Відразу після відверто антиукраїнського звернення Дмитра Медведєва й понині, в експертному середовищі України та Росії активно дискутують про подальше загострення відносин офіційних Києва та Москви, які й без того, м’яко кажучи, не є безхмарними. Чи не вперше визнані авторитети у сфері безпекової політики прогнозують можливість трансформації холодної війні слів до спекотно-небезпечних силових дій. Це видається справді неймовірним з огляду на безліч причин, проте в серпні минулого року не менш неймовірним видавалося силове протистояння на Кавказі. А сталося, як відомо, те, що сталося. Можливо, саме тому експерти вважають за потрібне називати речі своїми іменами сьогодні, щоб завтра не було пізно?
Минув майже тиждень з того часу, як українська інтелігенція закликала країни-гаранти організувати міжнародну конференцію з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Будапештським меморандумом, а керівні органи Європейського Союзу — зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету нашої держави, однак жодної реакції поки що не було. Нагадаємо, коментуючи нещодавнє послання Дмитра Медведєва до Віктора Ющенка та законопроект про використання російських збройних сил за межами Росії, автори листа зауважують: «Уперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів стосовно України й силові засоби».
Один із ініціаторів звернення — народний депутат від НУ-НС Тарас Стецьків запевняє: відсутність реакції на лист українських інтелектуалів нині, зовсім не означає що її не буде дещо пізніше. Але чи варто апелювати до світу, коли ключова проблема в нас самих? Адже ані російське керівництво, ані керманичі будь-якої іншої країни не зважилися б висловлюватися на адресу України у відверто принизливому тоні, якби представники нашої так званої політичної еліти чітко й консолідовано відстоювали національні інтереси держави, а не свої, кон’юнктурно-рейтингові. Між тим відоме послання президента РФ чітко продемонструвало — про єдність позицій навіть у такому питанні, як захист авторитету, честі, гідності, інтересів України не йдеться взагалі. І це наша ключова проблема, бо з такими владними «друзями» й іноземні «недруги» не потрібні.
В будь-якій іншій країні, коли мова йде про державний інтерес опозиція і влада говорять одним — національним голосом. І це — норма, а не нонсенс. У нас же — традиційне різноголосся, або й зовсім гра в мовчанку...
Власне, коли Верховна Рада відмовилася надавати оцінку випадам пана Медведєва, і виникла ідея залучити до дискусії відомих політиків та громадських діячів, — каже Тарас Стецьків. Депутат погоджується, що поряд із зверненням до країн-гарантів безпеки нашої держави, має бути звернення до українського народу. Сподіваємося, воно невдовзі таки з’явиться.
Критики звернення констатують, що лист українських інтелектуалів — абстрактний, а тому навряд чи слід очікувати реакції на нього. З цією гіпотезою не погоджується наш сьогоднішній співрозмовник.
Отож, куди невдовзі буде направлено звернення, якою є його тактична та стратегічна ціль? На ці та інші питання в інтерв’ю Тараса СТЕЦЬКІВА «Дню».
— Тарасе Степановичу, коли й за яких обставин виникла ідея розробки та оприлюднення звернення до країн-гарантів безпеки Україні, й на яку реакцію ви розраховуєте?
— Ідея виникла наприкінці серпня, коли стало остаточно ясно, що ніякої реакції на відоме звернення Медведєва не буде, коли кандидати в президенти, ключові політичні гравці (щоправда, за невеликим винятком) просто промовчали з приводу цього безпрецедентного, з точки зору міжнародного права, втручання у внутрішні справи України. Власне тоді відбувся діалог, який виник на стику розмов з Ярославом Грицаком, Юрієм Андруховичем, Ігорем Юхновським. Ми, обговорюючи це питання як телефонічно, так і особисто, дійшли висновку, що, якщо мовчить парламент, уряд та політикум загалом, тоді має зазвучати інший голос. Ми включили в процес обговорення багатьох інтелектуалів, академіків, в цілому — більше сорока відомих в Україні людей. Не всі підписали звернення, але 29 чоловік, які поставили свої автографи — це поважні й авторитетні люди в нашій країні.
Логіка така: дати сигнал українському суспільству, російській владі й Європі про те, що в Україні добре усвідомлюють суть послання Медвєдєва, і що українські інтелектуали, громадські діячі та політики цим украй стурбовані. За великим рахунком, це є апеляція до Європи й попередження, що такі речі можуть мати наслідки. Це — безпосередньо тактична причина, але є також більш вагома, більш глибинна основа цього звернення. Як відомо, 5 грудня минає рівно 15 років з дня підписання Будапештського меморандуму. В 94-му був підписаний меморандум, де п’ять держав (США, Велика Британія та Росія, потім Китай і Франція) за відмову України від ядерного статусу дали гарантії безпеки нашої держави. Це є певний рубікон для того, щоб задуматися над питанням, а чим же є Будапештський меморандум після 15 років з моменту підписання, чи дає він вагомі гарантії української незалежності? Це питання актуалізується тому, що одна з країн-гарантів брутально порушує цей меморандум. Тобто це спроба заздалегідь (не 1 чи 2 грудня) просигналізувати, що має відбутися дискусія про те, чи належними на сьогодні є гарантії безпеки України, чи може спокійно Україна себе почувати в існуючій системі координат.
Тому ключовим меседжем цього послання є звернення до держав-гарантів із пропозицією скликати міжнародну конференцію, на обговорити ймовірні альтернативи Будапештського меморандуму оскільки цілком очевидно, що на сьогоднішній день він не діє.
Тепер про те, на що ми розраховуємо. Це звернення буде відправлено через посольства країнам-гарантам. Окремо послання буде направлене в Еврокомісію і країнам Вишеградської групи, оскільки з ними Україна має особливі відносини. Також послання буде направлено Швеції, яка головує в Європейській комісії. Це є пропозиція до обговорення, а розрахунок — початок діалогу на тему скликання міжнародної конференції. Ми чудово усвідомлюємо, що таку конференцію не буде скликано в найближчий місяць, два чи три, але ми говоримо що точка зору українських інтелектуалів є такою, що в існуючій системі міжнародних відносин такий захід вкрай необхідно провести. Необхідно тому, що це стосується не лише безпеки України, а й усієї системи колективної безпеки Європи.
— А чи не думали ви над тим, що поряд (або ще краще — перед) із зверненням до країн-гарантів мало би бути звернення до українського народу?
— Я згоден, але одне не виключає інше, тобто, якщо таке звернення не передувало, воно може з’явитися після, адже безперечно, діалог із власним народом також є вкрай необхідним. А чому наше звернення видається дещо запізнілим? Справа в тому, що спочатку була надія на Верховну Раду. Коли надія не справдилася, потрібно було провести широкий діалог. Кожен із підписантів звернення є солідною, вагомою одиницею у своїй сфері. Тому всі, навіть найдрібніші нюанси потрібно було узгодити з усіма учасниками діалогу. Коли все було узгоджено з’явилося ще одне підтвердження — Держдума РФ прийняла в першому читанні закон, ініційований Д. Медведєвим, про використання російських військ за кордоном. Це сталося рівно за місяць після відомого послання Медведєва. Ми вирішили, що це є якраз той момент, коли можна і треба відреагувати. Тобто питання часу було не основне, було важливо щоб в Україні й на міжнародній арені зазвучав український голос.
— До речі, про послання російського президента. Багато експертів, у тому числі європейських, пов’язали антиукраїнський випад Дмитра Анатолійовича з початком президентської виборчої кампанії в нашій країні. Виходить, жодних висновків після виборів-2004 керівництво РФ не зробило?
— На мою думку, цим посланням Медведєв вирішував кілька завдань. Перша — це, безумовно, внутрішня конкуренція з Путіним, оскільки між ними йде боротьба про те, хто в Росії — більший націоналіст, і хто відродить «великую империю». Друга — спроба втручання у виборчий український процес. Медвєдєв цим посланням говорить, що вони будуть працювати лише з тією владою, яка буде до них лояльною. А що це означає? Це означає фактичний тиск на українського виборця. Спочатку вони намагаються налякати виборця, а потім сказати: «Та ні, звісно, ми не будемо нападати, але за умови, якщо ви виберете президента, який буде проводити лояльний до Росії курс». А лояльний до Росії курс — це курс залежності. Цей пасаж його звернення є однозначним втручанням у внутрішні справи України.
Інше питання, що Медведєв, як і Путін у 2004 році, не розуміє українського менталітету : цей тиск може мати зворотній ефект. Українці, які в цілому є достатньо миролюбними, неагресивними людьми, відчувши такий тиск, можуть почати діяти протилежно.
— Так, приміром, Медведєв справді не розуміє (чи не хоче розуміти), що РФ, намагаючись втрутитися в український виборчий процес, наступає на ті ж самі граблі, що й у 2004-му. Проте судячи з реакції деяких наших так званих провідних політиків, вони також не розуміють, що вибирати президента буде український народ, а не керівники сусідніх держав. Чому немає цього усвідомлення, чому після послання Медведєва дехто з претендентів на пост глави держави почав навприсядки танцювати перед Росією?
— Відповім, м’яко кажучи, недипломатично: реакція деяких українських політиків — це ні що інше як політичне холуйство. Тут краще, ніж Шевченко, не скажеш: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани ...».
Деякі політики не мають ні відчуття гордості за свою країну, ні відчуття поваги до Президента (не до конкретно Ющенка) як до інституту, ні відчуття честі, що вони є представниками України. Прикро, коли люди які претендують на вищу посаду в українській державі так запопадливо стають навколішки перед Росією. Проте, я думаю, це їм лише зашкодить оскільки українське суспільство має достатній здоровий запас, щоб належно оцінити таких політиків. І знаєте, я в цьому більш ніж переконаний.
— Попри те, що юридично виборча кампанія стартує 19 жовтня, фактично вона розпочалася вже давно, й наразі чітко видно, з яким багажем йдуть до українців кандидати в президенти. А йдуть вони з загальними фразами, серед яких не має місця, скажімо, питанню стратегії національної безпеки України, положенню нашої держави в системі колективної безпеки. Безперечно, вже завтра з багатьох причин, членом НАТО наша держава не стане. Проте це зовсім не означає, що це питання, яке є далеко не останнім для розвитку країни, має замовчуватися сьогодні.
— Згоден, адже насправді — це позиція страуса, це намагання обійти гострі кути й діяти так: ми не будемо говорити про НАТО і тема минеться сама собою. Насправді, заперечувати той факт, що Україна на сьогодні опинилася в дуже загрозливій ситуації, знаходитись фактично в «сірій» зоні між Росією і НАТО (двері якого, я вважаю, є тимчасово для нас закритими) неможливо. При такому стані речей не говорити про питання безпеки — це означає обманювати виборця. В такому разі, це зайвий раз свідчить про кон’юнктурність великої кількості політиків які претендують на посаду президента України, бо, бачте, про НАТО говорити невигідно оскільки лише 20% громадян підтримують цей напрямок. А коли бомби будуть падати на голови, тоді вже треба буде говорити, чи як?
Давайте дискутувати. НАТО чи ОДКБ, можливо, інша система безпеки, а можливо — відновлення ядерного статусу. Але в будь-якому випадку — це сутнісні речі від яких залежить безпека кожного громадянина нашої держави. Намагання сховатися від обговорення таких тем не личить людям, які претендують на найвищий пост у державі. Потрібно чесно відповідати та чесно декларувати свою позицію в цьому питанні, якщо звісно ти не кон’юнктурний політик, і являєшся державним діячем.
— Днями експерт Центру ім. Разумкова Валерій Чалий висловив думку про те, що найближчі кілька років стануть критичними роками для визначення стратегії подальшого розвитку України. За словами експерта, те, що Україна знаходиться в буферній зоні між двома військовими блоками, створює сьогодні для неї вакуум безпеки. Експерт також вказав на критичний стан обороноспроможності України, мовляв, потрібне активне лобіювання цього питання в новому бюджеті. З цими застереженнями важко не погодитися, чи не так?
— Я абсолютно погоджуюся з Валерієм Чалим, і вважаю що в рамках правлячої коаліції ми повинні розвернути уряд на 180 градусів з точки зору фінансування армії, з точки зору створення і закупки нових озброєнь. Країна знаходиться в такій ситуації, коли в нас декілька тисяч танків, а половина не виходить з боксів, з 1,5 тисячі літаків дві третини не мають необхідного нальоту. До сьогодні Україна, маючи колосальний науковий потенціал, не створила оперативну тактичну ракету середньої дальності, що для нас було б вагомим засобом стримування деяких сусідніх товаришів, які виношують далеко не товариські плани. Чому фактично заморожено спільні з Європою проекти по озброєннях. Про АН-70 я вже мовчу...
Мені здається, що прем’єр-міністр і уряд в цьому плані критично недооцінюють важливості цієї сфери. Мова йде не про мілітаризацію країни, мова йде про те, щоб країна мала боєздатну армію та військові засоби стримування, аби ні в кого не виникало бажання розмовляти з нами з позиції сили. Слабка країна провокує, щоб на неї нападали. Якщо повернутися до фінансування армії, то я переконаний, що в рамках коаліції ми можемо в бюджеті закласти ту суму, яка для армії є принаймні мінімально необхідною.
— Російське керівництво навпаки — армії, озброєнню надає особливу увагу. Про це, до речі, говорить пан Медведєв у своїй статті «Вперед, Россия». Опублікування цієї статті співпало з прийняттям у Держдумі в першому читанні закону про використання російських військ за кордоном. Як ви гадаєте, чому цей закон прийнято саме зараз, це просто поточний момент чи є якийсь прихований підтекст?
— Мені здається що в основі військової риторики Росії є два фактори. Перший фактор — психологічний, тобто відчуття колишньої імперії, а будь-яка велика імперія завжди серйозно витрачає на армію та зовнішню політику. Другий фактор. Росія, яка взяла на озброєння доктрину відновлення імперії, розглядає армію як атрибут власної сили. В цьому контексті я й розцінюю прийняття закону Держдумою. На перший погляд, цей закон виглядає абсолютно непотрібним, тому що коли, приміром, було вторгнення в Грузію, ніякого закону не існувало і ніякого рішення Держдуми також не було. Але це їм потрібно для демонстрації сили назовні. Таким чином вони дають зрозуміти країнам, які оточують Росію і всьому світові, що вони нарощують свій зовнішньополітичний потенціал. Тобто це є демонстративний крок, який показує, на їх думку, світові, що РФ відроджується як велика імперія. І власне саме тому вони й розтягують це задоволення — перше читання, друге... Насправді ж ми чудово знаємо, що таке Держдума. Вона за один день може прийняти закон у трьох читаннях.
Якщо подивитися на наші відносини з Росією після 11 серпня (день оприлюднення звернення Медведєва), можна побачити низку послідовних кроків РФ: зустріч із Меркель, далі чергова антиукраїнська заява, історія з послом, і прийняття закону про використання російських збройних сил за межами Росії. Тобто Росія здійснила цілу низку кроків, які свідчать про те, що послання Медведєва не є випадковим, що воно не є плодом емоцій. Це є свідомо продуманою стратегією щодо України...
— Кінцева мета якої?
— Кінцева мета якої або зробити Україну цілком залежною від стратегії Росії в міжнародних відносинах, або її розчленувати, або її інкорпорувати в склад якогось нового державного утворення на чолі, звісно ж з Росією. Всім, хто зараз говорить, що звернення Медведєва не страшне, я хочу сказати наступне. Вся історія показує, що політика Росії по відношенню до України завжди була єдиною. Вони могли один одному рубати голови, могли влаштовувати бійки за трон, але в питанні України їхня позиція ніколи не була двоякою. Тому сподіватися на те, що Путін із Медведєвим щось там не поділили, і на цьому можна зіграти нам, є наївним, це не більше ніж дитячі мрії.
В цьому випадку варто згадати реакцію світу на минулорічні події в Грузії. Це була млява, бліда реакція, яка лише стимулювала Росію до нарощування зовнішньополітичної агресії. Європа (особливо Франція і Німеччина) повели себе, якщо хочете — боягузливо, задкуючи перед Росією. В багатьох моментах це нагадувало позицію умиротворення агресора. Я не хочу проводити паралелі з 38-м роком і мюнхенською змовою, але те що Захід неадекватно зреагував (обмежившись декларативними заявами) на вторгнення РФ у Грузію показало, що сита Європа вирішила закрити очі, думаючи, що її це не обходить. Це дало можливість Росії рівно через рік після грузинських подій розпочати іншу (хоча по суті таку ж саму) стратегію по відношенню до України. І якщо Європа це проковтне, то завтра на порядку денному стане Прибалтика та Польща. А поки що сита Європа цього не хоче розуміти. Один дуже розумний чоловік написав, здається в Herald Tribune таку фразу: «Раціональний розум підказує нам, що цього бути не може». Тобто, якою була логіка? Європейський ситий розум вказує, що Росія війни не почне. І цим вони себе власне й хочуть заспокоїти. А Росія є ірраціональною державою і може діяти парадоксально. Тому краще зараз зупинити Росію й увести її в систему міжнародних координат, ніж завтра вирішувати питання далеко недипломатичними методами.
— Як ви вважаєте, чому в нас немає чітко відпрацьованої стратегії відносин із РФ?
— Насправді це найстрашніше, що Україна не має чітко продуманої стратегії захисту своїх національних інтересів в теперішній ситуації. А ситуація змінилася. Чому Росія зараз обрала таку стратегію? Росія хоче використати той історичний момент, коли перед Україною закрилися двері в НАТО, і Євросоюз та Україна лишилася один на один з РФ. Росія вважає, що це унікальний шанс повернути Україну в сферу свого впливу. Росіяни бачать як себе поводить Франція, Німеччина (саме ці країни, нагадаємо, блокували надання Україні та Грузії ПДЧ. — Авт.), вони побачили, що Обама перезагружає відносини з Росією і світом, Україна йому байдужа і тому Росія різко включила на повну потужність всі механізми, всі важелі. І хочу окремо зауважити, що початок цьому дав не Медвєдєв своїм посланням, а Путін, який на Бухарестському саміті сказав, що в Україні проживає третина росіян і взагалі, Україна не держава, а якесь штучне утворення. А Путін і Медвєдєв в цьому питання говорять одним голосом, хоча між собою можуть сваритися.
Головна причина, чому Україна не має стратегії — це колосальна міжусобиця всередині владної верхівки. Це боротьба між Президентом і прем’єром, яка використовується неукраїнською по суті своїй опозицією, і яка стимулюється ззовні. Ця боротьба повторює найгірші історичні зразки нашої української історії, коли ми внаслідок боротьби за владу, втрачали державу.
— Важко не погодитися, що глибокою мірою внутрішньополітичні протиріччя є додатковим козирем для антиукраїнських випадів керівництва Росії. Чи є шанс, що по закінченню президентських виборів це питання дуалізму, протиборства, вищого керівництва держави, якщо не зніметься повністю, то принаймні мінімізується? І як може змінитися зовнішньополітичний вектор України після виборів, адже Ющенка можна критикувати за що завгодно, проте не за флюгерство на зовнішній арені.
— Я погоджуюся з тезою про те, що Ющенко розумів в чому саме має полягати національний інтерес, інша річ, що він мало робив в цьому напрямку.
Думаю, відповідаючи на ваше питання, можна сказати наступне: ситуація після президентських виборів зміниться тільки в тому випадку, якщо перемогу отримає кандидат, який публічно задекларує українську позицію, і який, ставши президентом, п’ять років наполегливо буде працювати на модернізацію власної країни, на інтеграцію в структури НАТО та ЄС. Не потрібно ставати в позу ображеного підлітка, мовляв, перед нами закрили двері й не пускають до Європи. Потрібно п’ять років наполегливо «пахати» — встановлювати стандарти, будувати дороги, провести Євро-2012, проводити спільні проекти з країнами НАТО і т.д. Тільки в такому випадку є сенс говорити про те, що ситуація поміняється на краще з точки зору захисту національних інтересів України. Рецепт простий: «пахати» потрібно вже у перший рік президентства робити непопулярні кроки, бо потім вже буде пізно.
Новий президент мусить не в останню чергу провести в Україні широкомасштабну інформаційну кампанію з приводу того, що таке НАТО, що таке Ташкентський пакт, що таке ядерний статус України та його відновлення, що таке нейтралітет і чи він захистить нас. Тоді суспільство буде розуміти ситуацію по суті, а не жити штампами радянської доби, що НАТО — це агресор, і тоді буде не 20% підтримка євроатлантичної інтеграції, а всі 50%.
