На сьогодні, безперечно, не лише завдяки службовій
ієрархії, а насамперед енергійності, саме Кузьмук є головним двигуном армії,
яка намагається хоч якось рухатися вперед. Не виключено, Кузьмукові самому
доведеться вести армію між Сциллою та Харибдою економічних і — головне
— політичних випробувань. І саме цей період його біографії визначить, чим
доведеться розплачуватись як за стрімкий кар’єрний злет, так і за велику
зірку на погонах
Міністрові оборони Олександру Кузьмуку разом із
міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком із нагоди Дня незалежності
Президент надав найвище військове звання України — генерала армії. До цього
часу такої честі в Україні були удостоєні лише четверо: керівник генеральної
військової інспекції при Президентові Віталій Губенко, екс-міністр оборони
Віталій Радецький, нинішній голова НБР Василь Дурдинець та екс-прем’єр-міністр
Євген Марчук. Олександр Кузьмук наймолодший з усієї цієї когорти. І велика
зірка на погони від Президента стала ознакою його надійності.
ШЛЯХ ДО СТОЛИЦІ
Обставини та характер. Ці дві речі забезпечили Олександрові Кузьмуку
стрімке сходження кар’єрною драбиною. Коли з посади командира полку його
було призначено командиром танкової дивізії на Дніпропетровщині, вже тоді
було зрозуміло, що начальство довіряє Кузьмукові шмат роботи з огляду на
його рішучість та енергійність, а не на досвід. Після дивізії був 32-й
армійський корпус у Криму, де на час ускладнень із кримськими татарами
Кузьмук продемонстрував себе ефективним дипломатом та політиком. Звідти
в жовтні 95-го генерал і вийшов на столичну орбіту, коли був призначений
на посаду командувача Національної гвардії. Як пояснював тодішній глава
президентської адміністрації Дмитро Табачник, «не тому, що новий віник
мете чистіше. Просто він більш молодий, енергійний чоловік, що пройшов
велику військову школу». Коли пізніше між законодавчою та виконавчою гілками
влади виникла суперечка, кому ж саме має підпорядковуватись Нацгвардія
— парламентові чи Президентові, — Олександр Кузьмук категорично заявив:
«Моя позиція однозначна: всі силові структури мають підпорядковуватись
Верховному Головнокомандувачу. І тільки». Такі речі не залишаються непоміченими.
Коли підшукували заміну норовистому Валерію Шмарову, сам Кузьмук на
це керівне крісло так скоро не розраховував: «Кандидатом, якщо відверто,
себе не вважав. А тут викликає Президент...» Так у липні 1996 року Олександр
Кузьмук став четвертим і наймолодшим — у 42 роки — міністром оборони в
новітній історії України. Він уже обігнав усіх своїх попередників щодо
тривалості перебування на цій посаді.
НА ОЛІМПІ
Існувала загроза, що старожили військового Олімпу упереджено поставляться
до молодого міністра. Втім, з’ясувалось: як такої генеральської опозиції
в армії не існує. Частково правий був Валерій Шмаров, коли казав: «Генерали
— люди підневільні. Тож сьогодні вони думають так, а завтра інакше». Якщо
молодість Кузьмука спочатку декого з них і дратувала, то недовго — слідом
за ним на посаді начальника Генштабу не менш несподівано з’явився колишній
командувач корпусу Олександр Затинайко. Зрештою, Кузьмук виграшно вирізнявся
в очах генералів на тлі «чужака» Шмарова, якого вони так і не прийняли.
Міністр оборони із часом скоротив штатну чисельність генералів із 386
до 280, а реально їх навіть менше. Але він не зачепив старої гвардії, до
якої можна прилічити за невеликим винятком усіх нинішніх заступників міністра
разом із командувачами оперативних командувань. Щоправда, якось Кузьмук
заявив: разом зі скороченням армії буде зменшено і кількість його заступників,
але потім усе ж відмовився від цієї ідеї, оскільки це навряд чи зміцнило
б його особисте становище. На сьогодні, безперечно, не лише завдяки службовій
ієрархії, а насамперед енергійності, саме Кузьмук є головним двигуном армії,
яка намагається хоч якось рухатися вперед. Хоча, з огляду на економічні
реалії, це є рух заіржавілої машини, яка прагне сама себе перебудувати,
викинувши з власного тіла зайві деталі, залишаючи незмінним кістяк. Відтак
Кузьмука можна вважати модернізатором, а не реформатором війська.
Формальним досягненням генералітету під керівництвом Кузьмука вважається
розробка Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил. Та розробка,
за відсутність якої майже два роки «клювали» Шмарова і яку чи не за декілька
місяців вдалося довести «до розуму» Кузьмукові. Чи є це проявом військового
генія? Навряд, оскільки швидко представлена на розгляд Ради національної
безпеки та оборони програма зберегла в основному риси документа, який тривалий
час блукав кабінетами Міноборони та Генштабу і був альтернативою плану
Шмарова. 3 оперативні командування замість 7 оперативно-територіальних
командувань, які планував утворити Шмаров. 4 види військ, попри те, що
раніш планувалось довести їх до 3, об’єднавши ВПС та ППО, чому завадили
лише амбіції тодішніх командувачів. Завершення перебудови війська і створення
нечисленної, боєздатної армії на кінець 2005 року.
Пізніше з’ясувалося, що окремі деталі програми важко узгодити з реальністю.
Це й не дивно з огляду на те, що йдеться про виконання довгострокового
документа в умовах, коли невідомо, що буде завтра з нашою економікою. Але
на тлі всіх несподіванок — чи то директиви Д-1 про скорочення, чи то призупинення
призову, чи то секвестру оборонного бюджету — Кузьмук не дав жодного приводу
підлеглим сумніватися, що він має якусь слабинку, що його позиції похитнулись
і що він хоч комусь зі свого оточення поступається в напористості або вмінні
«витримувати удар».
СУСІДИ
У теплій приватний розмові від співробітників апарату РНБО можна почути
досить жорсткі твердження щодо ефективності роботи армійського генералітету.
Мовляв, ті не можуть точно порахувати ні чисельності самої армії, ні кількості
ракет в арсеналах. Фактично ці висловлювання є проекцією тих службових
стосунків, що існують між міністром оборони та секретарем РНБО.
Звісно, про реальний стан їхніх стосунків не знає ніхто, крім них самих.
Хоча певне роздратування голови РНБО Володимира Горбуліна стосовно Олександра
Кузьмука час від часу прохоплюється і на широкому загалі. Коли до Києва
приїхав міністр оборони Росії, то, коментуючи його переговори з Кузьмуком,
секретар РНБО привселюдно натякнув: мовляв, заради двох підписаних документів
не варто було збирати вкупі таку кількість генералів. Привселюдно дісталось
Кузьмукові разом із начгенштабу Затинайком за незадовільне виконання заходів
програми зближення з НАТО.
Одна з посадових осіб, наближених до Кузьмука, спробувала так пояснити
взаємини міністра та секретаря РНБО: «Це дві сильні особистості, тож, як
кажуть, і находить часом коса на камінь». Однак іще одне з пояснень грунтується
на тому, що Горбулін, з огляду і на нацбезпеку, і на роботу, яку доводиться
виконувати за генералів, ревно вважає армію в колі своїх інтересів. А міністр
оборони раз по раз намагається вирішувати проблеми «через голову» секретаря
РНБО — безпосередньо з Верховним Головнокомандувачем. Хоча формально все
правильно, адже ніхто не відміняв указу про те, що силові міністри підпорядковуються
безпосередньо Президенту. Отже, повне алібі.
НА ТЕ ВОНО Й НАТО
Майже кожна поважна делегація з НАТО до Києва вважає за потрібне поговорити
з нашими про проблеми демократичного контролю над Збройними силами. За
їхньою логікою, погони та лампаси начебто не є атрибутом міністра в демократичному
суспільстві. Коли Кузьмук змінив Шмарова, то Леонід Кучма, аби демократична
Європа носа не кривила, пояснив: «Про цивільного міністра будемо думати
тоді, коли армія стане твердо на ноги». Нині в Україні почала складатися
вже власна схема демократичного контролю за відомствами в погонах, хоча
цього нюансу наполегливим натовцям Київ ще не втовкмачив. Де-факто функції
того цивільного міністерства оборони разом із цивільним міністром у нас
виконує Рада національної безпеки та оборони з її секретарем Володимиром
Горбуліним. Саме там ухвалюються принципові рішення щодо долі війська.
І за такого розкладу сил втрачають сенс будь-які дискусії про те, чи демократично,
коли на чолі армії генерал. А тепер — і генерал армії.
Однак така схема (всі за лаштунками, а на сцені — тільки Кузьмук) навряд
чи задовольняє самого міністра. Особливо коли справа доходить до конкретних
речей, наприклад, до таких «дрібничок», як виплата грошей для армії чи
будівництво квартир. Затримки зарплатні і безперспективна надія кожного
другого чи третього офіцера одержати врешті-решт свій дах над головою —
ці речі так чи інакше породжують невдоволення, що влучає і в самого міністра.
Адже одразу після призначення на посаду Кузьмук звернувся з відкритим листом
до підлеглих, де він не побоявся заявити: «Командир, який не вирішує проблем
підлеглих, сам стає проблемою». Це звучало як обіцянка чи не гори зрушити.
Але якщо ситуація й досі принципово не змінилась, то хто тоді є проблемою,
як не той, хто на виду і в кашкеті з кокардою? Комбінація хрестоматійна.
Загрозливу однобокість свого статусу Кузьмук уже відчув. Тож на одній із
прес-конференцій він сказав про те, що демократичний контроль — це не лише
коли військові підзвітні цивільним, а й коли державні структури також відповідають
за необхідне задоволення потреб армії. Натяк зрозумілий, проте обережний.
Інакше небезпечно. Опинившись у такій же ситуації, російський міністр Ігор
Родіонов спробував було полоскотати нерви владі заявами про загрозу некерованості
ядерних арсеналів. Вийшло невдало — зняли з посади.
БОЇ ЗА ПАРЛАМЕНТ
В Україні всіх міністрів оборони звільняли не за прорахунки в будівництві
армії, а за спробу втрутитись у велику політику. Кузьмук добре засвоїв
цю помилку своїх попередників. І прагне дотримуватись правил гри, визначених
для військового, — бути від політики якнайдалі. Але так не може тривати
нескінченно. Кузьмук сам дедалі більше перетворюється на політичну постать,
і сама політика дедалі щільніше огортає генерала.
Кузьмук спробував зорганізувати масову атаку підлеглих на завоювання
депутатських мандатів, сам, до речі, в цю боротьбу не втягуючись, хоча
такі пропозиції до нього особисто були. Близько ста військових — переважно
старші офіцери та генерали — балотувались у Верховну Раду. Мета військово-політичного
маневру полягала в тому, щоб сформувати там власне лобі, що в ідеалі мало
прискорити ухвалення потрібних армії законів. Атака провалилась — не пройшов
жоден. Відтак Міністерство оборони залишилось при своїх інтересах. Хоча
нових нюансів після виборів усе ж додалося...
Олександр Кузьмук, який і досі, здається, не здоровкається з Петром
Симоненком, котрого він привселюдно охрестив «політичною трухлятиною»,
був змушений шукати порозуміння з парламентськими переможцями — представниками
комуністичної фракції, які, поміж іншого, контролюють украй важливий для
Кузьмука Комітет з питань оборони та держбезпеки. Втім, з’ясувалося, що
знайти спільну мову з його головою — комуністом Георгієм Крючковим — справа
нескладна, що і засвідчила їхня перша зустріч. Комуністи є прихильниками
збільшення — бальзам на серце міністра — витрат на оборону наступного року.
Тим часом уряд за проектом бюджету-99 для початку пообіцяв дати армії лише
1,3 млрд. гривень, що на 300 млн. менше, ніж цього року. «Наслідки такого
рішення можуть бути трагічними», — попередив Кузьмук. Адже і так цього
року вже довелося заради економії призупинити призов, скорочувати армію
швидше, ніж було передбачено тією Держпрограмою, вдатись до завуальованого
зменшення — десь на третину — платні офіцерам.
Комуністи навряд чи пробачать Кузьмуку як закиди в бік партійного лідера,
так і поступливість у контактах із НАТО, коли врешті-решт парламент виборе
право впливати на призначення силових міністрів. Згадаймо висловлювання
нашого спікера Олександра Ткаченка, з яким одностайний і Комітет з питань
оборони: «Статті Конституції слід серйозно поліпшити... Силові міністри
повинні призначатись не указами Президента, а рішеннями парламенту». Але
це — занадто віддалена перспектива на тлі подій, які значно раніше можуть
круто позначитись на кар’єрі Кузьмука. Йдеться про президентські вибори.
ЗАВДАННЯ НА ЗАВТРА
Як глибоко буде втягнуто армію, попри продекларовану позапартійність,
у битви гігантів, залежатиме від керівництва. На прикладі екс-міністра
оборони Віталія Радецького можна говорити про те, що часом це може завершитись
прямими закликами генералів до війська правильно «подати голос». Однак
тоді Радецькому не залишили вибору. Саме Кравчук, якому за службовим обов’язком
і мав симпатизувати електорат у погонах, надав йому звання генерала армії.
За це треба було віддячити. А величина вдячності контролювалась. Адже у
війську зберігалася з радянських часів система так званих закритих виборчих
дільниць. Це коли військовослужбовці голосували окремо від цивільного населення.
Відтак можна прослідкувати за волевиявленням людей у погонах і підкоригувати
лояльність. За Кузьмука армія далекоглядно позбулась украй небезпечних
для генералітету закритих виборчих дільниць. Як запобіжний крок можна розглядати
і запровадження посади цивільного заступника міністра з питань зовнішньої
політики та зв’язків із громадськістю. Саме на цю особу можна покласти
всю чорнову роботу для проведення передвиборної кампанії в тілі армії,
зрозуміло, разом із відповідальністю за цей процес. Щоправда, найвірогідніша
кандидатура на цю посаду — нинішній посол України у США не захотів опинитись
у ролі такого камікадзе. Якщо ця кадрова прогалина не буде заповнена десь
у вересні — жовтні, то, не виключено, Кузьмукові самому доведеться вести
армію між Сциллою та Харибдою економічних і — головне — політичних випробувань.
І саме цей період його біографії визначить, чим доведеться розплачуватись
як за стрімкий кар’єрний злет, так і за велику зірку на погонах.
