Щойно в Україні вийшла книжка «Святий престол і Україна», написана архієпископом Миколою Етеровичем, який у 1999 — 2004 роках був Апостольським нунцієм — послом держави Ватикан в Україні. Сьогодні автор цієї книжки працює у Ватикані на високій посаді, має справу з католицькою ієрархією всього світу і навряд чи буде частим гостем України. Тим більш показовим є те, що книжка видана українською мовою, для українського читача, чиє ставлення до своєї місії є, вочевидь, не байдужим авторові. Як небайдужим він є й до релігійної ситуації в України, якій, власне, й присвячена книжка «Святий престол і Україна».
Книжка «Святий престол і Україна» допомагає читачеві скласти уяву про діяльність Католицької церкви та Святого престолу — як про внутрішню (відносини між церквою Риму та помісними католицькими церквами), так і зовнішню — про відносини з державами світу та іншими релігійними конфесіями. Головний зміст книжки однак — це проблеми релігійного життя в Україні, як його побачив архієпископ Микола Етерович. Автор із задоволенням констатує, що відносини між Святим престолом та Україною розвиваються успішно. Римська кафедра визнає фактичне існування в Україні релігійної свободи, однак так само, як представники інших церков і конфесій, вважає, що до існуючого в Україні закону про свободу совісті та релігійні організації необхідно внести зміни. Зокрема, щодо надання церквам та релігійним установам прав юридичної особи (це питання регулярно висвітлюється на шпальтах газети «День»).
Книга містить також чимало важливих відомостей про Католицьку церкву загалом і про Католицьку церкву в Україні зокрема. Одним із найбільш цікавих і актуальних розділів є «Екуменічний діалог», присвячений переважно діалогу між Католицькою церквою та Православ’ям.
Екуменічний діалог між різними християнськими церквами (православними, протестантами різних конфесій та католиками) є однією з найважливіших царин діяльності Католицької церкви. Римський папа Іван Павло II постійно нагадує людям слова Ісуса Христа на Тайній вечері: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб вони були в нас об’єднані». І хоча є багато перепон на шляху до єднання, Іван Павло II впевнений, що «віра в можливість досягти в історії повного і видимого сопричастя всіх християн спирається не на наші сили, а на молитву Ісуса». Заради розвитку християнського діалогу Римський папа робить багато безпрецедентних заходів. Як відомо, він відвідав кілька православних країн, зустрічався з патріархами або предстоятелями Румунської, Грузинської, Грецької, Антиохійської церков, неодноразово зустрічався з Вселенським православним патріархом Варфоломієм I. Був також гостем православної святині — монастиря Св. Катерини на горі Синай. Римський папа також часто приймає представників християнських та нехристиянських релігій у Ватикані.
У розділі «Релігійна ситуація в Україні», автор нагадує, що Україна за своїм географічним положенням відкрита впливам, які походять як зі Сходу, так і з Заходу і може бути мостом між цими частинами світу. Про це свідчать художнє самовираження народу, його література, живопис, архітектура. А особливо багатий світ ікон — дивовижний поетичний вияв української національної ідентичності: «Ікони завжди були виразом релігійного і художнього генію українського народу. У них відчувається як подих Візантії, так і впливи Європейського Заходу. Українські ікони давно заслуговують на те, щоб бути краще пізнаними не тільки в Україні, але й за її межами». І автор вельми пишається тим внеском, який зробила Католицька церква в Україні у справу збереження ікон.
Відкритість різним віянням проявляється також в релігійному житті громадян України. Бо хоча більшість громадян вважають себе православними, принаймні із соціального та культурного погляду, в країні нормально існують інші християнські спільноти. Тут нараховується 6 мільйонів католиків, із них 5 мільйонів — візантійської традиції (греко-католики) та 1 мільйон — латинської (римо-католики). На думку архієпископа Миколи Етеровича, ці дві традиції глибоко укорінені в Україні. Греко-католики з повним правом вважають, що їхнє коріння сягає часів Хрещення Київської Русі; а щодо католицької спільноти, то митрополичий осередок католиків латинського обряду існував на території сучасної України ще із ХIV ст. Етерович нагадав читачам, що представники Київської митрополії брали участь у католицько-православних Ліонському (1274) та Флорентійському (1439—1445) Соборах, які шукали шляхи до відновлення християнської єдності. У цьому ж світлі деякі історики розглядають і Берестейську унію.
Католики, як пише архієпископ Етерович, мають велику повагу до Православної церкви, яка зберегла апостольське передання, уділяє ті самі Святі Тайни, шанує святих і, насамперед, діву Марію. Фактично, католики і православні мають одну віру. Автор наводить думки відомого російського православного філософа Сергія Аверинцева, який сказав, що між цими церквами існує більше культурних, ніж доктринальних відмінностей. Недивно, що Католицька церква підтримує православ’я як духовно, так і економічно. В останні роки тільки католицька організація «Церква в біді» виділила десятки мільйонів доларів Православним церквам, у тому числі 12 мільйонів — Російській православній церкві. Це однак, як і інші дружні жести Ватикану, не дуже впливає на покращення стосунків. Автор книги «Святий престол і Україна» делікатно натякає на «полемічні та невідповідні висловлювання» з боку Московської патріархії на адресу як Католицької церкви, так і Римського папи. Архієпископ Етерович твердить, що Католицька церква ніколи не відкриває полеміку з приводу цих «висловлювань» — щоби не вразити почуттів православних.
Існують труднощі й у відносинах між Католицькою церквою та УПЦ (МП). Щоб їх усунути, треба спільно вирішувати й чітко формулювати чимало складних понять, таких, наприклад, як «канонічна територія», «прозелітизм», «релігійна свобода» (право кожного обирати собі конфесію і церкву), які по-різному трактуються православними та західними церквами. Конче необхідно також, щоб РПЦ та УПЦ у її складі визнали Українську греко-католицьку церкву, яка існує на території України вже більш як 400 років і є — за всіма вимогами — канонічною. Вирішення згаданих проблем десятиліттями відкладається, гальмується. З цього приводу архієпископ Етерович вважає: «...Потрібно додати ще одну характеристику, конче необхідну для екуменічного діалогу — правильне розуміння ситуації, яка історично склалася, усвідомлення її такою, якою вона насправді є».
Католицькій церкві прикро, що в українському православному світі стався розкол (зараз тут є три великі та 14 малих Православних церков); однак вона в ці справи не втручається. За словами автора «Святий престол і Україна», «нам було б легше вести діалог з об’єднаною Православною церквою… Впевнений, що якби не було втручання ззовні, цей православний розкол можна було б подолати, оскільки він не спричинений якимись глибокими догматичними розбіжностями. Відновлення єдності Української православної церкви мало б позитивні наслідки для православно-католицького діалогу в цілому».
Попри все, існують царини, де католики і православні повинні співпрацювати і вже сьогодні це роблять. Насамперед у соціальній сфері — разом працюють на користь суспільству та найбіднішим його членам. Католицькі благодійні асоціації, насамперед «Карітас», надають допомогу всім, незалежно від релігійної приналежності. Почастішали випадки, коли віруючі беруть участь у будівництві церкви для іншої релігійної конфесії: католики роблять свій внесок у будівництво храмів для православних і навпаки. Так славетний іконостас відновленого Успенського собору Києво-Печерської лаври виконали львівські майстри, серед яких було чимало греко-католиків. Є чимало християн, які зобов’язуються не дискредитувати своїх братів- християн іншої конфесії, особливо через ЗМІ. «Це є той самий життєвий екуменізм, який може принести чимало добра Церкві й Україні. Такий діалог відбувається найчастіше між віруючими, а іноді й між священиками обох церков. Хотілось би побажати, щоб цей діалог відбувався й на рівні ієрархів. Адже немає сумнівів у тому, що більшість населення України бажає зближення між християнами. Промовистим знаком є те, як сердечно приймала Римського папу більшість населення України».
Архієпископ Микола Етерович особливо зупиняється у своїй книзі на проблемах виховання та навчання і розповідає, зокрема, про систему освіти Католицької церкви. Виявляється, що після падіння Римської імперії і починаючи з п’ятого століття, в Західній церкві вже існували парафіяльні і єпархіальні школи. 1597 року в Римі було створену початкову школу для молоді. Це була перша школа в Європі, де навчання було безкоштовним, школа для бідних. А найстаріший дипломатичний навчальний заклад світу — це Папська Церковна академія, заснована 1701 року. Сьогодні кількість осіб, які навчаються в католицьких навчальних закладах, перевищує 46 мільйонів; в 1100 католицьких університетах навчається понад 2 млн. студентів. При цьому католики складають тільки 1/6 від загальної кількості учнів і студентів.
Книга «Святий престол і Україна» свідчить, як багато уваги й часу приділяв Апостольський нунцій знайомству з Україною; очевидно, що це було не тільки його обов’язком, але й проявом допитливого дослідницького характеру людини, щирою цікавістю до країни та народу, серед якого він жив. Подорожі по країні переконали Апостольського нунція у тому, що в Україні існує і завжди існувало реальне співжиття представників різних віросповідань: «У багатьох містах я бачив поруч із православними храмами церкви католицькі, протестантські та синагоги. Що є безумовним доказом толерантності. Так, у місті Острозі у період його культурного розквіту (ХVI—XVIII століть) поряд мешкали православні, католики, протестанти, юдеї та мусульмани-татари. І всі віруючі мали свої храми. Більше того, між ними була певна співпраця, особливо у науковій галузі». Взагалі, книга «Святий престол і Україна» — це книга, що написана Другом.
