Перший із них полягає в тому, що запроваджена владою мажоритарна система відносної більшості (за якої теоретично можна виграти вибори хоч і з 1% голосів, аби лише більше, ніж у конкурента) — засіб колосального шахрайства. Без повернення до обрання депутатів абсолютною більшістю виборців повернення до демократії не буде. Адже абсолютна більшість переможців отримала лише близько 30% голосів, а представлятимуть всю громаду. Така виборча система різко знизила роль громади, тобто в остаточному рахунку — демократії, а натомість підняла значення інтриг і маніпуляцій, в тому числі з «технічними» партіями і кандидатами, які лише вдають боротьбу, ошукуючи людей. До речі, як наслідок конкуренції між «УДАРом» і ОО, в більш ніж двох десятках округів перемогли представники влади, що кардинально міняє картину парламенту. Зрештою головним змістом повістки минулих виборів було не протистояння опозиції і влади, а лайка всередині багатопартійного опозиційного табору.
Але навіть там, де на протиборстві провладних кандидатів переміг кандидат від опозиції, це все одно не демократія, а результат випадковості, який зв’язує кандидата з інтригами, а не з виборцями. Крім того, система відносної більшості різко підвищила ціну фальсифікацій і підкупу, адже фінальний результат у мажоритарних округах часто визначався лише сотнями чи й десятками голосів. До виборів деякі експерти говорили: скільки там можна сфальсифікувати — 5—7%? Тепер вони згадали, що для цілковитої фальсифікації виборів, спотворення їхнього результату на 180 градусів у переважній більшості мажоритарних округів більшого й не треба. За такої системи виборів перемога визначається часто менше 1% голосів. Варто визнати, що запровадження такої системи відбулося за бездіяльності опозиції, яка навіть не підняла голосу проти явного порушення принципів народовладдя. Це відбулося й за парадоксального мовчання громадських організацій, у яких чи то не вистачило компетенції оцінити загрозу, чи то на це гранти не виділили. Щойно Об’єднана опозиція й «УДАР» взаємно знімали своїх непрохідних кандидатів, щоправда, без вагомого успіху. Бо забезпечити, аби, власне, конкурентне середовище проводило селекцію через вибори у два тури, клепки не вистачило.
Другий висновок. Партія влади свідомо й цілеспрямовано створила умови, коли все можна купити. Але грошей вдосталь має лише вона, внаслідок захоплення державної скарбниці та ресурсів. Верхні межі виборчих фондів не встановлюють, дозволено необмежену телерекламу. Усе це підмінило реальну конкуренцію кандидатів і їхніх програм конкуренцією грошових мішків і технологій.
Третій. З огляду на перші два пункти, різко зросла роль технологій. «Прямі телеефіри» стали банальною маніпуляцією, головним чином через підбір гостей. Виборці в Україні щодня отримували вал безглуздої інформації про те, хто кого облив яким лайном, безліч відволікаючих інформаційних приводів, «страшилок» та відвертої дезінформації. Державна інформаційна машина за гроші платників податків працює як орган пропаганди партії влади, а про інформаційні машини олігархів і говорити годі.
Четвертий. На виборах була явно задіяна фальсифікація. Чому було свідчення кількості опрацьованих протоколів по областях із явною тенденцією удвічі швидшого опрацювання по областях Сходу і Півдня країни, ніж у Центрі, де відбувалась основна боротьба. Тобто в Центрі влада затягувала підрахунки, аби створити умови для переписування протоколів або підміни бюлетенів. Отже, конче необхідно виписати суворіший порядок процедури підрахунку голосів, починаючи від його трансляції до демонстрації кожного бюлетеня на камеру і спостерігачам. Запровадити надзвичайно великі штрафи за порушення процедури. Крім того, конче необхідно обмежити час голосування до 18.00, а не 20.00, як зараз, аби країна знала результат до ночі, а можливість фальсифікації через затягування підрахунку, використовуючи фізичний стан членів комісій і спостерігачів, було мінімізовано.
П’ятий. На виборах йшлося про залякування уже не лише активістів, а навіть простих виборців, з погрозами проконтролювати голосування, вигнати з роботи, позбавити зарплат і пенсій тощо. Усіма своїми діями — розгулом адмінресурсу, підкупом та створенням максимально тепличних умов для нього, повним толеруванням правоохоронними органами цих правопорушень влада показала, що сподіватися відсторонити її одними виборами, без прямого суспільного тиску, — марна справа. Відсотків вона не боїться, вона їх малює.
Шостий. Справжніх правоохоронців у країні немає. Влада за участю «правоохоронців» забезпечила надзвичайно тепличні умови для безкарного підкупу, а подекуди й шантажу виборців, залякування активістів і кандидатів. У домівки деяких із них навіть кидали бойові гранати.
Сьомий. Злиденне, деморалізоване спадком совка та сучасними зразками поведінки політиків суспільство виявилося досить вразливим до підкупу. У парламенті буде величезна кількість депутатів, які просто купили собі округи у виборців, а серед регіоналів більшість робила це ще й за державні кошти. В кращому випадку, виборці замість депутатів обирали впорядковувачів територій. У гіршому — хабародавців, які купили їх за 200, 500 і 1000 гривень.
Восьмий. Явка в 57% — це результат дискредитації не лише політики, а й парламенту як такого. У ньому лише кричать і нічого не вирішують. Парламент втратив значення владного органу і майданчика для діалогу. І до такої дискредитації причетний не Михайло Чечетов, а той, хто його туди такого поставив.
Дев’ятий. Попри зневіру до влади, люди Півдня і Сходу країни лише починають шукати альтернативу. З одного боку, за «опозиційну трійку» голосують від 12% у Севастополі та Донбасі до 20% в Криму, 32% на Харківщині, 40% на Херсонщині й Дніпропетровщині. З іншого боку, люди в провінції Півдня і Сходу країни десятиліттями живуть в ізольованому інформаційному гетто. Опозиції легше перемагати у Львові, ніж прийти до цих людей з притомними посилами.
І, на жаль, десятий. Опозиція (вся) виглядала вкрай мляво. Драйву нема. Приміром, «Батьківщина» всю свою програму будувала на гаслі «Ми їх зупинимо», хоча реальні дії дуже суперечили цій амбітній задачі.
НУ І НАРЕШТІ ПОЗИТИВИ
1) Попри це все, опозиція виграла вибори за пропорційною системою. Можна сказати, що опозиція виграла у влади на пропорційних виборах з рахунком 5:4. Більше того, 5 із 6 екзит-полів дали абсолютну перемогу опозиції, тобто підтримку більше 50% від усіх учасників голосування. І лише Research&Branding, зв’язана з регіоналами, — відносну перевагу над владою. До речі, одностайність екзит-полів, небажання соціологів бруднитися, вочевидь, стане уроком для влади. Швидше за все, на наступних виборах вона спробує замовити кілька «своїх», аби потім підтягувати до них результат. Перемога опозиції за виборчими списками означає серйозну перешкоду для здійснення чергових «реформ» (зокрема земельної) без згоди опозиції, яка, як свідчать результати виборів за списками, представляє більшість народу.
2) Безумовно, окрасою кампанії є перемога «Свободи». Для декого вона стала несподіванкою, але не для тих, хто слідкує за виборчою історією України. «Свобода» і Об’єднана опозиція розділили «бонус радикалізму». Раніше його абсорбувала Юлія Тимошенко на всіх виборах — 2006, 2007, 2010 років, що давало їй можливість отримувати кращий результат, ніж давали соціологи. Політологи і політтехнологи часто судять людей по собі і відмовляються бачити цю досить відчуту корекцію у бік радикальнішого результату. Водночас, імовірно, політтехнологи Банкової спробують зробити з Олега Тягнибока опонента Віктору Януковичу на виборах 2015 року, оскільки лише з таким противником він зможе розраховувати на перемогу. Якщо слова про патріотизм лідера «Свободи» щось означають, він мав би відповідально відреагувати на такі спроби.
3) Інший обнадійливий результат виборів — доля «технічних проектів». Наталя Королевська з її мільйонами, футболістами й акторами провалилася насамперед через те, що несла за собою мінімум змісту. Віктор Ющенко став поряд з Олегом Ляшком, що саме по собі є симптоматичним результатом для колишнього президента і вичерпним поясненням причин нинішньої поразки справи помаранчевої революції.
4) Час гратиме проти Партії регіонів, яка, швидше за все, створить у парламенті більшість, заручившись підтримкою комуністів. Але жорстка економічна криза, затягування бюджетних пасків буде викошувати її прихильників спочатку поза парламентом. А потім і в ньому.
І, нарешті, головний підсумок. Привілей обирати має лише сильне суспільство. Реальні вибори в Україні, без вагомих порушень, були переважно там, де є сильніша громада. Тобто на Західній Україні, та й то не всій. Там громада, принаймні, міцніша, ніж на решті території. Саме там було реально конкурентне середовище. Натомість на Сході й Півдні було переважно голосування практично за будь-якого ставленика партії влади без серйозної конкуренції. Часто не від любові, а від слабкості, силування і приреченості. А у Центрі була «війна» внаслідок проміжної ситуації — у громади було досить сил, щоб бути незгодною з призначенцями влади, і одночасно, дуже часто, замало сил і одностайності, щоб зламати ситуацію на свою користь. По суті громада у величезному регіоні Центру України від Хмельницького до Сум і від Полісся до Кіровограда виграла лише там, де були сильні лідери й серйозний рівень одностайності. На жаль, українці часто в одній родині не можуть дійти згоди, за кого голосувати. Хоча здатністю згуртуватися суспільство може більш ніж будь-чим іншим змусити владу себе боятися, якщо не поважати. Натомість у нинішній виборчій системі відносної більшості анархія означала величезну незаслужену фору владі. Треба чітко зрозуміти: «вставити» владу, відстояти власну гідність і, ймовірно, врятувати майбутнє можна лише одностайно.
КОМЕНТАРI
«ВИБОРЦІ НАПОЛЕГЛИВО ШУКАЮТЬ АЛЬТЕРНАТИВИ»
Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету:
— Доки триває процес «міграції» бюлетенів між дільничними та окружними комісіями, можемо стверджувати єдине — парламентські вибори-2012 відбулися. Вони стали не стільки соціологічним дзеркалом суспільних прагнень, скільки відображенням того, що виборці наполегливо шукають альтернатив: і серед представників начебто монолітної влади (багато з них завбачливо стали самовисуванцями на мажоритарних округах), і в середовищі об’єднаної та необ’єднаної опозиції. Бачимо істотний зсув не стільки в бік знаходження нових політичних облич, стільки великий інтерес до справді ідеологічних партій. Сподіваюся, що невдовзі в електоральних процесах в Україні будуть не базарно-споживацькі технології, а дискусії та дебати з принципових питань розвитку країни. Останні вибори засвідчують цей ментальний перелом, бо всі без винятку політтехнологічні партійні проекти, представлені у виборчому бюлетені, пролетіли над Україною як фанера. Також вибори показали, що Україна стала у своїх уподобаннях. Зараз владна верхівка перебуває все-таки у політичній меншості, вона потребує рекрутів. А це ненадійне військо.
Попередні результати голосування на виборах до Верховної Ради 28 жовтня 2012 року показали те, що верхівка діючої влади, задіявши колосальний адміністративно-фінансовий ресурс, таки не досягла бажаного. Адже відтепер вона не може самостійно визначати навіть свої політичні перспективи. Верховну Раду знову чекає коаліціада. Сформована більшість буде крихкою. Вона легко переформатується залежно від обставин, пов’язаних із наступними президентськими виборами 2015 року. Таке вже було внаслідок парламентських виборів 2002 року. Не виключено дежавю. На разі Україна помаленьку, але впевнено йде по тій же битій дорозі, яка привела її до листопада 2004 року.
«ЦЕ КРАЩЕ, НІЖ ЦВИНТАР БАЙДУЖОСТІ»
Ігор ПОЛІЩУК, доктор політичних наук, політолог, Харків:
— Попередні результати голосування продемонстрували розкол суспільства, його поляризованість. Скажімо, з одного боку мають вплив комуністи, з другого — «Свобода», зовсім протилежні сили. Партія влади помітно втрачає свої позиції та підтримку громадян, як би їм не хотілося це приховати, зробити хорошу міну при поганій грі. Вони отримали менше голосів, ніж очікували та прогнозували. Парламентські вибори показали, що наше суспільство не зовсім здорове, але воно розвивається по своїх законах. І це набагато краще, ніж цвинтар байдужості. Будемо сподіватися, що хвороби, що відкрилися, — не хронічні. І загальне враження від виборів досить позитивне, вони відкрили перспективи розвитку українського суспільства. Нові сили отримали непогану підтримку в усіх регіонах, скажімо, партія Кличка надає оптимізму, її результат втілює надію на подальше об’єднання країни та конструктивні зміни.
«БАГАТО ГРОМАДЯН НЕ БАЖАЮТЬ ВПАДАТИ В КРАЙНОЩІ»
Ігор ЧУДОВСЬКИЙ, президент адвокатської компанії, Луганськ:
— Вибори народних депутатів України по суті є не що інше як соціологічне дослідження. За результатами відомостей ЦВК про хід голосування можна зробити висновок щодо зневіри населення в його можливості щось змінити в державі. Достатньо низька явка показала, що майже кожен другий українець вважає свій голос лише краплиною в морі. Від цієї краплини море не стане більше або менше. Цікаві процеси окреслили попередні результати голосування. Так, більшість населення не підтримує діючу владу. Поява такого нового «гравця» на політичній арені як «Свобода» дає можливість зробити висновок про розвиток в Україні національної ідеї, яка, до речі, знайшла свою підтримку не тільки на заході, а й на сході країни. Отримання значної кількості голосів «УДАРом» показало, що багато громадян не бажають впадати в крайнощі та займати полярні позиції.
Маю надію, що результати голосування не буде сфальсифіковано. В протилежному випадку соціологічні висновки можуть бути далекими від справжніх реалій.
«АПАТІЯ ТА... АКТИВІЗАЦІЯ»
Максим ЄЛІГУЛАШВІЛІ, президент Молодіжного центру регіонального розвитку:
— Як на мене, результати волевиявлення виборців, що зараз унаочнюються конкретними цифрами, можна охарактеризувати двома тенденціями: апатією та активізацією. Чи не найнижча явка за роки виборів та результати тієї ж «Свободи» є яскравим підтвердженням цього. Виборці втомилися від покращення у регіональному дусі та свою втому і розчарування демонструють зниженням явки у «прорегіоналівських регіонах» та перехопленням комуністами статусу головних мрійників цих виборів. Водночас, опозиційно налаштовані виборці радикалізувалися і відповідно сконвертували своє невдоволення у підтримці нехарактерних для великої кількості областей вибору на користь правої «Свободи».
«УПЕРШЕ ОПОЗИЦІЙНІ ПАРТІЇ ДОЛАЮТЬ БАР’ЄР, ЯКИЙ РАНІШЕ НІКОМУ НЕ ВДАВАЛОСЯ ПРОЙТИ»
Сергій ТКАЧЕНКО, глава ДОО Комітету виборців України:
— Кожен досягнув свого результату і кожен прогнозував свій результат. На всеукраїнському рівні успіх «Свободи» зрозумілий. Якщо говорити про Донецьку область, то для Об’єднаної опозиції і для УДАРу — це успіх. Бо вперше на виборах до ВР опозиційні партії долають той бар’єр, який раніше нікому не вдавалося подолати. Це перше. Друге: було продемонстровано той варіант, що навіть за відсутності чіткої роботи штабу партії, можна грати на одному полі з Партією регіонів. Регіони зі своєю роками вигостреною методикою, умовно скажемо «коректування результатів», підвозів виборців, «каруселей» і так далі показують, що система тріщить по швах. І опозиційні партії відчули смак, якщо не перемоги, то результату. І я гадаю, що на наступних виборах, якщо підходи до виборів не зміняться з боку провладних політичних сил, то дана система розвалиться взагалі.
«КРАЇНОЮ УПРАВЛЯТИМУТЬ ТІ ПОЛІТИКИ, ЗА ЯКИХ ГОЛОСУЮТЬ ЛЮДИ СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ»
Дементій БІЛИЙ, голова Херсонської обласної організації Комітету виборців України:
— Головною особливістю будь-якого соціологічного дослідження є його репрезентативність. Про яку репрезентативність може йти мова в контексті наших національних виборів?
По-перше, на вибори ходять добровільно. Ті, хто спостерігав за виборами, бачать серйозний перекіс в представленні серед голосуючих основних вікових та соціально-демографічних груп. Наприклад, молодь майже не представлена серед тих, хто брав участь у голосуванні. В результаті країною будуть керувати ті політики, за яких голосують люди старшого покоління. По-друге, наші вибори частково не відображають громадську думку усього суспільства у зв’язку із різноманітним фальшуванням з боку «зацікавлених» осіб. По-третє, на остаточне рішення громадян на виборах впливають різноманітні «позасоціологічні» чинники. Наприклад, непрямий підкуп виборців, коли виборець не голосує, а фактично продає свій голос, як у супермаркеті.
З другого боку, вибори є не тільки «фотознімком» поглядів суспільства, а й локомотивом суспільних змін, або консервантом суспільних відносин. Парламентські вибори є відображенням волі активної частини суспільства, яке прагне підтримати політичні сили для досягнення своїх особистих цілей або цілей своїх соціальних груп. Але, дійсно, вибори оголюють настрої, що панують у суспільстві та процеси, що відбуваються в політиці та нашому житті.
Що ми бачимо за попередніми результатами виборів народних депутатів?
По-перше, подальше розчарування виборців в дієвості одного із найважливіших політичних інститутів демократії, яким є вільні вибори. Дедалі більша кількість людей перестає брати участь у голосуваннях.
По-друге, зростання споживацьких настроїв та байдужості до суспільного майбутнього серед виборців. Пересічні українці із задоволенням скористаються послугами, товарами та іншими «бонусами» із боку кандидатів, ніж будуть обирати якийсь перспективний шлях розвитку країни, що був би розрахований на багато років.
По-третє, подальшу радикалізацію двох основних електоральних груп України. Ця радикалізація має прояв у голосуванні за радикальних популістів («Свободу» та КПУ). Тобто значна кількість українців надає перевагу одночасно і тим, хто їх підкупає, і тим, хто закликає провчити всіх «поганих» та встановити загальну справедливість.
По-четверте, стабільність в Україні вже настала. Ми маємо стабільні електоральні групи, які не перетинаються між собою, але можуть ділитися кожна всередині себе, зберігаючи якісь базові домінанти (умовно — блакитну та помаранчеву складові).
Ми ще не маємо передумов для формування об’єднуючих містків між двома сторонами України. І ця остання особливість покладає на нашу владу обов’язок розпочати обережний діалог та пошук компромісу серед різних електоральних суспільних груп, бо в іншому випадку нас чекає крім зростання рівня соціальної апатії, патерналізму, ще й зростання ненависті, перші паростки яких ми зможемо побачити у парламенті найближчими місяцями.
«КИЇВ МОЖЕ СТАТИ ЦЕНТРОМ КАРДИНАЛЬНИХ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН»
Андрій КАЛАХАН, журналіст, депутат Луцької міської ради:
— Попередні результати цих парламентських виборів показали, що в Східній Україні ще не розчарувалися у нинішній владі кардинально. Партії регіонів швидше вірять через те, що нема альтернатив. Про певний рівень апатії там свідчить відносно низька явка. Водночас ці вибори продемонстрували відносно велику частку протестного електорату. На Заході і Центрі цю нішу посіла «Свобода». На Сході — комуністи. Разом — до чверті виборців. Це має стати тривожним дзвіночком для нинішньої влади. Якщо вони і далі продовжать нинішню політику, суспільство ще більше радикалізується. Може статися неконтрольований соціальний вибух. Сліпа стихія вже не буде жаліти...
Водночас із мажоритарною складовою ситуація значно складніша, ніж із пропорційною. Виграють загалом представники Партії регіонів чи грошові мішки, наближені до них. Можливо, пояснення цьому — зниження рівня життя у державі. Кандидатам, які спекулюють на темі «благодійництва», зубожілий електорат вигідний. Їх легше купити, та й особливого креативу під час кампаній проявляти не треба. І тому навряд чи такі нардепи у новому парламенті будуть сприяти розвитку середнього класу.
А загалом, особливо порадували своїм вибором кияни. Київ може стати центром кардинальних суспільних змін. Хто володіє столицею — той впливає на всю країну.
Підготували Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк, Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород, Іван АНТИПЕНКО, Херсон, Олена СОКОЛИНСЬКА, Харків, Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Донецьк, Денис КИРКАЧ, Луганськ
Борис КОЛЕСНIКОВ — про паралелі
Віце-прем’єр міністр України — міністр інфраструктури Борис Колесніков відомий тим, що може порушувати невластиві для Партії регіонів теми й часто говорить про важливість історичної пам’яті. Зокрема, днями в коментарі американському тижневику Time Magazine він заявив, що Партія регіонів, у якої немає вічних демократів, які б склали їй конкуренцію, сподівається стати схожою на республіканців у Вашингтоні. «Їм — (республіканцям. — Ред.) уже понад 80 років. Вони вічні», — зазначив він. Насправді Старій добрій партії (Grand Old Party — GOP), як її називають у США, значно більше — вона була заснована 1854 року й абсолютно домінувала на політичній арені до 1932-го. Крім того, Колесніков провів паралелі між українськими та американськими олігархами та поширенням чиказького та донецького кланів. Зокрема, він сказав, що поширення донецького клану всією країною нічим не відрізняється від того, що сталося після того, як Обама прийшов до влади. «Це — закон життя. Обама із Чикаго, і тому вся його команда — із Чикаго», — підкреслив Колесніков. Говорячи про роль олігархів в Україні, Колесніков сказав, що вони є копією американської моделі, хіба що з затримкою на сто років.
Чи справді існують названі українським віце-прем’єром історичні паралелі між Україною та США, ми спробуємо розібратися в наступних номерах «Дня».
