ЩО ХОВАЄТЬСЯ ЗА ТЕРМІНОМ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР»?
Відповідаючи під час соціологічних досліджень на запитання типу «Чи хочете ви в Європу?», респонденти — як, зрештою, і ті, хто формулює запитання, — мають на увазі насамперед Євросоюз і НАТО, а ще, можливо, загальноєвропейські економічні структури. Інтуїтивно люди відчувають, що Україну в тих організаціях не чекають — європейські держави створювали їх для власних потреб, а тому й зрозуміло, що результати опитувань явно не на користь «європейського вибору».
Одначе проблема не у входженні в європейські структури; проблема — з чим туди входити. І — якими... «Європейський вибір» українцям, як і всьому пострадянському суспільству, однаково доведеться робити, бо він означає зміну моделі суспільного життя у нових історичних умовах.
Історики вважають, що слово «Європа», запозичене греками від фінікійців, означало «західна країна чи країна Заходу», але не в географічному розумінні. Вживався цей термін для протиставлення греків і персів: у мові, культурі, способі життя, у формі державного правління. Вже у часи античности «Європа» асоціювалася з ідеєю свободи — особистої свободи людини, чим Еллінський Світ передусім відрізнявся від Світу Східного.
З часів Великої французької революції термін «Європа» набув того відтінку, який домінує і досі. Тоді впали станові привілеї й було проголошено рівність усіх громадян перед Законом. Кристалізувалася ця рівність у «Цивільному Кодексі» Наполеона, найбільшому здобутку західної, європейської цивілізації, під знаком якого вона й живе ось уже два століття.
Зі словом «Європа» також пов’язана зовсім інша форма християнства, яка виборола незалежність духовної влади від влади світської — на відміну від православ’я з його цезаропапізмом, тобто безумовною підлеглістю патріарха державному лідерові.
З особистої свободи громадянина античного полісу, з духовної незалежності католика і протестанта, із завойованих третім станом громадянських прав, з ринкової форми суспільного поділу праці й сформувався той суспільний ідеал, який вкладається у термін «європейський» у нинішній дискусії про вибір України і вибір українського суспільства після банкрутства східнослов’янського общинного способу життя.
Проблема вибору ефективної суспільної моделі, здається, рокова для українців. Видатний наш історик В. Липинський відзначав, що в українській нації завжди змагалися дві тенденції: з нахилом до хліборобсько-культурного, а отже приватно-власницького, ведення господарства, і з нахилом до общинного, «а-ля» кочового, життя — наче й осілого, але зі спільним володінням землею і зі спільним веденням господарства.
Тобто у нас увесь час змагався менталітет динамічного виробника (продуцента — за термінологією В. Липинського) і пасивного споживача природних багатств. «І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогоднішній день, не обертається уся біля одного-єдиного фатального запитання: хто — кочовик чи хлібороб — переможе у нас? — писав наш історик. — І чи не найбільшою нашою національною трагедією є те, що досі фактично не зміг перемогти у нас ані один, ані другий».
Сьогодні для незалежної України вибір між двома моделями життя — за рахунок екстенсивної експлуатації природних ресурсів чи за рахунок власної інтенсивної праці — критично звузився: у нас нема свого Сибіру, який поки що є в Росії. Проблема перейшла в інші площини.
ВИБІР ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ
Літописець Нестор у своїй безсмертній монографії «Повість временних літ» розповідає, як питання про ефективне державне управління «круто» вирішували наші далекі предки. «Пошукаємо собі князя за морем, який би правив нами згідно звичаю». Недоброзичливці роблять акцент на тому, що, мовляв, слов’яни були нездатні самі собою управляти. Ба, ні. Наголос треба робити на тому, що наші пращури знали, яке їм управління потрібне і як цю проблему вирішити — без усяких там комплексів.
Тобто князя для правління русичі «наймали», і остаточний вибір кандидатури був за народом. Аж поки Олександр Невський не пішов впоперек традиційного менталітету. Джерелом і гарантом його влади став монгольський хан, який видав йому ярлик — яко квитанцію — на водержавлення. Тим самим новгородський князь для північно-східної Русі зробив вибір на користь держави східного, деспотичного зразка.
Західна ж Русь, а відтак і молодий український етнос опинилися у зовсім іншому правовому полі — з принципово відмінним трактуванням ролі держави та її репрезентантів. Одначе у XVII ст. козаки, виходячи із власного розуміння ідеї державності та розваливши Річ Посполиту, допомогли Москві об’єднати увесь православний народ під скіпетром «білого царя». За це вдячні східні патріархи, Вселенський та Єрусалимський, нарекли Богдана Хмельницького новим Мойсеєм, який, мовляв, вивів український народ з-під католицького ярма. А заодно — і з-під впливу західних ідеалів суспільної організації.
Відтак, на східнослов’янських теренах народ самоусунувся від такої клопітної й відповідальної справи, як вибір державного лідера. Колективна психологічна установка принципово змінилася. Яке там покликання князя абощо!.. Народові навіть самозванця підсунути можна — лишень би був ярличок: «цар».
Що вибір державного лідера й сьогодні надто важка проблема для народу, на пострадянському просторі першими збагнули в середньоазіатських республіках, і тамтешні керівники всенародно забороняли собі пожиттєве панування. У Росії, зважаючи на згубну дію улюбленого національного напою, довелося дещо змінити цю формулу. Тут успішно апробовано варіант з призначенням спадкоємця, якому народ з радістю продемонстрував свою лояльність.
І можна не сумніватися, що «неєвропейський» вибір України теж означатиме аналогічну процедуру з престолоуспадкуванням. Звісно, матиме це форму безумовно демократичну — як безумовно демократичною була Конституція СРСР 1936 року. Проблема не в тому, аби було всенародне виявлення, а щоб це було волевиявлення вільних громадян.
МОДЕЛЬ СТОСУНКІВ: ДЕРЖАВА — ОСОБИСТІСТЬ
Та все ж вибір між Європою і російськомовним Сходом найсуттєвіше зачіпає традиційні стосунки між державою і людськими особистостями. На Заході держава — це інструмент в руках структурованого суспільства, яке саме знає, чого воно хоче. У східнослов’янському православному світі ж — все навпаки. І чого хоче суспільство — ліпше знає лише держава.
Чому так сталося — не так вже й цікаво для пересічної людини. Головне, що необхідність зміни психологічної установки у питанні про роль держави сьогодні, безумовно, настала (якщо, звісно, українцям не видасться привабливішою резервація із законсервованими традиціями).
У плані стосунків «держава — людина» термін «європейський вибір» означає, перш за все, що на плечі кожного громадянина може впасти важка ноша: брати особисту відповідальність за ухвалення державних рішень. Досі в східно- слов’янському геопросторі подібної проблеми не виникало. В принципі. Для цього існував спеціальний суспільний стан, представники якого втілювали розум, честь та совість епохи.
Нині «головна політична проблема полягає у тому, чи можна демократизувати маси, тобто чи взагалі здатна пересічна людина як державний підданий включити до свого особистого життя відповідальну співучасть у прийнятті рішень про головні напрямки державної політики». Так писав у 1931 році німецький історик і філософ Карл Ясперс, стривожений низьким рівнем суспільної свідомості свого народу. А через два роки почалася епоха Гітлера, який отримав владу абсолютно демократичним шляхом всенародного волевиявлення.
Власне, вибір вимагає переходу до нової системи суспільних цінностей. Не переоцінки старої системи, а рішучого кроку для виходу зі свого маленького й уже затісного локального світу до простору зі значно більшим числом ступенів свободи. Подібно як ми не можемо все життя нести із собою ту систему цінностей й суспільних орієнтирів, які панували у сім’ї наших батьків, у нашому дворі чи хуторі.
Локальний східнослов’янський світ безповоротно втратив свою динаміку і здатність до еволюції. Тим часом інші народи знайшли ефективніші моделі стосунків особистості й держави. Досі ми були запрограмовані на виживання гуртом, общиною; тепер можна перепрограмуватися на особисту еволюцію, на особистий творчий розквіт. Для цього Захід уже зробив прорив у загальнолюдській еволюції.
Ряд філософів вважають, що нинішня епоха інформаційних технологій, завдяки яким ліквідується час і простір між людьми, чимось нагадує епоху великих Вчителів людства (десь з VII—VIII ст. до н.е. і до Ісуса Христа), яку Карл Ясперс назвав «осьовим часом». Саме тоді людство — в особі кращих своїх представників — усвідомило себе одухотвореними особистостями, а відтак сформувався той тип людини, який домінує і досі. К. Ясперс розрізняв: народи «осьового типу»; народи, охоплені «осьовим часом», і народи поза сферою дії Вчителів людства.
На порозі нового «осьового часу» розпад СРСР, як системи з неефективною суспільною організацією, безумовно, — Виклик Історії. З настанням інформаційної ери залізна завіса була роздерта. Колишнє радянське суспільство зробило стрибок зі свого закритого одномірного простору у багатомірність суспільного життя.
Ми несподівано стали частиною — хай окраїною — нового геопростору: загальноєвропейського, а то й всепланетного простору. Віднині такі поняття, як Європа, Захід — уже не абстракції, які існують десь далеко, за горизонтом нашого життя, і на нас мало впливають. У сучасних умовах залишитися неохопленими новим «осьовим часом» уже неможливо.
Але цей новий простір витворився без наших зусиль, без паралельної еволюції нашого власного державного буття; тому колективна психологічна установка колишнього радянського громадянина ще мало придатна для життя у нових умовах. Насамперед це стосується розуміння функцій вищої влади у сучасній державі і власної ролі у формуванні суспільної атмосфери й державної політики.
В індивідуальному плані вибір — європейський чи позаєвропейський — означає просту річ: необхідно усвідомити себе не «сірим» безмовним гвинтиком державного механізму, а особистістю. Особистістю з високим почуттям власної гідності й усвідомленням відповідальності за свої рішення. Решта все — похідне: і держава, і форма правління, й економічна модель.
Власне, у молодшого покоління значно менше проблем з історичним вибором: психологічно воно орієнтоване більше на Захід, аніж на неефективні моделі власної держави, — завдяки сучасному глобальному інформаційному просторові. І дуже хотілося б, щоб старше покоління, виступаючи у ролі електорату й визначально впливаючи на стратегічну перспективу української держави, виявило достатньо зваженості й зняло проблему «європейського вибору», зробивши перехід до нової системи суспільних координат якомога безболіснішим.
