Вчора виповнилися п’ятнадцяті роковини трагічної загибелі в сумнозвісному «таборі смерті» на Уралі талановитого українського поета, довголітнього в’язня сумління, члена Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Василя Стуса. Це сталося рівно через 20 років після виступу протесту В.Стуса з однодумцями у кінотеатрі «Україна» під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Тоді в Україні прокотилася хвиля арештів. За грати потрапили друзі і однодумці Стуса — молоді науковці, літератори, що передвіщало завершення «хрущовської відлиги». За це Стусу довелося заплатити звільненням з аспірантури і поверненням з «вовчим білетом» в пошуках роботи, аж до першого арешту у 1972 р. Поет з Божої ласки він 12 із 47 з половиною прожитих років провів в ув’язненні. А його ім’я і твори (бодай частина з них) повернулися до співвітчизників наприкінці 80-х разом із тілом поета, перепохованого у Києві разом із таборовими побратимами Олексою Тихим і Юрієм Литвином 19 листопада 1989 р. Яким він був, про що мріяв, чим переймався на своєму страдницькому шляху? Хто краще може відповісти на ці запитання, як не людина, яка добре знала його, зокрема син поета — Дмитро СТУС. Розмову із ним пропонуємо нашим читачам.
— Про Василя Стуса написано і сказано дуже багато. Ім’я цього самобутнього поета ставлять поряд із Шевченком. Цікаво було б почути яким був Ваш батько у буденному житті, яким Ви його пам’ятаєте?
— Кожна доба, кожна епоха висуває перед людьми різні вимоги. Хочемо ми цього, чи не хочемо, але творчість Шевченка формувалася у Петербурзі, у тих салонах, де їли полтавські галушки, слухали вірші Шевченка. Потім почалася кампанія з популяризації його творів, бо вірші Шевченка зачіпали за живе, стимулювали ту велетенську українську громаду в Санкт-Петербурзі до повернення до власного народу. Такою ж самою була ситуація у Стуса, бо знову ж таки частина тієї інтелігенції, яка будувала кар’єру, переходили на російську мову, починала працювати на імперську культуру. Але якщо брати до уваги виражальні засоби, такого вже, як би яскравого народництва, то ця ніша вже була зайнята — там працювали І.Драч, М.Холодний, перед тим звідтіль пішов В.Симоненко. А у Стуса природа таланту була далекою від народництва. Він ішов через інтелектуалізм. Все це відбивалося і на житті. Тому це гостро било по мамі. Важко відповісти, яким він був у житті, бо в різних ситуаціях людина веде себе по-різному. Я його більше пам’ятаю у важкий період, але — це була людина, яка могла багато що дати, мені особисто, і багато давала.
— Після загибелі В.Чорновола його називали «останнім романтиком». Чи можна те саме сказати про Вашого батька?
— Я не можу погодитися з тим, що когось можна назвати «останнім романтиком». Це добра назва, але романтики були завжди. Для мене романтика з політикою ніколи не була пов’язана, це пов’язано з коханням, з баченням життя, з бажанням іти проти течії завжди... Ну я не знаю, чи можна батька назвати романтиком? ...Очевидно, можна в тому сенсі, що він мав велике щастя всупереч всім обставинам вірити, що те, що він робить, комусь потрібне.
— На захист поета виступила світова громадськість. Але чи були такі голоси в Україні, зокрема з боку тих, хто мав вплив на владу, хоча б від того ж Олеся Гончара? Адже в тій же Росії академік Сахаров активно виступав на захист політрепресованих.
— По-перше, українські голоси значно складніше було почути. Відомих українських публічних діячів, наділених владою, які виступали б на захист Стуса, тоді не було. Але це характеризує не стільки тих діячів, скільки загальну атмосферу, яка була на той час в Україні. До того ж, у 1972 р. Стус був не на стільки відомий; його вірші і його творчість дуже важко сприймали. Це вже після «Палімпсестів», після 1974-75 рр., його ім’я було відомим і знаковим. А тоді, у 1972 р., заарештували багато більш відомих людей ніж він — І.Світличний, Є.Сверстюк, той же В.Чорновіл. Якщо відомі громадські діячі не захищають Валентина Мороза, Сверстюка, Світличного (а Світличний як ніяк в минулому редактор «Радянського літературознавства»), то що говорити про Стуса.
— А як ставився В.Стус до тих своїх побратимів шістдесятників, які надломилися під час судових процесів початку 70-х років?
— Він ставився по-різному до цих людей, бо зламатися можна також по-різному. Людина бере на себе відповідальність і вирішує, залежно від обставин, як діяти в тій чи іншій ситуації. Серед цих обставин — дружина, діти, батьки, здоров’я, власний фізичний стан. Дзюбу Стус любив і попри те, що він написав першого різкого листа, потім відгукувався про Дзюбу дуже тепло і переживав, коли в того не виходили роботи рівня «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Щодо Холодного тут було інше ставлення. Але це зумовлено характером покаянних листів. Одна справа — відмовлятися, відрікатися від свого, а інша — поливати всіх брудом.
Врешті, щодо максималізму Василя Стуса, то вважаю, що на нього має право тільки він, і ніхто більше, бо він до себе висував такі ж максималістські вимоги. А коли сьогодні все це цитується людьми, які до себе такі вимоги не ставлять, і йдуть, як на мене, значно бруднішим шляхом, навіть як Холодний, то мене це дуже дратує.
— Василю Стусу довелося відбути 12 років у таборах, але навіть це не зломило його. Як Ви гадаєте — тоді, у злощасному 1972 р., чи у 1980 р. міг він сподіватися на те, що уже у ХХ ст. Україна здобуде незалежність?
— Згадуючи всі ті розмови, які відбувалися у нас вдома, усіх тих людей, які брали участь у тому русі, я знаю лише одну групу, яка вірила у незалежність України. Їх більше знають як групу Лук’яненка, хоча насправді це група Зеника Красівського, який був її душею. А всі інші про це взагалі не говорили. Мова йшла не так про незалежну Україну, як про збереження української культури. Принаймні, в 70-ті роки цього не було.
В 80-ті вже про це мова йшла, але це вже було зумовлено цілою низкою чинників. Було відомо, особливо тим, хто цікавився економічним, суспільно-політичним станом СРСР (зокрема на це звертали увагу батько, Іван Калиниченко), що Союз розпадеться. А що буде після того, можливо, чітко ще собі не уявляли.
— Після проголошення незалежності України колишні політрепресовані опинилися в різних партіях. Як, на Вашу думку, повівся б Василь Стус?
— У них не було єдності і раніше. Кожен з політрепресованих мав свою точку зору, часом протилежну. Їх об’єднало спільне протистояння тоталітарній державі. А як би поставився батько? Я можу дати будь-яку відповідь на це запитання, і вона буде правильна і неправильна водночас. Я не знаю. Це може сказати тільки конкретна людина — Василь Стус.
— Ви, звісно, пам’ятаєте те поспішне поховання Василя Стуса у 1985 р. Як Ви гадаєте — чого так боялося таборове начальство?
— Справді, в «зоні» щось сталося пов’язане з Стусом. Через кілька днів після його смерті покінчив самогубством начальник табору. Мова йшла про те, що Василя Стуса було висунуто на Нобелівську премію, яку йому, звісна річ, не дали, бо політично треба було б давати Горбачову. Тому необхідно було б чи пом’якшити режим, чи випустити Стуса. Але особисті стосунки Стуса з наглядачами і адміністрацією табору були на стільки загострені, що прямий наказ згори ще ні до чого наглядачів не зобов’язував. Внаслідок конфлікту Стуса посадили в карцер, були приморозки, нервова система виснажена, хронічно хворе серце (його, до речі, у 1980 р. не можна було садити при такому стані здоров’я — це вже був фактично смертний вирок). Невідомо — чи був прямий удар, чи, може, дійсно він не втримав нари, які були заважкі. А чого вони боялися? Я думаю, що насправді вони нічого не боялися, оскільки ті люди були впевнені у своїй правоті і безкарності. Це було якби ще одне приниження мене, мами, його рідних, які туди приїхали. Тоді ми не могли протистояти їм. Пізніше, коли робили ексгумацію, знайшли якісь сліди на лівому боці грудей, є фотозйомки цього. Але, що сталося насправді, ніхто не знає. Інша річ, що в’язні могли б якось його підтримати, проголосити голодовку. Але атмосфера була настільки важка, що всі розуміли: хтось ще має потерпіти. Тут спрацьовують інстинкти людей. Вже потім і Василь Овсієнко, і багато колишніх політв’язнів згадували, що після смерті Стуса одразу став легшим клімат — багато що змінилося. Не було того страшного тиску і заяв, що ви гірше бездомних.
— На скільки є правдою, що Стуса знищили лише за те, що його висунули на Нобелівську премію?
— Це пишуть люди, які не уявляють психологічний стан Стуса, коли оце протистояння просто з нього висотало усі нерви, бо не було жодної голодовки, у якій він би не брав участь, і акцій протесту, до яких би він не долучався. Все це не минає без наслідків для організму. Це було як би Дон- Кіхотівське самогубство, і чітке усвідомлення того, до чого це все може призвести. У 1985 р. він був, схоже, остаточно виснаженим.
— Після загибелі поета чимало його творів залишилося в архівах КДБ. Чи обіцяють їх повернути?
— Повернули все, що проходило по судових справах. Не повернули останню збірку віршів і перекладів, але вона йде не по судових, а по оперативних справах, які взагалі ніколи нікому не показують. Там свідчення «стукачів», внутрішні характеристики, тобто їх оперативна інформація, їхні агенти, яких ніхто не зацікавлений світити. Робили спроби повернути ці твори Стуса. І я спочатку не стільки наполягав на перепохованні, як основні свої зусилля спрямовував на повернення творів. Все, що було в Україні, повернуто, а те, що було там... Я довгі роки вів переписку, вона навіть опублікована була в московському журналі «Литературное обозрение». Коли я внаслідок листування поставив людей перед фактом, що вони брешуть, то мені письмово відповіли: «Вам уже ответ был дан», почали говорити, що все вже спалено. Архів Стуса був в Пермському МВС, але в серпні 1991 р., на наступний день після проголошення Україною незалежності, його було передано на Луб’янку, причому, якщо є вихідний номер в Пермі, то вхідного, на Луб’янці мої московські друзі не знайшли. А зараз склалася така атмосфера міждержавних стосунків, що вони не зацікавлені в збереженні культурної спадщини, і не можливо досягти чогось більшого в цьому напрямку. До того ж, я не думаю, що там стан архівів кращий, ніж у нас.
— А як ви думаєте, можливо, ще є десь в архівах ФСБ щось із стусових віршів?
— Поки ми видавали кількатомне видання, над цим не задумувалися, бо прагнули видати той основний масив, який був. Але звичайно переклади батька, які були в архівах, високопрофесійні, про що свідчать ті п’ять — шість перекладів, які ми маємо. Вірші, написані верлібром,... не відомо, як він писав. А от «Золотокоса красуня» і «Довкола стовбура кружляємо», які належать до цього періоду творчості Стуса — це гарні, цікаві тексти. Я думаю, треба втішати себе тим, що це вже написано, а далі все залежить від долі. Дать вона хоч найменший шанс повернути — будемо пробувати це зробити. Це має бути вирішено на рівні держав.
— Родина політрепресованого. Як ставилися до Вас у ті ж 70-ті роки оточуючі — сусіди, співробітники мами, Ваші вчителі і однокласники?
— Після низки арештів ті люди, і ті знайомі, яких не зачепили ці арешти, опікувалися родинами арештованих. Нам допомагали Рита Костянтинівна і Борис Степанович Довгані, які підтримували морально, і нерідко фінансово; підтримував також її батько, до речі комуніст з більш ніж 50-річним стажем. А люди ставилися по-різному. Хтось — як до ворогів, у ставленні декого мало що змінилося. Вчителі, звичайно, всіх виховували, розповідали, що треба любить Леніна, за цим всім робота пропагандистської машини. Але я вчився в поганій школі, яка не давала якихось реальних життєвих перспектив, просто вона була поруч з домом. Хоча і там були створені такі умови, що я був змушений піти після 8-го класу. Я думаю, що оті всі зовнішні чинники, які, певна річ, існують, не можуть мати вирішального значення. Все залежить від нашого сприйняття. Мене часто питають, чому я до цього часу так і не був на батьківщині батька у Рохнівці Вінницької області. Просто вся та рідня — не важливо, з яких причин — в ті роки стосунків з мамою не підтримувала, от не було їх і все. І це є тим, через що дуже важко переступити.
— Дякую за інтерв’ю.
