«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.
28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).
Ініціаторами проведення семінарів є співробітники одного з найпродуктивніших осередків української історичної науки — Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України А. Гречило, Н. Халак та ін. І це не дивно, адже засновником осередку був найвидатніший український історик другої половини ХХ ст. Ярослав Дашкевич, який у 1990-х роках одним із перших звернув увагу на небезпеку розгортання українофобських політтехнологій та, власне, вживав це поняття для характеристики явищ ненависті до українського та України, завдання їй шкоди, підриву соборності тощо.
Семінар викликав досить значну увагу з боку фахівців, хоча, на жаль, далеко не всіх, наприклад, з числа тих, яких прийнято називати лібералами, за всієї умовності та розмитості цього поняття в Україні. Засоби масової інформації теж могли б приділити значно більше уваги такій кричуще актуальній проблемі. Фішкою третього семінару було скайп-спілкування з київськими колегами: дуже відомими читачам «Дня» Л. Масенко та О. Палієм. Головну ж доповідь виголосив автор цих рядків, що, вочевидь, привернув увагу присутніх хоча б тим, що мешкає у місті, де нині у прискореному темпі опрацьовується весь арсенал українофобських технологій. Зазначу, що на початку цього року мені вже доводилося виступати на цю ж саму тему («Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації») в Одесі перед понад сотнею слухачів.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ
Проте що ж таке українофобія? Адже попри зрозумілий загалом сенс ненависті та страху перед всім українським наукове бачення має прагнути до певної деталізації та аналізу, а отже, і ускладнення та докладності (іноді такий підхід дратує «трудящих», які воліють односкладних, як цвях, слів та речень і визначень в рамках «злий», «добрий», «поганий», «хороший»).
На мою думку, щодо українських реалій поняття «українофобія» («українофобство») значно втратило свій суто лексичний сенс, адже перекладається воно як «страх перед українцями, побоювання українців чи України». У такому сенсі часто говорять про американофобію, кавказофобію, русофобію. Проте щодо українців та України найчастіше йдеться про ненависть до них, дискримінацію, приниження, намагання загалом заперечити факт існування українців як народу та нації і навіть в принципі українського етнокультурного простору. Хоча, звичайно, це перемішується і зі страхом — страхом поширення, поглиблення явищ дерусифікації, устійнення українців на своїй споконвічній, предківській землі. Але страх поки що не до сильного та впливового, а радше часто навіть не виправданий та перебільшений страх до потенційного, паросткового. Недаремно частина аналітиків вже здавна порівнює становище етнічних (також загалом носіїв мови та ідентичності) українців в Україні з колишнім апартеїдом у ПАР. Можна навіть згадати про більш давнє явище — ілоти у Спарті. Приниження всього українського, ненависть до нього є значно ширшим за риси політики сусідніх держав (найчастіше все зводиться до політики Росії щодо України) чи їх населення на побутовому рівні.
Головними концептами сучасної українофобії є заперечення факту існування української мови або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної і духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі — впровадження погляду на український народ, націю та державу як штучні, не життєві явища. Існування українофобії є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості — адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили — адже сила та галас українофобії зростають пропорційно зростанню дієвості українського національного руху.
Можна виділити найбільш помітні національні різновиди українофобії: російський, єврейський, польський, кожний з яких має певну специфіку. Однак українофобія в цілому або в окремих елементах охоплює і українське середовище, будучи тісно пов’язаною з явищем «малоросійства». Прояви українофобії спостерігаються і в країнах Західної Європи, наприклад, агресивно лівацьких та псевдоліберальних спільнотах (згадаймо хоча б про нав’язливий візит до України псевдоісторика Россолінського-Лібе).
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА
Як будь-яке подібне явище, українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідея триєдиної «русской» нації, «Русский мир», Велика Польща, радянський комунізм. Власне, слово «українофобія» молодше за існування явища. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців безперечно найсильніше проявилось в період формування націй та національних рухів модерної доби: ХІХ — ХХ століття. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула у Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ ст. (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні або й ненависті до українців фактично в категоріях властивих українофобству, українські діячі доволі нечасто вживали саме слово до початку ХХ ст., і вже дещо частіше починаючи від 1905—1907 років (Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Винниченко). З середини ХХ ст. це поняття було забуто в СРСР, перемістившись в середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х роках.
Від інших національних фобій українофобія відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, але навіть як етносу. З іншого боку, українофобія тісніше пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема, незавершеністю націєтворчих процесів в середовищі самого етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених в США та Західній Європі політичних доктрин — толерантність, мультикультуралізм, лібералізм — що, реалізовуючись на українському пост(?)колоніальному ґрунті, фактично гальмують процеси консолідації українців у народ і націю.
ЩО РОБИТИ?
Українофобія ніколи не буде остаточно подолана як явище. Українці лише мають навчитись адекватно реагувати на її виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи і в підсумку — використати українофобію як один із засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.
Ці та інші тези викликали жваве обговорення в аудиторії. Цінною для мене була підтримка з боку високошановної Л. Масенко, що, як завжди, блискуче наголосила на українофобських небезпеках. Лунали серед присутніх і заклики не звертати уваги на українофобію, що, мовляв, відволікає нас від важливіших проблем. Навряд чи доцільно не звертати уваги на загрозу та хворобу, ризикуючи взагалі вмерти. Були і дійсно важливі думки про необхідність наголосу на толерантному ставленні до українців з боку інших національних спільнот. Мені як земляку та популяризатору постаті В. Жаботинського, досліднику історії одеських грузинів ця думка є близькою та зрозумілою. Справді, ми не маємо лікувати українофобію якоюсь іншою фобією, тобто плеканням в собі ненависті до своїх сусідів як цілого, адже і серед них є різні групи та особистості. Однак саме через нашу слабкість та невиразність ми дедалі більше втрачаємо прихильників у цих середовищах. Нікому не цікавий народ, що так легко впадає в апатію та сплячку, нехтуючи своєю мовою та культурою, а з іншого боку, сліпо сподіваючись то на західних ѓрантодавців, то на російських лібералів, то на когось іншого, забуваючи про свою «правду та волю». Подальші семінари, які їхні організатори обіцяють провести надалі не лише у Львові, посприяють визначенню граней українофобії, а також створенню надійних захисних механізмів для українського суспільного організму.
