Декілька разів натикаючись у різних інтерв’ю, які давали, зокрема, наші колеги-журналісти, на фразу «мені як професійному політологу...», ми хоч-не-хоч почали ставити перед собою питання: а кого, власне, в Україні, де, як відомо, поки немає всесвітньо відомих політологічних шкіл, можна назвати політологом? Чи вистачає для того, щоб займатися політологією на професійному рівні, знань, отриманих суто емпіричним шляхом, чи цього все-таки недостатньо? І чи існує в нашій країні з її вельми специфічною політикою взагалі соціальне, як кажуть, замовлення на високоосвічених фахівців у цій галузі? Судячи з деяких результатів дослідження громадської думки, у багатьох наших співгромадян склалося враження про політологію як про щось на зразок середньовічної алхімії, якесь, пробачте на слові, шарлатанство. Можливо, ведмежу послугу вітчизняним політологам зробив і їхнiй власний жарт: «Політолог — це той, хто спочатку робить прогнози, а потім пояснює, чому вони не виправдалися...» Прагнучи розставити акценти, «День» звернувся за коментарями до експертів.
Сергій ТЕЛЕШУН , доктор політичних наук, професор:
— Зараз модно називатися політологом або політичним аналітиком, — на цю професію є попит на ринку політичних послуг. Тому цією справою займаються дуже багато людей, які не мають ані базової освіти, ані взагалі відношення до історії, філософії, політології, соціології тощо. З іншого боку, не завжди фахова освіта є показником професійності.
Доцільно також, на мій погляд, розрізняти політологів- теоретиків та прикладних політологів, яких можна назвати політтехнологами. Політолог- науковець може висувати будь-яку версію, наукову концепцію, яка не обов’язково має реалізовуватись. Політтехнолог же мусить оцінювати реальні інтереси реальних політичних сил і думати, як досягти бажаного для його, так би мовити, «клієнтів» результату. Політтехнологів, в свою чергу, можна розділити на політтехнологів-політиків, які цікавляться переважно створенням власного іміджу, «ретрансляторів», — вони, витлумачуючи свої та чужі думки, популярно пояснюють населенню, що саме відбувається, та власне аналітиків, зацікавлених у відпрацюванні реальних схем та технологій, що дають конкретні результати. Останні висловлюються достатньо обережно, адже ставляться до політичних технологій як до бізнесу, а з бізнесом жарти погані.
Нинішнім політологам потрібні також здібності, інтуїція, я б навіть сказав, фарт. А інтуїція або є, або її немає. Можна бути професійним науковцем, але бездарним аналітиком і прогнозистом, водночас можна бути блискучим прогнозистом, не маючи фахової освіти.
Микола ТОМЕНКО , директор Інституту політики:
— Українська ситуація породила унікальний розподіл людей, які працюють в цій галузі, на три групи. Перша — власне політологи, під якими я розумію тих людей, які є викладачами ВУЗів, лекторами, тобто говорять про загальні особливості та закономірності політики, політичні ідеї, теорії і загальні принципи. Політологія як система у нас фактично домінує у вищих навчальних закладах і не охоплює сферу реального політичного життя в Україні. Друга категорія — це так звані фахівці в галузі політичних наук, які співпрацювали з різними міжнародними інституціями і намагалися перенести на вітчизняний грунт західний досвід. Зазначу, що такий європейський підхід розуміння політичних наук в Україні не дуже прижився.
І третя категорія — це політичні аналітики чи політичні експерти, які здебільшого займаються вивченням реальної політики, намагаючись використати власні підходи до розгляду того, як діють головні політичні актори у країні. Якщо рівень «політолога-професора» визначається наявністю власного підручника чи монографії, то рівень політичного експерта можна оцінити за результатами його безпосереднього впливу на прийняття чи неприйняття політичного рішення тощо. Це може бути його активна робота і участь в успішній чи неуспішній виборчій кампанії будь-якого рівня.
Останнім часом можна, на мою думку, вести мову і про такий напрямок як превентивна політологія. Суть її полягає в тому, що політичний аналітик чи експерт мусив би у своїх прогнозах акцентувати увагу не стільки на реальному перебігу подій, скільки на найбільш небезпечних чи найбільш недемократичних варіантах розвитку ситуації, — для того, щоб застерегти від прийняття того чи іншого небажаного політичного рішення. Цю сферу превентивності треба відділяти від прямих результатів виборчих чи іміджевих кампаній.
Валерій БЕБИК , доктор політичних наук, професор, ректор Межрегіональної академії управління персоналом: — Є декілька галузей, в яких чи не кожен вважає себе фахівцем. Скажімо, ми всі спеціалісти з футболу, — як забивати і вигравати, знаємо краще і за тренерів, і за гравців. Аналогічна ситуація останнім часом спостерігається в політології. Люди без не те що вчених ступенів, але й взагалі спеціальної освіти, відкривають усілякі центри, коментують сумнівного гатунку рейтинги тощо. Певна річ, вони скрізь підписуються як політологи, не маючи, однак, на те жодних підстав.
Хто ж такий політолог? На моє тверде переконання, людина повинна мати, як мінімум, відповідний диплом — спеціаліста або магістра, необов’язково бути кандидатом чи доктором наук, аналітичні публікації у фахових виданнях, — і тоді вона має право називати себе політологом. Тобто освіта і наукові праці — це ті дві компоненти, без яких ми не можемо вести мову про професіоналізм у політології.
Звичайно, є й практики: людина може бути, наприклад, доктором хімічних наук і писати на політичні теми, якщо вона працює в політичній сфері — в парламенті, в Адміністрації Президента, в уряді і т. і. Безперечно, ця людина має право на власну думку, проте вона висловлює її не як фахівець, а як, так би мовити, аматор.
На мою думку, якраз зараз треба вже робити ставку на професіоналів. За радянських часів вищі навчальні заклади не готували політологів: існували кафедри наукового комунізму, марксистсько-ленінської філософії тощо, які у 1991 році успішно змінили назви, — але ж фахівці залишилися ті ж самі! І це є проблемою. Хоча у деяких вузах політологія нині дійсно розвивається як сучасна наука. Сильні викладачі і в столичному університеті імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянській академії, Одеській Національній юридичній академії, Одеському, Харківському, Львівському університетах, багато наукових праць пишеться у Інституті держави і права НАН на чолі із Юрієм Шемшученком, — перелік можна продовжувати.
В Україні взагалі iснує 414 вузів та близько сорока докторів політичних наук. До речі, вісім iз них працюють в Міжрегіональній Академії управління персоналом. Політологів у нас навчають за трьома спеціалізаціями — політичний менеджмент і маркетинг, політичне лідерство та зв’язки з громадськістю і політологія міжнародних відносин — на двох кафедрах: прикладної політології, комунікацій, паблік рілейшнз та загальна кафедра політології. Кожного року у видавництві МАУП виходить друком чимало спеціальної літератури, — скажімо, невдовзі побачать світ книги «Мистецтво політичної діяльності» Миколи Головатого, «Сучасна західна політологія» Ольги Бабкіної, «Геополітика» Василя Храмова і Фелікса Рудича, «Зовнішня політика сучасної України» Бориса Тарасюка, «PR у бізнесі» Тетяни Дмитраш, «Політична журналістика» та «Політичні комунікації» Ігоря Слісаренка, «Порівняльна політологія» заступника директора інституту політології університету ім. Міцкевича (Польща) Тадеуша Валяса, мої «Менеджмент пресових служб» та «Політичний маркетинг та державне управління» і т. д.
Отже, політологічна школа — це коли є професори, пишуться і друкуються книги, і є студенти — бакалаври, магістри, аспіранти тощо.
Дмитро ВИДРIН , директор Європейського інституту інтеграції та розвитку:
— Україна пройшла три стадії «виховання» власних політологів. На першому етапі, приблизно з 1990 р. по 1993 р. політологи виходили переважно з істориків, — це ті люди, які знаходили в історії повчальні приклади і намагалися застосувати їх до життя сучасного. На другому етапі, з 1993 р. по 1997-й, політологами ставали переважно технологи, які намагалися перетворити політику на політичну інженерію. Технології були набором певних дій, які повинні були призвести до певного результату. З 1997 р. і по сьогоднішній день політологи у масі своїй формуються з психологів. Політологія сьогодні розглядається як психологічна наука, яка вчить людей досягати компромісів. Головним критерієм професіоналізму є успіхи у виборчих кампаніях. Репутація політолога сьогодні залежить від кількості не академічних праць (їх ніхто не читає), а перемог у проведених передвиборних кампаніях.
