним розпалювання опозиційними силами антинатовської істерії. При цьому повсякчас лунали заяви, що переважна більшість населення, а то й увесь народ категорично проти вступу України до Північноатлантичного альянсу. Проте очевидним є той факт, що сама антинатовська ідея була свого часу запущена в суспільство тими політичними силами, які тепер починають посилатися на «народний гнів». Спровокована реакція таким чином була використана. По-друге, лунали вимоги негайного проведення референдуму щодо цього питання. При цьому самі ж опозиціонери визнавали, що переважна більшість населення нічого не знає про НАТО. Цікаво, що коли журналістка запитала у лідера комуністів, чи не вважає він аморальним питати в людей про те, про що вони не поінформовані, останній заявив, що всім давно вже відомо, що таке НАТО. «Давно» — це, очевидно, 50—70-ті роки минулого століття. Звісно, що тогочасна оцінка базувалася на комуністичних ідеологічних доктринах тоталітарного Радянського Союзу, які вже давно виявили своє банкрутство. По-третє, політики повсякчас оперували відкрито неправдивими фактами та страшилками про НАТО.
Сьогодні вони галасливо святкують перемогу, вважаючи, що бухарестський вердикт — то саме їхня заслуга. Проте ці святкування видаються щонайменше смішними. Доказом цього є Грузія. Адже там практично немає антинатовської опозиції, а її спіткала та ж доля, що й Україну. Тому справа тут не у діях регіоналів, комуністів та інших. У той же час, саме святкування вкотре проявило антиукраїнську спрямованість вказаних політичних сил. Це те саме, що святкувати поразку української збірної з футболу, тішитися її ганьбою.
Втім... Чи була поразка? Чи є підстави в українофобів для святкування? Очевидно, немає! Тут можна погодитися з Президентом. Адже країни НАТО висловили чітку позицію, що Україна та Грузія стануть членами цієї організації. Знаковість цього рішення полягає в тому, що воно чітко викристалізувало як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні реалії України. Вкотре нам дається можливість переконатися у справжньому змісті російської політики. Заявляючи про невтручання в українські справи і говорячи, що питання про вступ до НАТО — то є питання виключно внутрішньоукраїнське, наш «стратегічний партнер» задіяв усі засоби тиску, щоб не допустити виходу України та Грузії із зони свого впливу. Також нам продемонстровано, що європейські країни ставлять насамперед на свої інтереси. А сьогодні в них найбільший інтерес — не дратувати Росію. Заради цього вони жертвують українською демократією.
Нарешті, вважаю, що недопущення України до ПДЧ аж ніяк не забороняє нам здійснювати реформи (військові, економічні, політичні), передбачені цим планом. Нам дається можливість продемонструвати, що здійснити демократичний поступ ми зможемо без зовнішнього підштовхування та взяття на себе зобов’язань, обмежених певними термінами. Хоча термін є. І цей поступ тільки зміцнюватиме позиції Президента України.
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ , політолог, м. Донецьк:
— Позиція Партії регіонів стосовно НАТО повністю співпадає з позицією Президента — просто це відбувається у незрозумілому для народу, завуальованому вигляді. Підтвердженням того є факт, що представники Партії регіонів у ході візиту Джорджа Буша не підтримали антинатовські мітинги, тобто не приєдналися ані до комуністів, ані до блоку Наталії Вітренко. Крім того, з великим задоволенням було прийнято запрошення на зустріч iз Бушем з боку лідера Партії регіонів, та його участь у цьому заході разом із Президентом, прем’єром та головою Верховної Ради. Усі ці події продемонстрували: Партія регіонів вимушена не відстоювати свої ідеологічні принципи, тому що вони якраз спрямовані в НАТО, а просто намагатися відображати на даному етапі настрої виборців Південного сходу країни. Отже те, що Янукович заявив у четвер на Майдані, що результат саміту в Бухаресті — це їхня перемога, а також, що він висловив вдячність Німеччині та Франції за те, що вони не підтримали Україну, дослухалися до голосу опозиції, — це просто спроба перетворити свою поразку на перемогу. Фактично найбільш об’єктивну оцінку цій події дав Генсек НАТО, а Віктор Ющенко в своєму коментарі лише підтвердив, що безпрецедентно в історії НАТО, коли фактично однозначно, зі стопроцентною гарантією дві країни — Україна та Грузія — були запрошені в НАТО. Такого ще не було. І учора на саміті просто було надано невелику відстрочку, щоб стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Я думаю, це повна перемога демократичних сил в Україні — коаліції, Президента, прем’єра. Я можу з гарантією сказати, що вже сам факт запрошення до ПДЧ у грудні — це сигнал і для Партії регіонів, яка на 180 градусів змінить свою нинішню політику. Тому я не бачу тут радості та можливостей посилення позиції Партії регіонів. Я особисто розмовляв з активістами Партії регіонів, вони сказали, що вже усім зрозуміло, що рано або пізно Україна буде в НАТО. Тому я не бачу в цій ситуації ніяких мотивів для неспокою.
І я також хочу подякувати Німеччині та Франції за те, що вони, знаючи істинний стан справ у нашій країні, розбираючись у її внутрішньополітичній ситуації, нестабільності, просто дали час керівництву країни, включаючи новий уряд, нову Верховну Раду, парламентську більшість, яка повинна остаточно визначитися й зміцнитися, щоб потім вже можна було розмовляти з нашою країною, як із прогнозованою стороною — у тому числі й у питанні вступу до НАТО. Це перемога нашої демократії та нашої дипломатії. Принаймні, Україна та Грузія виглядають у сто разів краще, ніж Македонія, яка пройшовши вже план дій відносно членства в НАТО, була просто не прийнята. Ось це проблема, тому що в даному випадку повторні спроби вже через багато років відбуваються. А у нас є всі можливості. Відстрочка до грудня тільки буде нам на користь.
Ігор БАЛИНСЬКИЙ , політолог, викладач Львівського Національного університету ім. І. Франка:
— Рішення в Бухаресті про відтермінування приєднання України до ПДЧ є однозначною поразкою Президента України Віктора Ющенка, причому поразкою на кількох фронтах. Перший — це так званий російський фронт, на якому Ющенко не зміг довести, що він здатен на самостійну геополітичну гру. Тиск Росії у питаннях НАТО виявися значно ефективнішим від американської підтримки, яка, на мій погляд, не допомогла, а навіть дещо погіршила ситуацію. Я не виключаю, що після Бухареста в окремих питаннях російсько-українських відносин Ющенко буде змушений піти на деякі поступки росіянам, аби вирівняти ситуацію в якийсь спосіб. Другий рівень, на якому Ющенко програв, це рівень внутрішній, зокрема, щодо ставлення українського суспільства до проблем НАТО. Поразка в Бухаресті ще більше зміцнить антинатовські позиції Партії регіонів, і, що найважливіше, після поразки в Бухаресті жодна державна інформаційна політика не буде ефективною щодо зміни ставлення українців на сприйняття НАТО в умовах, коли більше половини українців не налаштовані на вступ до цього військово-політичного блоку. Рішення в Бухаресті фактично фіксує неможливість зміни ситуації на рівні громадської думки. Щодо Партії регіонів, то її перемогу я би все ж таки назвав локальною, оскільки партія, яка перебуває в опозиції, не може розраховувати виключно на ідеологію опозиційну, нехтуючи при цьому соціальною сферою та економікою. Саме на ідеології, на антинатівській риториці базувалася вся опозиційна діяльність Партії регіонів за останніх півроку.
Однак найдошкульнішою буде поразка Віктора Ющенка в розрізі його відносин iз Юлією Тимошенко. Якщо я правильно аналізую, то розрахунки команди Ющенка на вибори 2010 року у ймовірному протистоянні Тимошенко базувалися на двох стратегічних напрямках: гуманітарному, тобто на виборців Західної України, та геополітичному, тобто перетворення Президента на реального політичного лідера. Завдяки кільком моментам — Євро 2012, Світова організаціяторгівлі, План дій щодо членства в НАТО, з одного боку; та темі Голодомору і національним гуманітарним проектам з іншого — Ющенко розраховував скласти реальну конкуренцію Тимошенко. Відсутність результату в Бухаресті фактично перекреслює таку стратегію. Формально відтермінування приєднання України до ПДЧ до грудня цього року є лише дипломатичною спробою не сказати одразу «ні». Якщо на сьогодні вага Росії для Німеччини чи Франції є такою, що переважує тиск Сполучених Штатів Америки, то до грудня ситуація, принаймні, не зміниться. До того ж, не забуваймо, що певні антиамериканські настрої у тій же Німеччині чи Франції є достатньо високими, тому говорити про натівські перспективи для України ми зможемо не раніше, а ніж відбудуться президентські вибори в Україні. Єдине — чи буде вступ до НАТО для нового чи старого українського Президента на той час пріоритетним питанням? Рішення в Бухаресті яскраво показало, що українське суспільство не готове на сьогодні до рішень по зміні цивілізаційного вибору, а «помаранчева» влада не здатна системно це рішення лобіювати та втілювати.
