Між кількістю депутатів у фракції та її монолітністю немає прямої залежності: в попередньому складі Верховної Ради розпадалися як великі фракції (наприклад, Народно-демократичної партії), так і маленькі (СелПУ, ПСПУ та ін.). Річ у тім, що собою являє те чи інше депутатське об’єднання — ідеологічно монолітний колектив чи ситуативну «збірну солянку». Саме внаслідок неоднорідності теперішніх мегафракцій — «Єдиної України» і «Нашої України» — експерти задовго до виборів прогнозували, що перший же парламентський «землетрус» призведе до руйнування і «жертв» в їх рядах. Є й інший аспект — тактика і інтереси. Враховуючи, що два блоки характеризують різноманітні політичні апетити, їх дроблення (в тій або іншій формі) може мати свої резони. У кількох фракцій більше прав, ніж у однієї. Тобто замість моно — стереоефект. Сьогодні очевидно, що таким поштовхом до федералізації блоків може стати «спікеріада». Як вибори керівництва вплинуть на структуру нового парламенту, — з таким запитанням «День» звернувся до експертів.
Віктор РИБАЧЕНКО , віце-президент Асоціації політичних психологів України:
— На мою думку, важливим є не стільки організаційний, скільки політико-психологічний поділ парламенту. Незалежно від процесу дроблення фракцій, політичними центрами у Верховній Раді будуть ті особистості, які братимуть участь у президентських перегонах. Скажімо, «Єдина Україна» формувалася як політична група із декількох лідерів, а оскільки не було явно вираженого «першого», на це місце запросили Володимира Литвина. Проте перебіг подій засвідчив, що набуття політичного авторитету — процес дуже складний. І, очевидно, Литвин зіткнувся з тим, що йому треба підтверджувати свій політичний і особистісний статус вчинками, словами і певною реакцією. Якщо вдасться все-таки провести, скажімо, Литвина на пост спікера, то це додасть йому ваги в особистісному плані і спрацює на його авторитет як лідера. Загалом, думаю, це піде на користь «Єдиній Україні» і фракція не розпадеться як така. За іншого розвитку подій (якщо, скажімо, Литвин не стане спікером) виникає запитання, чи вистачить його лідерського потенціалу, аби утримати в системі єдиної фракції керівників різних груп, зокрема Партії регіонів.
Крім того, дуже важливою є ціннісно-орієнтаційна єдність. Мегафракції «Єдина Україна» та «Наша Україна» поєднує політична доцільність, лояльність до Президента, причетність до адмінресурсу й інше. Але ціннісно-орієнтаційної єдності там немає. Сумісність у них, як у норовистих коней, які рвуть віжки з рук гіпотетичного їздового. З огляду на це, якщо, скажімо, Партія регіонів «рветься», то вона має свої причини. Це, можливо, засіб якогось морально-психологічного тиску на всіх інших, адже донеччани хочуть результату, і саме цим можна пояснити їхню нетерплячість. Хоча не можна сказати, що донеччани підуть всупереч стратегічній лінії, оскільки губернатор Янукович є людиною Президента. Це і пояснює його останні заяви з приводу створення конфедерації на основі «Єдиної України» без остаточного відокремлення Партії регіонів. Це, так би мовити, м’яка форма відмежування, яка, проте, вимагає забезпечення політичних і економічних інтересів донецької групи. З другого боку, не потрібно перебільшувати значення якоїсь формальної єдності. Як на мене, то за політичним результатом не має значення, чи це буде конфедерація фракцій, чи окрема фракція, адже під час голосування основне рішення прийматиме саме конфедерація. Інша справа, що для лідерських амбіцій керівників партійних груп у складі «Єдиної України» краще, якщо вони будуть окремими фракціями.
Зрештою, розкол «Єдиної України» такий же можливий, як, наприклад, й іншої мегафракції — «Наша Україна». Скажімо, Удовенко вже казав, що РУХ не повинен загубитися у блоці («Наша Україна». — Ред. ), і це також дзвіночок до напіврозпаду «НУ».
Олександр ДЕРГАЧОВ , політолог:
— У новому парламенті, на мою думку, не буде активного дроблення фракцій, адже тут ми маємо більш легітимні об’єднання учасників виборів, ніж у попередньому. В цьому сенсі Верховна Рада четвертого скликання не буде аморфним, некерованим і неструктурованим простором, оскільки блоки формувалися не випадково. До того ж концентрації вимагатимуть президентські вибори навколо реальних претендентів.
З другого боку, єдиною силою, яка може додати чогось нового в перебіг подій у Верховній Раді, є Партія регіонів. Відомо, що «Єдина Україна» має досить невиразну внутрішню структуру, оскільки складається з п’яти партій, які перебувають в різному стані і з різним набором лідерів. Тому закономірно, що і настрої у них різні. Очевидно, що Партія регіонів має найбільше підстав (як суб’єктивних, так і об’єктивних) для того, щоб прагнути самостійності. Можна говорити також, що більш-менш готова відокремитися і група «трудовиків». Інші групи є не самодостатніми, хоча фракції з них могли б утворитися. Тобто, якщо говорити суто статистично, то може виникнути п’ять окремих фракцій плюс, ймовiрно, якесь нестійке тимчасове самостійне угруповання мажоритарників. Але, звичайно, більш грунтовним є не такий схематичний підхід, а спроба проаналізувати, на що здатні і чого прагнуть окремі групи. І в цьому сенсі Партія регіонів — найбільш цікавий об’єкт для досліджень. Саме вона донедавна не виявляла якихось індивідуальних якостей, і тут, думаю, проявляться дві їхні риси. Перша — це значні амбіції політичної сили, яка вперше повномасштабно перетворюється з регіональної на загальнонаціональну. Тобто їм потрібні позиції в центральних структурах, владних передовсім. Проте я не думаю, що цей процес матиме вигляд якогось розколу чи протиставлення. Скажімо, загальні гасла стверджуватимуть, що «єдність не порушена», «Україна ще більш єдина», мовляв, «так ефективніше працювати на загальну мету», — що і доводять останні заяви про створення самостійних фракцій у складі конфедерації «Єдина Україна». Проте реально саме донеччани все ж таки маневруватимуть більш потужно, шукаючи можливостей співпраці, в тому числі і з Ющенком. Донецька група, ще не «засвічена» київською політикою, може презентувати себе як сила, що завжди наполягала на демократичних цінностях. І така еволюція дозволяє їм сподіватися на майбутнє, тоді як «трудовики» не здатні трансформуватися і оновитися. Донеччани можуть дистанціюватися від влади, і в цьому полягає резерв їхньої самостійності.
Юлій ІОФФЕ , народний депутат, «Єдина Україна»:
— Виходячи з досвіду, можу судити про те, що у конфігурації, що склалася на даний момент, існувати фракціям дуже важко. Як «Єдиній Україні», так і «Нашій Україні». Якщо «Єдина Україна об’єднує людей з більш або менш схожими цілями, то у «Нашій Україні» зібралися взагалі не сумісні люди за особистими і груповими інтересами, ідеологічними пристрастями і т. д.
Що стосується розділу нашої фракції, то це, думаю, повинно було статися. На певному етапі, до виборів керівних органів ВР, велика фракція — це правильно з тактичної точки зору. Надалі, у разі створення парламентської більшості, потрібен загальний координатор. Сама ж фракція має бути мобільною. Що це дає? По-перше, можливість частіше виступати з трибуни парламенту, по-друге, наявність більшої кількості окремих приміщень і транспортних засобів. Фракція з 170 осіб має ті ж права, що і фракція з 14 осіб. Ідея дроблення фракції, яку я особисто підтримую, у питаннях тактики має право на існування, однак, хочу підкреслити, за наявності єдиного координатора.
Володимир МАЛИНКОВИЧ , політолог:
— Гарантій того, що фракції «Єдина Україна» і «Наша Україна» будуть монолітними, не дасть ніхто. Оскільки обидва ці блоки ідеологічно пов’язані досить слабо. Особливо це стосується «Нашої України», до якої входять групи партій, котрі по-різному ставляться до влади: від різко опозиційних до готових до угод з «Єдиною Україною».
Що стосується фракції «Єдина Україна», то тут ми бачимо більше єдності, оскільки всі партії, що входять до блоку, — партії влади. Тут не потрібно чекати ідеологічного розколу. Вони, можливо, ідеологічно і єдині, але у блоці влади представлені дуже різні інтереси регіональних груп. Однією з найсильніших у складі «Єдиної України» є донецька, котра представлена Партією регіонів. Саме у Донецьку цей блок отримав більшість голосів. Не дивно, що у цієї групи свої претензії на участь у структурах влади, відмінні від представників дніпропетровської групи, що входять у «Трудову Україну». Яскравим прикладом сепаратистських тенденцій є заява Януковича про бажання Партії регіонів отримати свою фракцію у парламенті. Всередині самої «Трудової України» також немає єдності. Ні для кого не секрет, що там представлені два політичні угрупування: група Тігіпка і група Деркача. Тобто у цій партії також існує внутрішній конфлікт, котрий виявився під час передвиборної кампанії: «трудовик» Віктор Пінчук підтримав партію, що не входить до блоку «За єдину Україну!», — я маю на увазі Озимих. Але головні конфлікти будуть зумовлені характером відносин між цими блоками. Якщо блок «Наша Україна» і «За єдину Україну!» все-таки порозуміються за допомогою підтримки «нашеукраїнцями» кандидатури Литвина на пост спікера, то всередині «Нашої України» безсумнівно з’явиться опозиційне крило, котре, цілком ймовірно, залишить цей блок, приєднавшись до опозиційних соціалістів і «тимошенківців». Якщо такого союзу не буде, тоді вони формуватимуть чисто опозиційний блок. У цьому значенні «Наша Україна» протримається довше, оскільки опозиційний блок робитиме ставку на висунення Ющенка кандидатом у президенти і його перемогу на президентських виборах. Радикальна позиція Ющенка також згуртує блок «За єдину Україну!».
Що стосується блоку влади, то конфлікти всередині його, безсумнівно, будуть. Президент поки що має можливість всі ці партії тримати в єдиному строю. Єдине, що об’єднує пропрезидентські партії, — це страх, що нинішня система влади звалиться під натиском опозиції. Найiмовiрнiше, це реалізується у вигляді, як сказав Янукович, «партійної конфедерації», всередині якої будуть знаходитись партії, що володіють досить широкою автономією. Але, знов-таки, все буде залежати від взаємовідносин «Єдиної України» і «Нашої України».
